Олена Підгрушна: "Олімпіада і підготовка до неї — основне у моєму житті!"
У щільному змагально-вітальному графіку тернопільська біатлоністка, володарка трьох медалей різного ґатунку на чемпіонаті Світу в Чехії Олена Підгрушна знайшла час для спілкування з місцевими журналістами.
Олена залюбки відповідала на спортивні запитання, не дуже орієнтувалась у фінансових і зовсім уникала теми майбутнього весілля та прізвища свого нареченого. Отож читачам пропонуємо найбільш цікаві запитання і відповіді Олени Підгрушної — найтитулованішої спортсменки Тернопілля за всю його історію.
— Олено, після того як Ви стали чемпіонкою світу, чи змінилася ваша самооцінка?
— Самовпевненість частково, хоча б на одну сходинку все ж таки піднялася. Коли виходиш на старт і розумієш, що немає в тебе звання чемпіонки Світу, навіть коли ти призер етапу кубка Світу (навіть не його переможець), то ти ніби ще ніхто. А коли після перемоги на спринтерській дистанції чемпіонату Світу сиджу ввечері і, спілкуючись з рідними, кажу їм: мені вже байдуже, як закінчиться світова першість, мого звання чемпіонки вже ніхто не забере.
— Чи відчули Ви особисто, що за останній час тактично порозумнішали?
— Цього року за рахунок того, що в склад збірної прийшов новий тренер, у нас дещо змінилися тренування і я на собі відчула, що функціональний стан у мене набагато кращий, ніж у минулі роки. Тому я на сьогодні можу дозволити собі десь трішки бігти по дистанції повільніше, десь швидше. Коли виходиш на старт у залежності від виду гонки — індивідуальна, спринт чи естафета, я вже орієнтуюся по ситуації: чи мені триматися, як от на чемпіонаті Світу, за німкенею Хенкель, не обганяти, не додавати у швидкості, не форсувати події, бо розуміла, що все ж таки основна боротьба буде на останньому рубежі. І потім вуже на фінішному колі ми боролися. Тобто на кожній дистанції є певна тактична боротьба, хоча були гонки, що з перших метрів потрібно було бігти на максимальній швидкості, щоб претендувати на високі місця. Але це все прийшло після того, як я стала функціонально сильнішою, десь збільшився досвід. За останній рік догнали те, чого нам бракувало у попередні сезони.
— В естафетній збірній на чемпіонаті Світу тренери поставили Вас, мабуть, на найвідповідальніший заключний етап і не помилилися. Чим керуються тренери, коли виставляють ту чи іншу біатлоністку на кожен з етапів?
— Якщо раніше тренери одноосібно приймали рішення, хто на якому етапі має бігти, то тепер, зі збільшенням нашого досвіду, до думки спортсменів прислуховуються. Скажімо, перед чемпіонатом світу я спілкувалася з президентом Федерації біатлону України Володимиром Бринзаком. Він пропонував свій варіант естафети, я — свій. І вже по завершенні чемпіонату можу сказати, що на сьогоднішній момент етапи закріплені за біатлоністками, в тому числі і останній за мною був найбільш виправданим як щодо сил кожної нашої біатлоністки, так і розстановок суперниць. На останньому етапі я витримала жорстку контактну боротьбу з італійками, росіянками, німкенями, француженкою і лише сімома секундами поступилася норвежці Турі Бергер. Якщо ж вдатися до історії, то починаючи з юніорських і юнацьких чемпіонатів світу та Європи, я зазвичай бігала останні етапи, неодноразово "витягувала" естафету. А коли я почала закріплюватись у дорослій збірній України, то, спілкуючись з Оксаною Хвостенко, яка на той час була фінішером нашої збірної, вона мені сказала: "Лєна, я ще рік-другий і "зав’яжу" з біатлоном, ти займеш моє місце на четвертому етапі". Я не сприйняла це серйозно, відповівши: "Не знаю, мені до тебе ще рости і рости". Тобто на той час у збірній я себе бачила на неосновних других-третіх етапах. Але потім так склалося, що більше тренери надіялись на мої дані у стрільбі, а не на швидкість, і ставили на перший етап. Я більш флегматична, ніж холерична і за рахунок спокою могла успішно бігати перші етапи. Цього ж року я додала суттєво по дистанції, тренери поміняли розстановку і поставили Підгрушну на фініш, побачили, що я можу поборотися на фінішному колі. І поки я справляюся з покладеним на мене завданням.
— Чи отримали вже фінансову винагороду від держави за здобутки в Чехії?
— Наскільки мені відомо, в державі передбачені президентські стипендії. Я вам скажу, за минулий чемпіонат Європи, який відбувся в січні минулого року, тільки в січні 2013 року Президент підписав Указ про отримання цих стипендій. Чи я отримаю стипендію за цей чемпіонат Світу і коли це відбудеться, не знаю. З уст журналістів дізналася, що нібито міністерством передбачено 50 тис. грн. без податку за "золото" чемпіонату Світу. Знову ж таки, чи відповідає ця інформація дійсності, я не знаю. Скажу лише, що за перше місце на чемпіонаті Європи спортсмени отримують "на руки" 20 тис. грн.
— Кому Ви завдячуєте в першу чергу своїми нинішніми досягненнями?
— Ігорю Починку і Олегу Бунту — моїм особистим тренерам. Саме ці дві людини є основними винуватцями торжества. Бо саме вони свого часу кілька разів втримували мене на фразі «я зав’язую зі спортом». У житті було два переломних моменти, коли хотілось залишити спорт назавжди. Перший — ще коли навчалась у 9 класі. Тоді мені тренер сказав: ти хочеш і на дискотеки, і погуляти, і з друзями піти, і побігати, і потанцювати і так далі. Ми саме були на зимовому молодіжному чемпіонаті України, я виграла старт, до мене Бунт підходить і каже: "Лєна, ти мусиш зробити вибір: або ти майстер спорту, або ти першорозрядник по бігу, танцях, хлопцях і так далі". Звичайно, я на той час вибрала біатлон, і ми так вже в одному руслі рухалися. Другий раз спробувала покинути спорт, як виступала вже у складі збірної команди України. Коли пішли певні навантаження, в тому числі і психологічне, зміна колективу, все нове, складне, тяжке. На етапах, звичайно, ніяких результатів немає, було дуже важко в психологічному плані. І тут вже літня підготовка, я вимотуюсь, вимучуюсь, просто сіла, опустила руки і кажу: все, я далі не можу. Я і до Починка тоді телефонувала, і до Бунта приходила й кажу: "Я не можу. Я зав’язую". У них здивовані очі були, паніка: як зав’язуєш, ти ось тільки-тільки починаєш рости, а зібралась зав’язувати? Звичайно, вони тоді добре насварилися на мене і я поїхала на збори. І так склалося, що саме з того року пішов ріст результатів і в мене не було більше таких думок. І нині з кожним роком мої результати ростуть.
— Що у плані зростання юної спортсменки дала Березовиця, де пройшло дитинство майбутньої чемпіонки?
— В. Березовиця заклала той основний фундамент, який привів мене у спорт. У дитинстві разом із старшим братом бігала по лісах і дворах, грала з хлопцями у футбол, баскетбол. Тобто я була дуже активною дівчиною. І мені завжди покійна бабця моя казала: «Та ти ж хлопчур, а не дівчина. Та одягни спідницю, на хор ходи, що ти ганяєш з ними у футбол». Плюс до школи мені довелося ходити два кілометри. Відповідно вся ця фізична витривалість починала закладатись ще з тих маленьких років. А щоб легше і не сумно було долати двокілометрову відстань до школи, Олена почала стрибати… по парканах. У селищі є пам’ятник Шевченку. Там низенький паркан, по ньому ходила. Потім плавно піднімалась вище. Закінчилось тим, що я почала ходити по сітці навколо школи. На мене вчителі сварилися, а я казала: не переживайте, все нормально. Я вже потім усвідомила, що це була вправа на рівновагу та координацію. Тобто ходьба по два кілометри, рухи на координацію, навіть те, що я півроку займалася танцями, так само виховало якусь пластику, гімнастику, розвиток м’язів. Десь потихенько воно все складалось і виходить, що саме з Березовиці починаються витоки того, що я зараз тут.
— А чи були у сім’ї Підгрушних спортсмени, гени яких би передалися доньці?
— У мене батько військовий. У свій час він був досить хорошим стрілком. Не знаю його всіх досягнень і регалій, тому що в нього послужний список о-го-го. Думаю, все ж таки це саме гени мені дали те, що я у спорті, і біатлоні зокрема, де стрільба відіграє дуже велику роль.
— Чи часто буваєте в Підгородньому на рідній спортивній базі?
— У нашій державі, як це не прикро визнавати, сьогодні немає жодної спортивної бази, яка б відповідала міжнародним стандартам і де могли б у належних умовах тренуватися вітчизняні спортсмени. Більше часу нині спортсмени мого рівня проводять за кордоном. Щодо тренувальної бази в Підгородньому, то якщо ще два роки тому я боялася вийти на місцеву лижеролерну трасу, щоб не покалічитись, то тепер місце для тренувань частково відремонтували (за словами тренера Підгрушної Ігоря Починка, земельну ділянку посеред лижеролерного кола віддано під житлову забудову! — авт.). Зробили ремонт і на самій базі, встановили нову побутову техніку та меблі, замінили вікна, облаштували дві душових тощо.
— Чи думали Ви, чим займатиметесь по завершенні активної спортивної кар’єри?
— Сьогодні навіть не думаю про завершення кар’єри. Попереду на мене чекають Олімпійські ігри, і тільки після фінішу Олімпіади можна буде думати і планувати подальше життя, скільки років чи місяців ще присвячу себе активному біатлону. Олімпіада і підготовка до неї — основне у моєму житті!
Джерело: Номер один
- 01.03.2013 Підгрушна — п'ята у спринті
