Олена Підгрушна: "Тернопільщині чемпіони Світу не потрібні!"

Замість того щоб набиратися сил перед олімпійським сезоном головна надія України в Сочі-2014 Олена Підгрушна оббиває пороги кабінетів. Телефонний номер капітана збірної України Олени Підгрушної кореспондент СЕ набрав, щоб поцікавитися, як проходить відпустка. Але замість розповіді про жаркі країни і підготовку до весілля, почув важке зітхання на тому кінці трубки.

— Який тут відпочинок! Ви, напевно, чули, що база в Підгородньому (Тернопільська обл.), на якій я, по суті, виросла, де і зараз влітку і взимку тренуюся, коли між зборами приїжджаю додому, опинилася під загрозою знищення . Сорок років вона успішно функціонувала, виховувала чемпіонів, і раптом ми дізнаємося, що всі ці роки, виявляється, тренувалися на ній незаконно, і вигравали, виходить, теж.

Днями я зустрічалася з президентом Федерації біатлону України Володимиром Бринзаком. Він мене заспокоював, мовляв, не думай про це, починай готуватися до сезону. А як не думати, от скажіть! Я ж прекрасно розумію, якщо нічого не зробити зараз, потім відновити базу буде практично неможливо.

— А як і коли ви дізналися про те, що землю, на якій знаходиться лижеролерна траса роздали під ділянки для садівництва — принаймні, за офіційною версією?

— Такі чутки з'явилися ще восени. Але я, спочатку, чесно кажучи, не надала їм великого значення. Тому що на нашу базу, точніше землю, на якій вона знаходиться, і раніше робили замах. Місце мальовниче і до міста недалеко. Навесні, після сезону, мене запросили на прийом до губернатора області Валентина Хоптяна. Він говорив багато гарних слів про те, що біатлону потрібно допомагати, що база потребує ремонту, вручив мені нагороду "Гордість Тернопілля". І буквально через місяць ми дізнаємося, що розпорядженням голови Тернопільської райдержадміністрації Віктора Щепановського всередині лижеролерної траси роздані ділянки землі. Нас запевняли, що згідно з офіційними документами вони з трасою не перетинаються, і знаходяться в іншому місці. Краще б уже сказали, що в іншому вимірі — це було б правдоподібніше. Олексій Кайда — мій майбутній чоловік і президент Федерації біатлону Тернопільщини відразу ж висловив побоювання щодо долі біатлонної бази в Підгородньому і звернувся до Міністра молоді та спорту Равіля Сафіулліна. Cафіуллін дав вказівку нашому губернатору, якомога швидше розібратися в ситуації. Його слова, мабуть, були зрозумілі буквально, адміністрація прискорила темп і вже через день були видані акти на землю. Не знаю, кому там виділили ділянки і під що, але тих людей, які раніше поблизу городи мали, попросту попросили звільнити територію.

— На ваш погляд, це цілеспрямована акція, а не банальна байдужість чиновників до спортивного іміджу регіону?

— Я можу стверджувати тільки одне: такого жахливого ставлення до біатлону в області на моїй пам'яті, та й не тільки на моїй, ніколи не було. Нинішній губернатор замість того, щоб хоч якось заохотити наш вид спорту після таких-то успіхів, схоже, вирішив вчинити з точністю до навпаки. Прикро, адже це тоді, коли в регіоні почався справжній біатлонний бум. У Підгороднє на біатлон стали записуватися цілими класами. Ми з тренерами шукаємо кошти і спонсорів, щоб до зими дітям лижі та черевики купити. Але я так бачу, може і не потрібно поспішати, через півроку купувати їх буде просто нікому. І після всього цього ми ще ведемо якісь розмови про те, щоб у західному регіоні провести Олімпіаду-2022!

— Олено, правильно я розумію, вас турбує не так власне майбутнє, скільки те, що ваша мала батьківщина може просто зникнути з біатлонної карти України?

— Саме так, я впевнена, якщо мені буде потрібно змінити місце тренувань, багато регіонів будуть раді мене прийняти. У Харківській області вже кілька років проводять кубок Європи з лижних гонок. І мають намір найближчим часом приступити до будівництва стрільбища. У Сумах губернатор сам приїжджає на змагання і всіляко допомагає біатлону. Тільки на Тернопільщині, таке відчуття, чемпіони Світу не потрібні. Нещодавно до мене підійшла мама однієї дівчинки, яка займається в Підгородньому. Може, каже облраду піти пікетувати. Її донька за зиму жодного тренування не пропустила, ні снігопади, ні морози не зупиняли. А тут таке!

— Напевно, себе впізнаєте?

— Знаєте, я дуже добре пам'ятаю, як вперше потрапила на цю базу і які емоції при цьому зазнала. На все дивилася з відкритими очима також, як зараз мій молодший троюрідний брат, який теж біатлоном займається. Азарт і бажання тренуватися просто било через край. Кожні змагання були немов свято. Так, я з тринадцяти років і до закінчення університету в прямому сенсі жила на базі в Підгородньому. У мене і зараз там є своя кімната, точніше я її поділяю з Світланою Крикончук.

— Але ж сьомого травня на робочому засіданні, присвяченому питанню реконструкції інфраструктури вище згаданого спортивного об'єкту, облдержадміністрація начебто прийняла рішення замість старої траси прокласти нову — ще кращу, міжнародного зразка, що відповідає всім сучасним вимогам.

— Я в це не вірю, тому що у області елементарно немає грошей, щоб об'їзну дорогу відремонтувати (а вона в жахливому стані). Звідки в бюджеті взятися трьом-чотирьом мільйонам гривень на нове стрільбище і лижеролерну трасу. Міжнародного зразка говорите? Так вже замість чотирьох кілометрів, про які йшлося спочатку, в останньому показаному нам плані, значилися 2,1. Але найжахливіше, що прокладати трасу збираються не вгору, а внизу фактично на болоті. Та від неї в такому випадку вже років через три нічого не залишиться. До того ж якщо зараз траса знаходиться в стах метрах від центральної дороги, і до стрільбища від неї метрів п'ятсот йти. То за новими даними від бази до стрільбища буде вже близько чотирьох кілометрів. Уявіть, це відстань долати взимку, особливо дітям. Тоді вже і саму будівлю з роздягальнями і душем потрібно переносити. Я не вірю обіцянкам ще й тому, що якби хтось дійсно серйозно взявся за новий проект, то були б запрошені відповідні фахівці. Зрештою звернулися б до нас, спортсменів, за порадою. Все-таки ми стільки змагань об'їздили і стільки трас у своєму житті бачили. Але нічого подібного, нам кажуть: закрийте очі, а ми самі все зробимо. Але я вже вийшла з того віку, щоб вірити в казки.

— Олено, за всіма цими перипетіями ви хоч до весілля підготуватися встигаєте?

— До 26-го травня ще є трохи часу. (Посміхається). Слава Богу, у мене мама жива-здорова, займається організацією. А якісь дрібниці, які від мене залежать, зробити встигаю.

— Дрібниці — це, наприклад, фотосесія у весільній сукні на стрільбищі з рушницею?

— Ні, я буду звичайнісінькою нареченою, в день весілля — ніякого біатлону. (Посміхається).

— Але біатлоністи-то серед гостей будуть?

— Ви знаєте, у нас немає традиції всією командою один у одного на весіллях гуляти. Кожен запрошує того, з ким більше дружить. Я покликала Наташу Бурдигу та Інну Супрун. У такий день в першу чергу хочеться бачити рідних, а з командою ми й так практично цілий рік разом. До речі, у мене ж і медовий місяць пройде на навчально-тренувальному зборі. І то спасибі тренерам, що пішли на поступки і дозволили до весілля залишитися вдома, а не їхати на три дні до Сум. А потім мчати на весілля у Тернопіль. Тому що офіційно у нас підготовка з двадцятого травня стартує.

— Як ви дізналися, що готуватися до олімпійського сезону будете вже не з Володимиром Королькевич, а під керівництвом Григорія Шамрая та Надії Бєлової?

— Зі слів Володимира Михайловича Бринзака. Тому всі питання на цю тему краще адресувати йому.

— Виходить, ніякого офіційного прощання з командою у колишнього тренера не було?

— З Королькевичем ми листувалися після закінчення сезону. Не знаю, в які терміни він прийняв рішення працювати з російською командою, але він ще становив для мене тренувальні плани на той період, що я повинна була провести вдома. Останнє його повідомлення стосувалося того, що я обов'язково повинна пройти відновлювальний збір у санаторії. І буквально через тиждень після цього зателефонував Володимир Бринзак і повідомив, що Королькевич виїхав до Росії.

— Багато українських вболівальників сприйняли цей крок як зраду з його боку, а що скажете ви?

— Не погоджуся з ними! Людина відпрацювала сезон на совість, вклала у нас душу і серце. Я йому дуже вдячна, за те що він зробив особисто для мене, а саме допоміг стати чемпіонкою світу, а також для всієї збірної України. Але ми живемо в демократичній країні, де кожен має право сам вибирати, що йому робити. Ми — спортсмени тренуватися чи ні. Тренери — де і з ким їм працювати. Королькевичу захотілося попрацювати зі збірною Росії. Що ж це його вибір! У будь-якому випадку досвід, який я отримала, тренуючись під його початком, залишиться зі мною на все життя.

— Скажіть, вже встигли хоч трохи скучити за біатлоном, гонки сняться?

— Ні, що ви! У мене така насичена весна, що я не тільки по зимі не встигла скучити, навіть літом повною мірою поки не змогла насолодитися.