Петро Бадло: "Не бачу себе в якійсь іншій сфері діяльності, окрім футболу"
У другій частині розгорнутого інтерв’ю UA-Футболу український капітан Актобе розповів, за яких кумедних обставин перекваліфікувався в крайнього оборонця, як ледь не став квартирним магнатом, про синів-футболістів і своє ставлення до традиції приносити в жертву вівцю.
— Петре, перебравшись до Казахстану, ви змінили не лише країну і середовище спілкування. Інший клімат, менталітет людей — наскільки швидко ви вкорінилися в державі, в якій живете вже 15 років?
— То був інший час. У 90-ті Казахстан переживав такий же період становлення, як і Україна. То були важкі часи. Люди з Казахстану масово виїздили за кордон, в основному в Німеччину. Коли приїхав до Костаная і вже підписав контракт з Тоболом, спостерігав сумну картину, коли люди їхали на ліпші хліби і залишали квартири напризволяще. Тоді спокійно міг купити чотирикімнатну квартиру за 200-300 доларів. Стабільності не було. Втім, залишився і почав помічати, що з кожним роком рівень життя почав рости і я дуже шкодував, що не повикуповував тоді пропоноване житло. Міг би зараз бути великим магнатом у сфері нерухомості (сміється).
Стосовно менталітету чи якихось релігійних моментів, то проблем точно не було. В тому ж Костанаї. Як мені розповідали, в той час, коли я туди приїхав, християн було навіть більше, ніж мусульман, у відсотковому відношенні, мабуть, 70 на 30. Там же російський кордон майже поруч. Українців теж вистачало. Церков у Костанаї, мабуть, не менше, ніж мечетей. Люди теж співіснували мирно, ніхто ні з ким на релігійному підґрунті не сварився. Такі випадки якщо й були, то одиничні. Зрештою, таке всюди відбувається. Жодних коаліцій, які були б налаштовані проти певної групи людей, я не помічав.
— Платили у Тоболі набагато більше, ніж у клубах української першої і другої ліг?
— Більше, ніж отримував я, так точно. В Україні в мене такої зарплати не було навіть приблизно. Хоча мені відомо, що в окремих командах першої ліги хлопці вже отримували й більш вагомі суми. Рівень зарплат для хороших майстрів тоді поступово почав підійматися. Мене ж удома продовжували вважати молодим, місцевим, що у мене все ще попереду. Контракти зі мною підписували на невеликі гроші, думали, що я надалі буду доводити, боротися тощо.
— У Казахстані ви перекваліфікувалися з опорного півоборонця в крайнього бека. Це доволі несподівано, адже специфіка гри на цих позиціях, м’яко кажучи, різна. Як ця зміна відбулася?
— В центрі ж також потрібно володіти технікою і швидкісними даними. Хоча згоден, я грав більше на руйнування. Пройшовши заняття з фізичної підготовки вдома, ми поїхали на перші збори до Тунісу. Там проводили контрольні матчі і навіть виграли престижний товариський турнір. Цим увійшли в історію казахстанського футболу, бо перемога на цих змаганнях вважається дуже престижною. В фіналі переграли, щоправда, за курйозних обставин збірну Тунісу. У кінцівці зустрічі арбітр призначив у наші ворота пенальті. Ми з цим рішенням були не згодні, довго сперечалися, не давали суперникам пробити. І ось, коли ми трохи втихомирилися, я пробіг перед м’ячем. Суддя подивився, що щось з тими казахстанцями не ясно і… дав фінальний свисток.
Але мова не про те. На тих зборах тодішній тренер Тоболу Геннадій Макаренко в одному з матчів вирішив випустити мене на заміну на позиції крайнього оборонця. Через те, що в складі суперників грав дуже швидкісний темношкірий фланговий нападник. З ним футболіст, якого я замінив, не міг вдіяти нічого. Той негр там робив, що хотів, постійно нав’язував нам боротьбу. Хорошого рівня футболіст, шкода, що не запам’ятав його прізвища. То підкликає мене Геннадій Миколайович до себе зі словами: "Іди, хохол, щось роби, бо ми з тим чорним не можемо нічого вдіяти".
Коли виходив, ми програввали 0:1. Щойно вийшов, як відразу того нападника підкатом завалив у штрафному майданчику, зробив пенальті, який суперники реалізували. Так ми й програли 0:2 і шансів відігратися не мали. Але, правда, той темношкірий теж гри продовжити не зміг. Його винесли за поле і замінили. За його відсутності ми бодай почали щось показувати, грати у якийсь футбол. Макаренкові моя гра сподобалася. "Хоч один хохол не побоявся темношкірих, — каже. — А то вся команда вийшла на поле і злякалася. Так, за рахунку 0:1 мали шанс відігратися. Хохол зробив пенальті і при 0:2 надії зникли. Але зате в футбол пограли, бо без того їхнього крайнього стало легше грати".
З того часу постійно грав у основі на позиції правого оборонця. Іноді грав на протилежному краї, але там було важче, бо у мене слабка лівиця. Настільки, що не міг на два метри віддати передачу. То розумів, що для того, щоб прогресувати, над лівою ногою мушу працювати. Приділяв лівиці багато часу на тренуваннях і з часом став повноцінно двоногим футболістом.
— В Актобе ви досі граєте на обох краях…
— Більше все ж дію справа, але ось зараз, коли сталася біда з Емілем Кенжисарієвим, закриваю ліву бровку. Все залежить від гри, суперника і решти нюансів. Вирішувати, в будь-якому випадку, тренерові.
— У тоболі ви відіграли вісім років. Двічі команда ставала бронзовим призером чемпіонату Казахстану, тричі вигравала бронзу, але золота так і не взяла. Чому?
— Причин безліч. Десь не вистачило майстерності, десь зіграності. Та й тренери мінялися часто. Хоча з приходом у 2003 році Володимира Муханова ми вже незмінно боролися за призові місця. Проте якоїсь дещиці постійно не вистачало. Чемпіоном став аж з Актобе, куди перейшов слідом за Мухановим. (А в цю мить до столика підійшов півоборонець Актобе Андрій Харабара. Він подав руку, щось тихо запитав Бадла і сів за сусідній столик — авт.). Між іншим, Харабара, який народився на Чернівеччині, теж грав зі мною в Тоболі. Вийшло, що ось тепер, через вісім років ми знову опинилися в одній команді.
— З Актобе ви стали чемпіоном тричі і в ці роки команду постійно тренував Муханов. Ці успіхи — його заслуга?
— Безперечно. Муханов прищепив нам атакувальний стиль гри. Ми виходили з оборони через пас, не допускали авантюрних виносів. Фактично, ногами мусив вміти грати навіть воротар. Володимир Васильович має дуже цікаве бачення футболу. І найголовніше, що це бачення давало результат.
— Тобол грав у тій же манері, але не вигравав…
— Чому — треба радше самого Муханова запитати. Він був тренером і, мабуть, краще знає, чого тоді не вистачило. Ми грали в тому ж стилі, але на фініші все ж були другими-третіми.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що на початку 2000-х років судді в Казахстані могли зробити, що завгодно. Мабуть, ці висловлювання були побудовані на власному досвіді?
— (Посміхається). Звісно. Не надто доброго рівня суддівство в ті роки стало однією зі складових відсутності у Тобола чемпіонських титулів. Арбітри тоді, скажімо так, могли приділяти багато уваги одній команді, а про другу забути взагалі.
— Муханов працював з Актобе п’ять років і торік залишив команду. Замість нього прийшов Володимир Нікітенко, котрий справляє враження дуже вдумливого спеціаліста…
— Нікітенко — прекрасний спеціаліст і чудова людина. Він ніколи не робить поспішних, емоційних висновків. Володимир Андрійович спершу ретельно зважить всі деталі, а потім висловлюється. Він ніколи не ображає футболістів, не кричить на них. До гравців Нікітенко ставиться з повагою. З таким тренером працювати приємно і трохи незвично. Коли людина дає зрозуміти, що вона тебе поважає, то й ти будеш ставитися до тренера з повагою. Такі речі об’єнують колектив. Володимир Васильович часто спілкується з командою, може викликати будь-кого з футболістів і сокійно, без зверхності в голосі поспілкуватися. Нікітенко не ставить великого бар’єру в стосунках тренера з гравцями. Більше того, наш наставник знаходить до кожного футболіста такі слова, що цей бар’єр стає взагалі непомітним. Ми можемо поговорити з тренером на рівних і, вважаю, завдяки цьому нам вдається обговорити чимало таких нюансів, які футболіст найчастіше, коли наставник себе веде зверхньо, до тренера донести не може.
Між нами існує почуття взаємної поваги. Тобто, те, чого не вистачало в роботі з попередніми наставниками. І в Україні, і в Казахстані. До Нікітенка звик працювати з тренерами, які свою діяльність будували на емоціях, з постійними криками, шумом. Насправді таких спеціалістів на теренах колишнього СССР мало й понині. Тому, вважаю, нам з Нікітенком дуже пощастило. Жодного разу не чув, щоб Володимир Андрійович, спілкуючись з гравцями, заматюкався. А щоб образити гравця? Таке взагалі неможливе.
— Взагалі, що змінилося у вашому житті після переїзду з Костаная в Актобе?
— Найперше відзначив би футбольні моменти. Актобе має свою тренувальну базу. В Костанаї команда базувалася на стадіоні, а тренувального куточка не мала. Жили ми в профілакторії. В Актобе на цьому фоні інфраструктура більш розвинена. Ставлення до команди тут теж серйозніше, клуб запрошує кваліфікованих гравців. Не скажу, що таких більше, ніж у Тоболі, але ці запрошення своєчасні. Скажімо, дуже підсилив Актобе свого часу гравець збірної Казахстану Самат Смаков. То — дуже кваліфікований гравець, якого поважає вся країна понині. Команда швидко об’єдналася однією чемпіонською метою, гравці почали гарно розуміти один одного.
— Колись ви сказали, що Самат Смаков у команді, як батько-наставник…
— Так і є. Зараз, коли мені в Актобе довірили капітанську пов’язку, я намагаюся чинити так, як колись робив Смаков. Більше того, іноді навіть телефоную Самату, хоч він і виступає за Кайрат, раджуся з ним. Смаков тримав усі нитки управління колективом у своїх руках, повністю володів ситуацією в команді і мав зв’язки, мабуть, з усіми потрібними людьми в місті. То тепер, якщо мені треба когось знайти, звертаюся до Самата і можу бути впевненим, що усі контакти в нього є.
— Можна сказати, що Смаков для Актобе, як Тотті для Роми? Тобто, більше ніж гравець, особа, яка може зняти тренера?
— Мабуть, що так. Самат протягом п’яти років виступів у нашій команді заслужив величезний авторитет.
— Смаков — місцевий. Ви хоч і живете в Казахстані вже 14 років, приїжджий. Відповідно, замінити Самата на "капітанському містку" повноцінно складно…
— Так, Саматові справді було легше, бо він не лише народився в Казахстані, а є ще й етнічним казахстанцем. Прижитися йому легше. Та й сам по собі Смаков — людина надзвичайно добродушна, нікому ні в чому не відмовляє. До нього можна звернутися будь-коли і в будь-яку пору. Самат завжди допоможе. Надзвичайна людина.
— У вас зі Смаковим дружні стосунки?
— Найшвидше, дружні. Ми й зідзвонюємося і зустрічаємося сім’ями. Наші дружини постійно спілкуються, багато часу разом проводили діти.
— Чому ви не перевозите сім’ю до Казахстану?
— Батьки ж в Україні живуть, уся родина тут, дітям тут подобається. Не знаю, все ж серце більше тягнеться до України. Мабуть, все-таки хочеться повернутися на Батьківщину.
— Але ви громадянин Казахстану…
— Так.
— Його ви приймали, щоб не вважатися легіонером чи сподівалися отримати запрошення у збірну?
— Я вже був не в тому віці, щоб сподіватися на запрошення в збірну. І не було таких пропозицій чи запрошень.
— А нагод зіграти в якомусь українському клубі мали?
— Ні. Як молодим поїхав до Казахстану, так лише там і був потрібен. Поїхав з України я гравцем другої ліги, а агентів, які б просували і пропонували варіанти, на той час ще не було. То зараз відповідні люди роблять відеонарізки і демонструють їх клубним селекціонерам. Шансів знайти привабливіші пропозиції більше. У 90-ті футболісти рівня другої ліги або пробивалися самі, або сподівалися, що їх хтось випадково десь помітить.
— З рідними частіше бачитеся, коли вони до вас приїжджають?
— Синів я забрав до себе. Вони там ходять до школи і тренуються. Андрій і Валерій мають велике бажання грати у футбол. Починали вони у Тернополі, але потім вирішив, щоб знаходилися під моїм наглядом. Бо хлопці в 16 і 15 років не повинні рости без батька. То якраз такий вік, коли потрібна постійна батьківська увага. Синам треба дати напрям, своєчасну порану, а десь і стукнути кулаком. Мамі це зробити важко. В принципі, дружина і діти (сім’я Бадлів також виховує доньку, десятирічну Єлизавету — авт.). зараз живуть зі мною, в Актобе, на винайнятій квартирі.
— За стільки років не надумали купити в Казахстані власне житло?
— Та вже й не раз про це думав, і нагода була. Проте щороку закінчується контракт, потім підписую новий… Вік є вік, керівництво дивиться в паспорт і до продовження угоди ставиться обережно. Звісно, коли тобі далеко за 30, то люди вагаються, чи зможу я принести команді користь у кожному наступному сезоні. Тому й смислу купувати квартиру наразі не бачу. Хоча, може, вартувало б, бо на оренду житла витрачаю багато коштів. Квартиру я купив у Тернополі.
— Наскільки легко прижилися в Казахстані діти?
— Синам було легко, бо коли старшому було два, а молодшому рік, вони разом з Оксаною переїхали до мене в Костанай. Я наполіг, бо вважаю, що за будь-яких обставин сім’я має бути поряд. Тоді і родину збережеш, і від роботи відволікатися не будеш. Так ось, Андрій і Валера ходили в казахстанський садочок. Вийшло, що розмовляти вони вчилися фактично на російській. У Костанаї сини пішли до школи, а коли я переїхав до Актобе, на кілька років перевів їх до тернопільської — теж російської — школи. Тому й мовної проблеми діти не відчувають. При цьому, зазначу, що вдома між собою ми спілкуємося виключно українською. Тепер ось знов забрав синів до Актобе, бо бачу, що залишивши їх у Тернополі одних, діла не буде. В такому віці хлопцям все цікаво, все хочеться спробувати, відкриваються нові перспективи, свіжі враження. Батько має слідкувати за цим процесом і розповідати, як треба жити.
— Українці в Казахстані в силу історичних обставин — особлива тема. Мабуть, набули там чимало знайомств з етнічними земляками?
— З футболістів, окрім тих, про кого згадував вище, грали разом з Петром Анісімом, Євгеном Беззубком. З нефутболістів теж перезнайомився з багатьма казахстанськими українцями, з якими часто спілкуємося. В Актобе взагалі велика українська діаспора. Телеканал "2+2" ось гарний сюжет про них зняв перед першою нашою грою з «Динамо». Українці з Казахстану пригощали українських українців казахстанськими стравами.
— Ви особисто звикли до місцевих звичаїв, зокрема до тих, про які зараз заборонило УЄФА?
— Це коли барана приносять у жертву? А що тут такого? Ось ми маємо свої звичаї. Приміром, святимо квартири. Приходить ксьондз, окроплює помешкання свяченою водою. Чи машину при покупці святять. Розкажіть про це етнічним казахстанцям, мусульманам — для них ці речі теж незвичні. Розумієте, жертвопринесення для мусульман — це те саме освячення. Вони ріжуть барана і посвячують цим все, що знаходиться поряд. Жертва Богу — то ж навіть у Біблії про такий звичай розповідається. Те саме й я — іду в церкву, кличу ксьондза, він приходить і святить поле, всі кімнати, бутси. Мусульмани не мають нічого проти. Вони поважають наші звичаї точно так само, як ми їхні.
—На спільних командних святах є страви зі свинини?
— Ні. Але для нас це не проблема. Якщо захочемо, то вдома поїмо. Хтось взагалі м’яса чи риби не вживає. Так що, його після цього не поважати чи чинити з цього якусь істерію на кшталт розмов про жертвопринесення від гравців карагандинського Шахтаря?
— Ви звикли до казахстанської кухні?
— Так. І мені подобається. Дуже добрий бішбермак. Також смакує страва з конячого м’яса — кази. Звісно, не можуть подобатися манти. Дружина вже навчилася ці страви готувати. Правда, кази Оксана ще не готувала, але вміє це робити. Нічого складного там нема. Зрештою, зараз можна приготувати будь-яку страву, навіть жодного разу її не спробувавши. В інтернеті є всі рецепти і деталі приготування.
— 37 — то такий вік, що хочеш — не хочеш, але якщо й не планувати, то над завершенням кар’єри треба задумуватися. Петре, коли б це не відбулося, не побоюєтеся залишитися поза футболом?
— Боятися вовка — в ліс не ходити. Не боюся ще й тому, що не бачу себе в якійсь іншій сфері діяльності, окрім футболу. Якщо провів у професійному футболі 20 років, то не думаю, що після закінчення ігрової кар’єри залишуся на узбіччі. В будь-якому випадку щось собі знайду. Я вже закінчив алма-атинську школу тренерів, маю категорію Б і не збираюся зупинятися на досягнутому. Буду далі рости, вчитися, читаю багато преси і книжок. Мені навіть цікаво попрацювати тренером.
— Наскільки я розумію, ви хочете повернутися до рідного міста?
— Безперечно. Але відразу зазначу, що ні на чиє місце я там не претендую. Взагалі, я залишаюся чинним футболістом, поки не збираюся закінчувати кар’єри і наразі про майбутні місця працевлаштування не думаю. Тому хочу, щоб мене зрозуміли правильно. А то прочитають це інтерв’ю тренер Ниви Ігор Яворський чи директор клубу Роман Мацюпа і скажуть, що в них з’явився ще один конкурент. Ми з Романом хороші друзі, постійно спілкуються наші дружини (сміється).
У другій частині розгорнутого інтерв’ю UA-Футболу український капітан Актобе розповів, за яких кумедних обставин перекваліфікувався в крайнього оборонця, як ледь не став квартирним магнатом, про синів-футболістів і своє ставлення до традиції приносити в жертву вівцю.
— Петре, перебравшись до Казахстану, ви змінили не лише країну і середовище спілкування. Інший клімат, менталітет людей — наскільки швидко ви вкорінилися в державі, в якій живете вже 15 років?
— То був інший час. У 90-ті Казахстан переживав такий же період становлення, як і Україна. То були важкі часи. Люди з Казахстану масово виїздили за кордон, в основному в Німеччину. Коли приїхав до Костаная і вже підписав контракт з Тоболом, спостерігав сумну картину, коли люди їхали на ліпші хліби і залишали квартири напризволяще. Тоді спокійно міг купити чотирикімнатну квартиру за 200-300 доларів. Стабільності не було. Втім, залишився і почав помічати, що з кожним роком рівень життя почав рости і я дуже шкодував, що не повикуповував тоді пропоноване житло. Міг би зараз бути великим магнатом у сфері нерухомості (сміється).
Стосовно менталітету чи якихось релігійних моментів, то проблем точно не було. В тому ж Костанаї. Як мені розповідали, в той час, коли я туди приїхав, християн було навіть більше, ніж мусульман, у відсотковому відношенні, мабуть, 70 на 30. Там же російський кордон майже поруч. Українців теж вистачало. Церков у Костанаї, мабуть, не менше, ніж мечетей. Люди теж співіснували мирно, ніхто ні з ким на релігійному підґрунті не сварився. Такі випадки якщо й були, то одиничні. Зрештою, таке всюди відбувається. Жодних коаліцій, які були б налаштовані проти певної групи людей, я не помічав.
— Платили у Тоболі набагато більше, ніж у клубах української першої і другої ліг?
— Більше, ніж отримував я, так точно. В Україні в мене такої зарплати не було навіть приблизно. Хоча мені відомо, що в окремих командах першої ліги хлопці вже отримували й більш вагомі суми. Рівень зарплат для хороших майстрів тоді поступово почав підійматися. Мене ж удома продовжували вважати молодим, місцевим, що у мене все ще попереду. Контракти зі мною підписували на невеликі гроші, думали, що я надалі буду доводити, боротися тощо.
— У Казахстані ви перекваліфікувалися з опорного півоборонця в крайнього бека. Це доволі несподівано, адже специфіка гри на цих позиціях, м’яко кажучи, різна. Як ця зміна відбулася?
— В центрі ж також потрібно володіти технікою і швидкісними даними. Хоча згоден, я грав більше на руйнування. Пройшовши заняття з фізичної підготовки вдома, ми поїхали на перші збори до Тунісу. Там проводили контрольні матчі і навіть виграли престижний товариський турнір. Цим увійшли в історію казахстанського футболу, бо перемога на цих змаганнях вважається дуже престижною. В фіналі переграли, щоправда, за курйозних обставин збірну Тунісу. У кінцівці зустрічі арбітр призначив у наші ворота пенальті. Ми з цим рішенням були не згодні, довго сперечалися, не давали суперникам пробити. І ось, коли ми трохи втихомирилися, я пробіг перед м’ячем. Суддя подивився, що щось з тими казахстанцями не ясно і… дав фінальний свисток.
Але мова не про те. На тих зборах тодішній тренер Тоболу Геннадій Макаренко в одному з матчів вирішив випустити мене на заміну на позиції крайнього оборонця. Через те, що в складі суперників грав дуже швидкісний темношкірий фланговий нападник. З ним футболіст, якого я замінив, не міг вдіяти нічого. Той негр там робив, що хотів, постійно нав’язував нам боротьбу. Хорошого рівня футболіст, шкода, що не запам’ятав його прізвища. То підкликає мене Геннадій Миколайович до себе зі словами: "Іди, хохол, щось роби, бо ми з тим чорним не можемо нічого вдіяти".
Коли виходив, ми програввали 0:1. Щойно вийшов, як відразу того нападника підкатом завалив у штрафному майданчику, зробив пенальті, який суперники реалізували. Так ми й програли 0:2 і шансів відігратися не мали. Але, правда, той темношкірий теж гри продовжити не зміг. Його винесли за поле і замінили. За його відсутності ми бодай почали щось показувати, грати у якийсь футбол. Макаренкові моя гра сподобалася. "Хоч один хохол не побоявся темношкірих, — каже. — А то вся команда вийшла на поле і злякалася. Так, за рахунку 0:1 мали шанс відігратися. Хохол зробив пенальті і при 0:2 надії зникли. Але зате в футбол пограли, бо без того їхнього крайнього стало легше грати".
З того часу постійно грав у основі на позиції правого оборонця. Іноді грав на протилежному краї, але там було важче, бо у мене слабка лівиця. Настільки, що не міг на два метри віддати передачу. То розумів, що для того, щоб прогресувати, над лівою ногою мушу працювати. Приділяв лівиці багато часу на тренуваннях і з часом став повноцінно двоногим футболістом.
— В Актобе ви досі граєте на обох краях…
— Більше все ж дію справа, але ось зараз, коли сталася біда з Емілем Кенжисарієвим, закриваю ліву бровку. Все залежить від гри, суперника і решти нюансів. Вирішувати, в будь-якому випадку, тренерові.
— У тоболі ви відіграли вісім років. Двічі команда ставала бронзовим призером чемпіонату Казахстану, тричі вигравала бронзу, але золота так і не взяла. Чому?
— Причин безліч. Десь не вистачило майстерності, десь зіграності. Та й тренери мінялися часто. Хоча з приходом у 2003 році Володимира Муханова ми вже незмінно боролися за призові місця. Проте якоїсь дещиці постійно не вистачало. Чемпіоном став аж з Актобе, куди перейшов слідом за Мухановим. (А в цю мить до столика підійшов півоборонець Актобе Андрій Харабара. Він подав руку, щось тихо запитав Бадла і сів за сусідній столик — авт.). Між іншим, Харабара, який народився на Чернівеччині, теж грав зі мною в Тоболі. Вийшло, що ось тепер, через вісім років ми знову опинилися в одній команді.
— З Актобе ви стали чемпіоном тричі і в ці роки команду постійно тренував Муханов. Ці успіхи — його заслуга?
— Безперечно. Муханов прищепив нам атакувальний стиль гри. Ми виходили з оборони через пас, не допускали авантюрних виносів. Фактично, ногами мусив вміти грати навіть воротар. Володимир Васильович має дуже цікаве бачення футболу. І найголовніше, що це бачення давало результат.
— Тобол грав у тій же манері, але не вигравав…
— Чому — треба радше самого Муханова запитати. Він був тренером і, мабуть, краще знає, чого тоді не вистачило. Ми грали в тому ж стилі, але на фініші все ж були другими-третіми.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що на початку 2000-х років судді в Казахстані могли зробити, що завгодно. Мабуть, ці висловлювання були побудовані на власному досвіді?
— (Посміхається). Звісно. Не надто доброго рівня суддівство в ті роки стало однією зі складових відсутності у Тобола чемпіонських титулів. Арбітри тоді, скажімо так, могли приділяти багато уваги одній команді, а про другу забути взагалі.
— Муханов працював з Актобе п’ять років і торік залишив команду. Замість нього прийшов Володимир Нікітенко, котрий справляє враження дуже вдумливого спеціаліста…
— Нікітенко — прекрасний спеціаліст і чудова людина. Він ніколи не робить поспішних, емоційних висновків. Володимир Андрійович спершу ретельно зважить всі деталі, а потім висловлюється. Він ніколи не ображає футболістів, не кричить на них. До гравців Нікітенко ставиться з повагою. З таким тренером працювати приємно і трохи незвично. Коли людина дає зрозуміти, що вона тебе поважає, то й ти будеш ставитися до тренера з повагою. Такі речі об’єнують колектив. Володимир Васильович часто спілкується з командою, може викликати будь-кого з футболістів і сокійно, без зверхності в голосі поспілкуватися. Нікітенко не ставить великого бар’єру в стосунках тренера з гравцями. Більше того, наш наставник знаходить до кожного футболіста такі слова, що цей бар’єр стає взагалі непомітним. Ми можемо поговорити з тренером на рівних і, вважаю, завдяки цьому нам вдається обговорити чимало таких нюансів, які футболіст найчастіше, коли наставник себе веде зверхньо, до тренера донести не може.
Між нами існує почуття взаємної поваги. Тобто, те, чого не вистачало в роботі з попередніми наставниками. І в Україні, і в Казахстані. До Нікітенка звик працювати з тренерами, які свою діяльність будували на емоціях, з постійними криками, шумом. Насправді таких спеціалістів на теренах колишнього СССР мало й понині. Тому, вважаю, нам з Нікітенком дуже пощастило. Жодного разу не чув, щоб Володимир Андрійович, спілкуючись з гравцями, заматюкався. А щоб образити гравця? Таке взагалі неможливе.
— Взагалі, що змінилося у вашому житті після переїзду з Костаная в Актобе?
— Найперше відзначив би футбольні моменти. Актобе має свою тренувальну базу. В Костанаї команда базувалася на стадіоні, а тренувального куточка не мала. Жили ми в профілакторії. В Актобе на цьому фоні інфраструктура більш розвинена. Ставлення до команди тут теж серйозніше, клуб запрошує кваліфікованих гравців. Не скажу, що таких більше, ніж у Тоболі, але ці запрошення своєчасні. Скажімо, дуже підсилив Актобе свого часу гравець збірної Казахстану Самат Смаков. То — дуже кваліфікований гравець, якого поважає вся країна понині. Команда швидко об’єдналася однією чемпіонською метою, гравці почали гарно розуміти один одного.
— Колись ви сказали, що Самат Смаков у команді, як батько-наставник…
— Так і є. Зараз, коли мені в Актобе довірили капітанську пов’язку, я намагаюся чинити так, як колись робив Смаков. Більше того, іноді навіть телефоную Самату, хоч він і виступає за Кайрат, раджуся з ним. Смаков тримав усі нитки управління колективом у своїх руках, повністю володів ситуацією в команді і мав зв’язки, мабуть, з усіми потрібними людьми в місті. То тепер, якщо мені треба когось знайти, звертаюся до Самата і можу бути впевненим, що усі контакти в нього є.
— Можна сказати, що Смаков для Актобе, як Тотті для Роми? Тобто, більше ніж гравець, особа, яка може зняти тренера?
— Мабуть, що так. Самат протягом п’яти років виступів у нашій команді заслужив величезний авторитет.
— Смаков — місцевий. Ви хоч і живете в Казахстані вже 14 років, приїжджий. Відповідно, замінити Самата на "капітанському містку" повноцінно складно…
— Так, Саматові справді було легше, бо він не лише народився в Казахстані, а є ще й етнічним казахстанцем. Прижитися йому легше. Та й сам по собі Смаков — людина надзвичайно добродушна, нікому ні в чому не відмовляє. До нього можна звернутися будь-коли і в будь-яку пору. Самат завжди допоможе. Надзвичайна людина.
— У вас зі Смаковим дружні стосунки?
— Найшвидше, дружні. Ми й зідзвонюємося і зустрічаємося сім’ями. Наші дружини постійно спілкуються, багато часу разом проводили діти.
— Чому ви не перевозите сім’ю до Казахстану?
— Батьки ж в Україні живуть, уся родина тут, дітям тут подобається. Не знаю, все ж серце більше тягнеться до України. Мабуть, все-таки хочеться повернутися на Батьківщину.
— Але ви громадянин Казахстану…
— Так.
— Його ви приймали, щоб не вважатися легіонером чи сподівалися отримати запрошення у збірну?
— Я вже був не в тому віці, щоб сподіватися на запрошення в збірну. І не було таких пропозицій чи запрошень.
— А нагод зіграти в якомусь українському клубі мали?
— Ні. Як молодим поїхав до Казахстану, так лише там і був потрібен. Поїхав з України я гравцем другої ліги, а агентів, які б просували і пропонували варіанти, на той час ще не було. То зараз відповідні люди роблять відеонарізки і демонструють їх клубним селекціонерам. Шансів знайти привабливіші пропозиції більше. У 90-ті футболісти рівня другої ліги або пробивалися самі, або сподівалися, що їх хтось випадково десь помітить.
— З рідними частіше бачитеся, коли вони до вас приїжджають?
— Синів я забрав до себе. Вони там ходять до школи і тренуються. Андрій і Валерій мають велике бажання грати у футбол. Починали вони у Тернополі, але потім вирішив, щоб знаходилися під моїм наглядом. Бо хлопці в 16 і 15 років не повинні рости без батька. То якраз такий вік, коли потрібна постійна батьківська увага. Синам треба дати напрям, своєчасну порану, а десь і стукнути кулаком. Мамі це зробити важко. В принципі, дружина і діти (сім’я Бадлів також виховує доньку, десятирічну Єлизавету — авт.). зараз живуть зі мною, в Актобе, на винайнятій квартирі.
— За стільки років не надумали купити в Казахстані власне житло?
— Та вже й не раз про це думав, і нагода була. Проте щороку закінчується контракт, потім підписую новий… Вік є вік, керівництво дивиться в паспорт і до продовження угоди ставиться обережно. Звісно, коли тобі далеко за 30, то люди вагаються, чи зможу я принести команді користь у кожному наступному сезоні. Тому й смислу купувати квартиру наразі не бачу. Хоча, може, вартувало б, бо на оренду житла витрачаю багато коштів. Квартиру я купив у Тернополі.
— Наскільки легко прижилися в Казахстані діти?
— Синам було легко, бо коли старшому було два, а молодшому рік, вони разом з Оксаною переїхали до мене в Костанай. Я наполіг, бо вважаю, що за будь-яких обставин сім’я має бути поряд. Тоді і родину збережеш, і від роботи відволікатися не будеш. Так ось, Андрій і Валера ходили в казахстанський садочок. Вийшло, що розмовляти вони вчилися фактично на російській. У Костанаї сини пішли до школи, а коли я переїхав до Актобе, на кілька років перевів їх до тернопільської — теж російської — школи. Тому й мовної проблеми діти не відчувають. При цьому, зазначу, що вдома між собою ми спілкуємося виключно українською. Тепер ось знов забрав синів до Актобе, бо бачу, що залишивши їх у Тернополі одних, діла не буде. В такому віці хлопцям все цікаво, все хочеться спробувати, відкриваються нові перспективи, свіжі враження. Батько має слідкувати за цим процесом і розповідати, як треба жити.
— Українці в Казахстані в силу історичних обставин — особлива тема. Мабуть, набули там чимало знайомств з етнічними земляками?
— З футболістів, окрім тих, про кого згадував вище, грали разом з Петром Анісімом, Євгеном Беззубком. З нефутболістів теж перезнайомився з багатьма казахстанськими українцями, з якими часто спілкуємося. В Актобе взагалі велика українська діаспора. Телеканал "2+2" ось гарний сюжет про них зняв перед першою нашою грою з «Динамо». Українці з Казахстану пригощали українських українців казахстанськими стравами.
— Ви особисто звикли до місцевих звичаїв, зокрема до тих, про які зараз заборонило УЄФА?
— Це коли барана приносять у жертву? А що тут такого? Ось ми маємо свої звичаї. Приміром, святимо квартири. Приходить ксьондз, окроплює помешкання свяченою водою. Чи машину при покупці святять. Розкажіть про це етнічним казахстанцям, мусульманам — для них ці речі теж незвичні. Розумієте, жертвопринесення для мусульман — це те саме освячення. Вони ріжуть барана і посвячують цим все, що знаходиться поряд. Жертва Богу — то ж навіть у Біблії про такий звичай розповідається. Те саме й я — іду в церкву, кличу ксьондза, він приходить і святить поле, всі кімнати, бутси. Мусульмани не мають нічого проти. Вони поважають наші звичаї точно так само, як ми їхні.
—На спільних командних святах є страви зі свинини?
— Ні. Але для нас це не проблема. Якщо захочемо, то вдома поїмо. Хтось взагалі м’яса чи риби не вживає. Так що, його після цього не поважати чи чинити з цього якусь істерію на кшталт розмов про жертвопринесення від гравців карагандинського Шахтаря?
— Ви звикли до казахстанської кухні?
— Так. І мені подобається. Дуже добрий бішбермак. Також смакує страва з конячого м’яса — кази. Звісно, не можуть подобатися манти. Дружина вже навчилася ці страви готувати. Правда, кази Оксана ще не готувала, але вміє це робити. Нічого складного там нема. Зрештою, зараз можна приготувати будь-яку страву, навіть жодного разу її не спробувавши. В інтернеті є всі рецепти і деталі приготування.
— 37 — то такий вік, що хочеш — не хочеш, але якщо й не планувати, то над завершенням кар’єри треба задумуватися. Петре, коли б це не відбулося, не побоюєтеся залишитися поза футболом?
— Боятися вовка — в ліс не ходити. Не боюся ще й тому, що не бачу себе в якійсь іншій сфері діяльності, окрім футболу. Якщо провів у професійному футболі 20 років, то не думаю, що після закінчення ігрової кар’єри залишуся на узбіччі. В будь-якому випадку щось собі знайду. Я вже закінчив алма-атинську школу тренерів, маю категорію Б і не збираюся зупинятися на досягнутому. Буду далі рости, вчитися, читаю багато преси і книжок. Мені навіть цікаво попрацювати тренером.
— Наскільки я розумію, ви хочете повернутися до рідного міста?
— Безперечно. Але відразу зазначу, що ні на чиє місце я там не претендую. Взагалі, я залишаюся чинним футболістом, поки не збираюся закінчувати кар’єри і наразі про майбутні місця працевлаштування не думаю. Тому хочу, щоб мене зрозуміли правильно. А то прочитають це інтерв’ю тренер Ниви Ігор Яворський чи директор клубу Роман Мацюпа і скажуть, що в них з’явився ще один конкурент. Ми з Романом хороші друзі, постійно спілкуються наші дружини (сміється).
