Про нас
увійти | реєстрація

Петро Бадло: "Хотів потрапити у Ниву і слідкував за її матчами і коли грав за Заліщики"

категорія: Футбол | дата: 29 08 2013 | переглядів: 1122
Петро Бадло:

Він належить до когорти футболістів, які зліпили себе самотужки, з поту і крові. Природа не наділила Петра Бадла великим талантом, але повноцінно обдарувала рисою, якої часто не вистачає навіть найпрацьовитішим — характером і цілеспрямованістю. Петро тривалий час хапався за кожну нагоду закріпитися у великому футболі. Й урешті знайшов себе. Нічого, що не на рідному Тернопіллі, не в Україні, а в далекому Казахстані, де цей впертий українець нині, у свої 37 є живою легендою і капітаном лідера чемпіонату — клубу Актобе.

Наша з Петром розмова відбулася за добу до матчу-відповіді кваліфікаційного раунду Ліги Європи між актобинцями та Динамо. Зустрілися за столиком літнього кафе готелю "Опера", майже в центрі Києва. Бадло поділився першим враженням від перебування в українській столиці: "Від Хрещатика сюди тягнулися 40 хвилин. Тут вражаючі "корки". "Пішки було б швидше" — коментую. Петро розповів, що в день матчу очікує приїзду з Тернополя дружини і батьків: "Їх наш клуб включив до списку вболівальників Актобе. Інакше на стадіон рідні не потрапили б".

Бадло виявився дуже відкритим співрозмовником. Впродовж години він розповідав кореспондентові UA-Футболу, як разом з братом-близнюком втік від батьків і тим самим розпочав свою футбольну кар’єру, як отримував перші настанови від аксакалів. Також з цього інтерв’ю читач може дізнатися, як став "першим хохлом в Казахстані, якому вдалося прикрити негра", тамтешніх тренерів новітньої формацій і хто такий "казахстанський Тотті". Однак розмову ми розпочали, звісно, з актуальної динамівської тематики.

— Петре, коли готував анонс до сьогоднішнього матчу, спілкувався з колишнім тренером Актобе Олександром Іщенком і найкращим футболістом Казахстану 20-го століття Євгеном Яровенком. Обидва зійшлися на думці, що здивувати киян ще раз актобинці вже не зможуть…

— Напередодні першого матчу говорили приблизно те саме. Однак, сподіваюся, поєдинок в Актобе вболівальникам сподобався, оскільки гра була дуже веселою і ми не були хлопчиками для биття. Наша команда наприкінці зустрічі мала нагоди зрівняти рахунок і навіть виграти матч. Так, могли й пропустити, але ми грали у відкритий і сміливий футбол. Може, нам теж зіграв на руку той факт, що суперники ще до матчу вважали, що вони вже в груповому турнірі. Взагалі, вважаю, до суперників треба ставитися з повагою. І те, що українські спеціалісти говорять, начебто ми не футболісти, не дуже гарно з їхнього боку. Будь-який футболіст має поважати колег за професією. Ми їмо один хліб і не повинні принижувати один одного. Не кожному вдається грати на одному рівні, але засуджувати нас можуть лише вболівальники, які приходять на стадіон і дають оцінку нашим діям. Глядач часто оцінює не лише сам факт перемоги, а й бійцівські якості, які демонструє команда, її вміння битися.

— Якщо не помиляюся, будучи 37-річним футболістом, вперше в своїй кар‘єрі ви граєте проти Динамо в Києві проти першої команди, бо у 1995-му ви, 19-річний хавбек чортківського Кристалу приїхали до столиці, щоб зіграти проти Динамо-2 Анатолія Крощенка з Андрієм Гусіним, Андрієм Зав’яловим, Сергієм Федоровим, Ігорем Костюком у складі. Мабуть, то було серйозне випробовування?

— Безперечно. У суперників був склад, сформований з гравців, які або вже грали у вищій лізі, або були на підході до першої команди. Для нас то була дуже важка гра. Ми старалися, але програли 1:4. Звісно, для мене, молодого гравця, ця зустріч була подією в житті, адже з дитинства мріяв тягнутися якраз до того футболу, в який грало Динамо. Звісно, як і кожен маленький українець, хотів колись потрапити найперше до складу киян. Шахтар, Дніпро, Чорноморець йдуть вже потім. Динамо — то бренд.

— Ви якось сказали, що були приречені грати в футбол, оскільки народилися фактично на стадіоні. Історія майже ідентична з тою, що розповідав наш з вами земляк, легендарний в майбутньому гравець Карпат Богдан Грещак…

— Батьківський будинок у селищі міського типу Товсте Заліщицького району справді знаходився поряд зі стадіоном. Не дивно, що все моє дитинство минуло на тій галявині. Звісно, батьки відганяли і ставили перед фактом: доки не зробиш щось на городі, не покопаєш чи не посапаєш бараболі, ніякого футболу не буде. Тому, щоб заслужити піти на стадіон, мусив швиденько вправлявся з домашніми справами.

— Таке поєднання нагородило вас здоров’ям на роки, яким не можуть похизуватися навіть молоді футболісти. Травм у вашій кар’єрі було не так і багато…

— Все відносно. Мав переломи ребер і ключиці. Також, коли лягав під ніж у Львові, переносив операцію на пахових кільцях. Правда, то не надто серйозна травма.

— А тоді, коли поїхали у Львівське училище фізкультури, вже мали якусь футбольну освіту чи потрапили до тренерів сирим дворовим матеріалом?

— Як вам сказати? Коли я ще був малим, колишній футболіст тернопільської Ниви Василь Івегеш купив хату поруч з тим самим стадіоном, по сусідству від мене. Так ось, Василь Петрович дивився, як всі ми бігаємо і врешті створив з нас дитячу команду, постійно нас тренував. Потім, коли нас з братом виповнилося 15, тренер допоміг нам вступити до 26-го Львівського училища фізкультури. Точнніше, то був ліцей зі спортивним ухилом. Нас футбольним премудрощам навчав тренер Богдан Суряк.

— Батьки швидко змирилися з тим, що діти вирішили в шкільному віці з села переїхати до мегаполісу?

— Ми з братом Ігорем практично втекли від мами з татом. Вони б нас ні при яких обставинах не пустили до Львова. Зрештою, батькам й удома не подобалося наше футбольне захоплення. Вони казали, що футбол це не те, з чого будете їсти хліб. Тим паче, що старша сестра Надя вже працювала лікаркою. То батьки пропонували піти її шляхом і нам. Я непогано малював, то мама з татом казали: "Може художником будеш?" "Ні, — кажу. — Нічого не треба, лише футбол". "Та який футбол, ноги поламають, здоров’я не буде. Ні і все". Ось ми з Ігорем потай зібралися і поїхали. Знову ж, допоміг Василь Івегеш, який лише трохи згодом сказав батькам, куди насправді подалися їхні діти. Через кілька тижнів, коли сусід-тренер про все розповів, мама до нас приїхала. Тоді ж мобільних телефонів не було і зв’язатися було нелегко. "Що ж, раз вирішили, то вирішили. Приїжджайте додому", — мама змушена була змиритися. Тим більше, ми вже пройшли збори і тренери були нами задоволені.

Зізнаюся, попервах у Львові було дуже важко. Допомагало якраз те, що був не сам, а з братом. Поряд тренувалися, грали, ділили кімнату в гуртожитку. Власне, зосередилися на футболі і всі принади самостійного життя у великому місті відійшли в бік. Як кажуть, від поганого Бог милував.

— Училище фізкультури — то не тільки футболісти, а й борці, боксери, які в таких умовах користуються своєю силою, аби, скажімо відбити у слабших хлопців батьківські передачі…

— А як же без цього? То ж наші українські реалії, наш менталітет. По-різному виходило. Десь мирилися, але частіше противилися, намагалися дати відсіч. Побутових проблем було чимало, але то була школа життя, яку теж вартувало пройти. Група у нас була дружня, хоча до професійного футболу добралися одиниці. Кілька людей грали у першій та другій лігах. Зокрема, крім мене у друголігових колективах пограв інший тернополянин Масуляк. Звісно, еталоном були львівські Карпати, які були поряд і на матчі яких ми їздили всією групою. Тоді подобалася гра багатьох футболістів і Карпати були іншою дитячою мрією.

— Впродовж усієї 20-річної футбольної кар’єри на полі ви були руйнівником. Коли дивилися футбол, то теж захоплювалися грою оборонців чи так званих "ланцюгових псів"?

— Все ж більше захоплювався діями творців. Руйнівники, бійці, ті, хто забирає м’яч, теж захоплювали, я розумів, яка це важка робота. Однак попри це більше приваблював конструктивний футбол. "Бий-біжи" викликало відразу. Подобалося, коли команда виходить з оборони через пас, через комбінації.

— На початку 90-х у такий футбол намагалася під керівництвом Леоніда Буряка грати головна команда тернопільского краю Нива…

— То я вже за заліщицький Дністер у другій лізі виступав. Звісно, хотів потрапити у Ниву і слідкував за її матчами і коли грав за Заліщики, і коли перейшов у першоліговий чортківський Кристал. Коли Кристал став дочірньою командою Ниви, я навіть їздив на кілька матчів у складі тернополян. Але на поле мене тренери так і не випустили.

— На професійному рівні ви почали грати у 17-річному віці…

— До Дністра покликав той же Василь Івегеш. Василь Петрович разом з Анатолієм Назаренком поступово підпускали мене до основи, готували до дорослого футболу.

— З Дністром ви пограли і в другій, і в третій лігах. Прийнято вважати, що молодим футболістам важко вибитися з цієї м’ясорубки проти дядьків. Згодні?

— Звісно. Але добре, що поряд були такі досвідчені бійці, як Дідик чи Борисевич. З їхньою допомогою я й сам швидко став бійцем. Ці хлопці мені пояснили, що для того, щоб атакувати, спершу треба забрати м’яч, щоб без оборони атаки не буває. То пізніше футбол став тотальним, а на початку 90-х обов’язки чітко розмежовувалися — оборона займалася своєю справою, а нападали інші люди. Ось і я мусив забрати і віддати. Робити щось зайве не міг. Добре, що в мене були такі вчителі, поряд з якими швидко пізнав "сіль" футболу.

— Ці люди могли навчити не лише футбольним, а й життєвим премудрощам…

— Аякже! Дідик, Борисевич, а в Кристалі Данилишин, Мацюпа показали, як треба правильно готуватися до гри в побуті — як і скільки спати, коли прокидатися, що їсти. То такі тонкощі, яких мама з татом не навчать. Щоб пізнати все це, треба бути при команді і слухати старших товаришів. То вже потім ти додаєш свій досвід, вивчаєш свій організм і додаєш щось своє.

— Разом з тим, не всі з вами названих були видатними режимниками…

— Згоден. Але навчити вони могли і ніхто зайвого собі перед грою не дозволяв. Ці хлопці знали міру і час.

— Коли "старики" почали підпускати вас до свого кола спілкування?

— Та якось відразу. Фактично, в довіру зі старшими увійшов, ще коли грав у Дністрі і коли ще не мав 20-ти років. Вже тоді старожили команди тримали мене поряд з собою, взяли наді мною опіку. Не знаю, чому так відбувалося і чому так повелося.

— Граючи на місці опорного півоборонця, в одному з перших матчів за Дністер у 1994 році ви забили два голи в Білгород-Дністровському місцевому Дністровцеві. Як так вийшло?

— Тоді ж яка тактика була? Три оборонці ззаду, один передній. Над ним діяв опорний хав. Зараз двоє останніх грають, як два опорники. Так ось, тоді я спершу був переднім захисником, а потім тренер зробив мене опорним хавом. І ось саме тоді два голи я й забив. Звісно, то був важливий для мене матч, адже тоді впевнився, що здатен не лише відбиватися, але й забивати голи.

— Перейшовши до Кристалу, відразу відчули контраст між другою лігою і першою?

— Так і він був значний. То зовсім інші швидкості і рівень ігрового мислення. Там, де в другій лізі грав у три дотики, у першій мусив виконувати в дотик-два. Спершу було незвичним, що моменти вирішувалися навіть у півдотику, а команду можна відрізати одним пасом.

— Тоді у складі чортківців ви грали проти Металіста, котрий якраз вибув з вищої ліги, але мав у своєму складі таких сильних футболістів, як Володимир Лінке, Олександр Карабута, як молоді Олександр Горяїнов і Євген Назаров…

— Люди, які грали у радянському чемпіонаті, у вищій лізі. Звісно, у них було інше, незвідане на той час для мене сприйняття футболу. Ми програли 0:3 і для мене то була серйозна школа. Взагалі, ви мені пригадали один матч. Інший. Дуже багато вже стерлося з пам’яті, хоча й грав проти багатьох сильних футболістів. Тоді нічого не нотував, не вів статистики, хоча зараз розумію — вартувало б. Роки стирають в пам’яті чимало цікавих подробиць.

— Сезон-1995/96 ви розпочинали в статусі гравця основи Кристалу, однак відігравши в шести матчах у серпні надалі зникли на цілий рік і з’явилися аж в серпні 1996-го у складі друголігового Покуття з Коломиї. Що тоді сталося?

— Спершу мав травми. А після першого кола тренера Івана Гамалія замінили Семен Осиновський і Дементьєв з Черкас. Вони привели з собою цілу групу футболістів і на мене не розраховували. Мене від складу відсторонили, хоча я й продовжував добросовісно працювати. Мені ж було всього 20 і хотілося грати, а не сидіти на лаві. На той час гроші не цікавили зовсім, жадав лише виходити на поле, щоб набратися ігрового досвіду. Тому й вирішив зробити крок назад, щоб стрибнути вперед і подався в другу лігу. Час показав, що я не помилився.

— Історію, про яку ви розповідаєте, в загальних обрисах вже доводилося чути. Тренери з Центральної чи Східної України часто вважають, що вихованцям галицького футболу не вистачає майстерності і результату вони досягають виключно за рахунок характеру і бійцівських якостей. Одних це влаштовує, а інші шукають більш майстровитих, на їхню думку, виконавців…

— Бажання у нас справді вище і за цим компонентом ми здатні дати фору будь-кому. Але я не згоден з тим, що галичанам не вистачає майстерності. Майстрів хорошого рівня з нашого краю виросло чимало. І навчити футбольній грамоті ці хлопці могли будь-кого. Майстерності і професіоналізму теж. Хоча, раз таке говорять, то вочевидь якісь підстави є. Їм зі сторони теж щось видно. Та й ситуації випадають щораз різні. Візьміть ту ж тернопільску Ниву. В 90-ті їх не могли зламати ні Динамо, ні Шахтар. Не думаю, що то тільки характер. Щоб перемагати такі команди, треба вміти грати в футбол.

— Петре, коли тренери перестали довіряти вам у Кристалі, не виникало крамольних думок, мовляв, досить того футболу і треба займатися тим, що дає заробіток? Тим більше, що зарплати тоді в першій чи другій лізі були не дуже високими…

— Такі думки якщо й були, то хіба-що нетривалий період. Я рано, у 19-річному віці одружився і в мене вже народилося двоє дітей. Сім’ю треба було за щось годувати, тому й роздумував над варіантами. Не тому, що футбол набрид, а через те, що життя наштовхувало на такі думки. Але дякуючи своїй дружині я все ж залишився в футболі. Оксана мені сказала, що познайомилася зі мною, як з футболістом і ніким іншим мене не уявляє.

— А як ви познайомилися?

— Оксана навчалася у нас в Товстому в училищі. Я вже виступав за Кристал і познайомилися ми, коли приїхав додому, до батьків. Швидко виникли почуття. Вирішили не зволікати і одружилися. Вже через рік Оксана подарувала першого сина Андрія, а ще через рік на світ з’явився Валерій.

— Жити мали де?

— Як вам сказати? Жили з батьками, в Товстому і з того часу мріяли про власну квартиру. В той час придбати житла не могли, але я був упевнений, що врешті заграю і на помешкання зароблю. Добре, що дружина в це теж вірила і мене підтримувала навіть у моменти, коли не було грошей. У селі їсти все щось знайдеться, залишитися без шматка хліба ризику не було.

— Дружина дружиною, а як реагували на безгрошів’я сина батьки, які й до того були не в захваті від ваших занять футболом?

— Мама з татом мені постійно давали прикурити, казали, щоб кидав ту справу. Старший на 15 років брат Василь теж постійно читав моралі, кликав разом з собою зайнятися "чимось серйозним". Василь на той час їздив за кордон, вів бізнес, хотів, щоб я разом з ним був. Я відповів, що перетерплю і буду займатися улюбленою справою.

— Буремні 90-ті зламали життя багатьом людям, не лише футболістам…

— Для мене ті часи найперше запам’яталися дружніми колективами. Де б не грав. Не було грошей, але ми були згуртованими. Могли за два рублі зібратися, з дому привезти продукти, разом сісти і разом поїсти. Хлопці, які жили в Чорткові, приносили з дому закрутки. Те саме було в Заліщиках. У Коломиї з фінансами було трохи краще, але колектив там теж був надзвичайно збитий. Взагалі, де б не грав, команди зазвичай збиралися надзвичайно згуртовані. І в Україні, і в Казахстані. В тому ж Кустанаї, коли виступав за Тобол, теж якийсь час були проблеми з грішми, але завдяки дружній атмосфері ми ті труднощі здолали. Нині ж Актобе вважається найзгуртованішою командою Казахстану.

— Згуртованість теж має дві сторони. Приміром, Ігор Шуховцев казав, що в 90-ті у футболістів була єдина розвага — щоб після матчу зібратися разом і "нажертися"…

— Розумієте, є різні футболісти, різні колективи і різні менталітети. Ми теж разом збиралися. Хтось напивався, а хтось пив чай. Одні боролися з негараздами й шукали кращі варіанти, а інші заливали горе горілкою. Думали, що так проблеми вирішаться.

— Ви горілку в якому віці спробували?

— Мабуть, в 21 рік. То була зима, в чемпіонаті антракт, впродовж кількох місяців я підшукував нову команду. Ось в цей час на весіллі й спробував. Власне, тоді час від часу випивав — на днях народженнях чи коли ходив до когось у гості. Але при цьому продовжував тренуватися. Важких часів, які прийнято називати запоями, у мене не було ніколи. Зранку голова від горілки точно ніколи не боліла.

— До Казахстану вас покликав Петро Дідик. Як сприйняли це запрошення, враховуючи, що відстань від дому далека, а певності, що все вдасться, мабуть, не було?

— Сприйняв з радістю. Не сумнівався ані на краплю, бо знав, що там вже грають наші футболісти. А такі хлопці, як Петя Дідик, Вітя Данилишин, Віталік Кіцак, Дмитро Бідулька куди завгодно не поїдуть. То були гравці хорошого рівня. Правда, я не знав, що за футбол у Казахстані. Мені лише сказали, що є команда Тобол і вона виступає у вищій лізі. При цьому ніхто не обіцяв мені, що там обов’язково гратиму. Сказали лишень, що є нагода поїхати і показати себе на зборах. Далі все залежало від мене. Зізнаюся, коли їхав, був упевнений, що в мене все вдасться, оскільки був готовий перегризти землю, лише б залишитися в команді.

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook
Коментарі
Гість не може залишати коментарі  Залогінитись   Зараєструватись
ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: