Михайло Дунець: "У Тернополі я хотів бути Лобановським"
З ім’ям відомого українського тренера Михайла Михайловича Дунця тісно переплітається доля футбольної команди Нива. П’ять разів він приходив до Ниви в якості тренера і п’ять разів у силу різних обставин йшов з команди.
І ось у липні 2012-го року Михайло Дунець знову на тренерському містку команди. Він фактично стояв біля витоків ще аматорської підгаєцької Ниви, дебютував уже з бережанською Нивою у лізі майстрів, працював у вищій лізі з тернопільською Нивою. Нині ж пан Михайло повернувся до Тернополя у якості старшого тренера команди, щоб вивести її на якісно новий рівень — з дна українського футболу до першої ліги. Чи вдасться задумане втілити в життя – покаже час. Водночас Номер один поставив собі за мету розповісти про цього неординарного тренера, одного з найдосвідченіших діючих коучів українського футболу.
— Родом я з Хмельницького, — почав розповідь Михайло Михайлович. — Оскільки моїм вихованням займалася бабця, то самостійно записався у футбольну секцію. Вона з того раділа, адже район у нас був бандитським, відповідно я отримав змогу зайнятися чимось корисним. Ази гри вивчав у юнацькій школі Динамо. Пригадую, у 1968 році юні "динамівці" перемогли у зональному турнірі ЦР товариства Динамо і цілий місяць у Москві захищали честь України серед кращих "динамівських" команд СРСР. Програвши лише московським одноліткам та зігравши внічию з тбілісцями (2:2), юнаки з Хмельницького зайняли почесне третє місце.
— Як склалася кар’єра у дорослому футболі?
— У 17 років першою моєю дорослою командою став Случ з Красилова. Це перша команда на Хмельниччині, яка, граючи на першість області, повноцінно фінансувалася, а кожен її гравець був закріплений за певним підприємством, де власне і платили зарплату. У вісімнадцять з половиною років дебютував у команді майстрів Двіна (Вітебськ), у складі якої на позиції правого захисника провів чотири сезони. Потім виступав за клуб Балтика (Калінінград) й аматорську команду Труд з Шевченка. У віці 28 років закінчив кар'єру гравця у Спартаку з Семипалатинська.
— Чому в досить ранньому віці, у 28 років, Ви перейшли на тренерську роботу?
— На той час уже грав за аматорську команду, вік піджимав, а особливих перспектив пробитися у вищі ліги радянського футболу не було. Тому вирішив спробувати себе на тренерській ниві. І під час одного з повернень додому наставник хмельницького Динамо Володимир Онисько запропонував попрацювати в його штабі. Десь через рік Володимир Васильович зізнався, що йому запропонували очолити підгаєцьку Ниву. Той сказав, що як члену партії, йому ніхто не дозволить перейти з команди майстрів у нікому не відомий аматорський колектив. Тим самим він порекомендував голові підгаєцького колгоспу Івану Потупі мене. Так я опинився у Підгайцях.
— Молодий тренер Ниви Михайло Дунець в інтерв’ю газетярам перед фінальною пулькою КФК у Павлограді (1980 р.) небезпідставно заявляв, що команда їде за путівкою до ліги майстрів…
— Ми дуже старанно готувались до сезону і однією вершиною - кубком УРСР - вже оволоділи. До речі, на кубковому шляху Нива подолала кількох лідерів інших зон першості. Чому ж нам ще раз було не перемогти їх на шляху до звання чемпіона? Ми були на "голову" сильніші від інших учасників "пульки". Але в ті часи існувало негласне правило: у фінальних турнірах КФК путівку до другої ліги здобувають господарі змагань. Так було і в 1980 році в Павлограді, коли першим став місцевий Колос, а підгаєцька Нива через упереджене суддівство задовольнилася "сріблом". А далі Потупа через якісь причини повідомив, що гравців треба віддати в інші команди. Я ж перейшов на роботу до Хмельницького.
— Але довго поза Нивою не залишилися…
— Після розмов з другим секретарем Бережанського райкому партії Віктором Рибіним мене запросили вже у… бережанську Ниву. Тоді була складна розмова з Євгеном Камінським, котрий вивів команду з аматорської ліги. Все вирішилось на мою користь. Більше того, я поставив умову, щоб кільком гравцям, котрих я хотів бачити у Ниві, надали житло в Тернополі, коли ті ще виступали за інші команди. Керівництво області і району умови виконало. Так я став до керма вже майстрівської Ниви. Тоді вдалося завершити дебютний сезон у "золотій" серединці — з 26 команд бережанці опинилися на 13 місці. На наступний рік виник конфлікт. Мене і ще двох футболістів звинуватили у тому, що ми "здали" матч в Івано-Франківську (1:2) тому не потрапили до турніру за 1-12 місця. Начальник команди Володимир Аксьонов пішов у райком партії, розповівши свій погляд на ситуацію. Мене теж викликали. У поясненні я сказав, що в такі ігри не граю, та й не можу огульно звинувачувати футболістів, не маючи прямих доказів. Мені вказали на двері, оскільки я не став на бік партійного керівництва. Хоча вже на наступний рік, після наполягання першого секретаря обкому партії Анатолія Корнієнка, я повернувся у Ниву. Як і в 1991 році…
— У прем’єрному сезоні вищої української ліги Вам так і не судилося стояти біля керма Ниви…
— За шість днів до старту чемпіонату-92 президент ФК Нива повідомив мені, що з колективом працюватиме новий наставник. Повірте, було боляче, коли просто випхали з команди. Президент Ниви Володимир Аксьонов підвів під це базу — мовляв, ми не виконали завдання у буферній зоні чемпіонату СРСР 1991 року (4 місце — авт.). А не виконали тому, що я не виставив команду під постріли, які гриміли на Закавказзі. Ми поїхали туди, а там обстріли. Не мав я права ризикувати життям гравців! Відтак втратили шість очок. І до Ниви запросили Колтуна, який привіз із собою відомих гравців з Волгограда. Я розумів, що це тимчасовий візит, але мені не повірили, запропонували якусь незрозумілу посаду. Вирішив за краще залишити команду. Дуже переживав, навіть думав закінчувати з футболом. Майже рік залишився відірваним від активної тренерської роботи, аж поки не отримав запрошення з Рівного…
— Рання весна 1993-го. Ви очолили рівненський Верес і в першому ж матчі довелося зіграти проти фактично рідної Ниви. Обидві команди були аутсайдерами вищої ліги, а тому двобій мав подвійне значення, адже, по суті, вирішувалась доля чотирьох очок…
— Підлив олії у вогонь ще й факт, що Яворський і Покидько свого часу захищали кольори Ниви, а Дем’янчук та Лобас виступали у складі Вереса. Тоді "весняний" футбол дався взнаки і команди розійшлися безгольовою нічиєю — (0:0). Загалом той сезон Верес хоча і завершив у зоні вильоту, але продемонстрував гідну гру.
— Того сезону в останньому туру стояло питання руба: або Верес, або Нива мають залишитися у вищій лізі. Все залежало, як Верес зіграє у Львові проти місцевих Карпат…
— Той матч Верес програв (1:2). Я не знімаю провини з себе — десь, можливо, повівся неправильно, довірився надто. Та навіть за таких умов у Львові Верес не повинен був програвати. Не кажу вже про те, що господарі один м’яч забили з положення поза грою, а другий з допомогою руки. Свистунов міг одним ударом вирішити долю матчу, а відтак і останнього місця, на нашу користь. Тільки завдяки рішенню ФФУ про розширення вищої ліги Верес зберіг місце у класі найсильніших.
— Михайле Михайловичу, як Ви опинились у неблизькій для України Швеції?
— Всьому виною був один з багатьох міжнародних турнірів, що проводилися у великій кількості, коли я очолював Ниву. Одного разу на турнір приїхали шведи і були в захопленні від виявленого їм прийому. Після цього ми стали добрими друзями з тренерським штабом команди. Регулярно обмінювались листами, телефонними дзвінками... І ось, як кажуть у казках, в один прекрасний вечір у мене вдома в Хмельницькому пролунав дзвінок. Один з моїх шведських приятелів сказав: "Майкл, у клуб третьої ліги Юнселе терміново потрібен досвідчений тренер. Ми рекомендували тебе. Прилітай. У нашому посольстві в Києві тобі оформлять візу на рік". Зрозуміло, мені було цікаво з середини подивитися на іноземний чемпіонат. Поїхав на рік, а повернувся лише через чотири. За два роки "підняв" Юнселе з п’ятої ліги у третю. А коли завершився і цей контракт, вирішив повернутися додому. Почерпнув для себе як тренера багато корисного, перш за все, як толерантно повинні будуватися відносини коуча з гравцями. Поліпшив свої знання з англійської мови, вивчив шведську, пізнав багато цінного в організації клубної роботи в не дуже заможних командах.
— Пане Михайле, Ваша тренерська доля нерозривно пов’язана з Ігорем Яворським. Спочатку Ви були його тренером у Підгацях, потім запросили до Тернополя з харківського Металіста. А з плином часу Ігор Петрович відповів Вам взаємністю…
— Випадково чи ні, але в яких би командах не грав Яворський, при ньому мене ніколи не звільняли. На мою думку, я і Ігор Яворський доповнюємо один одного. Пригадую, спершу допоміг Яворському з клубом у Швеції, згодом Ігор Петрович в середині 90-х запросив мене до Ниви на посаду тренера-селекціонера, потім, працюючи в головній команді, дав рекомендацію керівництву ФК Карпати і так я очолив Карпати-2. Ситуація повторилася 2012 року. Ігор Яворський очолив Ниву і запропонував мені посаду старшого тренера.
— Пане Михайле, а в чому полягають секрети Вашої роботи?
— З гравцями я вимогливий, жорсткий тільки на футбольному полі. У житті, в спілкуванні на побутовому, так би мовити, рівні я не підкреслюю, що я тренер. Адже завтра я можу ним і не бути. Навіщо псувати стосунки? Так можна в ізоляції опинитися. Та й в екстремальній ситуації кричати на футболіста безглуздо. Він щось зробив не так не тому, що захотів. Просто не вийшло. Або не вміє, не навчився. Отже, треба ще працювати. Це я зрозумів не відразу — життя навчило. Знаєте, чому перший раз у Тернополі мене звільнили (1986 рік — авт.)? Тому що я хотів бути Лобановським. Щоб гравці в мене двожильними були і на полі, і в житті. Але ж такого не буває. Інколи треба наполягати на своєму, а інколи й поступитися, коли це на користь справі.
— Доводилось чути, що Михайло Дунець — людина з характером.
— Я чув навіть інше — неприємна людина. Можливо, у когось виникали підстави так вважати. Певно, у декого з колег, з ким доводилося працювати. Насправді, я завжди на перший план ставив інтереси футболістів. Тренер, адміністратор, водій — ми не одержуємо травм на полі. А футболіст у будь-який момент ризикує зазнати перелому й опинитися поза грою. Взагалі ж кожен на своєму місці повинен робити свою справу…
БІОГРАФІЯ
Михайло Михайлович Дунець
Народився 3 листопада 1950 року.
Місце народження — м. Хмельницький.
Перші тренери — Є. Смирнов і Л. Зіберман.
Ігрове амплуа — захисник.
Вихованець футбольної школи хмельницького Динамо.
Грав за команди: Случ (Красилів), Двіна (Вітебськ, Білорусія), Балтика (Калінінград, Росія), Труд (Шевченко, Казахстан), Спартак (Семипалатинськ, Казахстан).
Тренував команди: Поділля (Хмельницький), Колос (Павлоград), Десна (Чернігів), Зоря (Бєльци), Кривбас (Кривий Ріг), Верес (Рівне), Чорноморець (Одеса), Полісся (Житомир), Юнселе АК (Швеція), Карпати-2 (Львів), Олімпія (Бєльци), Кримтеплиця (Молодіжне), Комунальник (Луганськ). У 2001 році відкрив у Хмельницькому власну дитячу футбольну школу Динамо.
