Анастасія Меркушина: "Останній раз плакала, коли дізналася про смерть Кузьми Скрябіна…"

Чи бувають чарівні лижі, про що можна думати під час гонки, а також кого з відомих біатлоністів варто відправити на конкурс краси, читайте у перехресному допиті, який кореспондент "СЕ" влаштував висхідній зірочці українського біатлону тернополянці Анастасії Меркушиній.

— Назвіть три найяскравіших для вас моменти минулого чемпіонату Європи в Отепя?

— Переможний фініш в гонці переслідування. Те, як свій етап в естафеті пробігла Юля Журавок. І, звичайно ж, момент, коли я стояла на п'єдесталі і звучав гімн України.

— Перша людина, з яким ви зв'язуєтеся, коли добираєтеся до комп'ютера або телефону після гонки?

— Після гонок в Отепя я насамперед дзвонила татові (тренер і сервісмен Олег Меркушин - Прим. А.С.). Він у цей час перебував з українською командою на Універсіаді в Словаччині. І не мав можливості стежити за чемпіонатом Європи. Дуже переживав і просив відразу ж після гонок повідомляти йому результат. Правда, коли я набирала його номер, він чомусь вже знав, що я виграла. (Посміхається). У мами (віце-чемпіонка світу в естафеті та учасниця Олімпіади в Нагано Ірина Меркушина — Прим. А.С.) був і доступ до інтернету, і телевізор, так що вона була в курсі подій. Ми зідзвонювалися трохи пізніше, даючи, так би мовити, один одному можливість трішки охолонути, тому що ми обидві дуже емоційні.

— Де хвилююче виступати серед ровесників, як на чемпіонаті Європи, або ж в Кубку світу?

— Серед ровесників виступати важко, тому що ти налаштовуєшся виключно на перемогу. У той час як, наприклад, на етапах Кубка IBU перед тобою стоїть завдання просто показати хороший результат. Але, звичайно, ніщо не зрівняється з естафетою в Кубку світу. У мене тремтіли не тільки коліна, тремтіло все. (Сміється). Особливо в Рупольдінгу, там адже до всього іншого ще й дощ йшов. Взагалі мало не з боку в бік кидало. Правда, наскільки великою була напруга, я повною мірою відчула тільки після фінішу, тому що до старту не дозволяла собі такої розкоші, як тремтіти.

— Якби від вас залежав вибір столиці наступної зимової Олімпіади?

— А мене цілком влаштовує Пхенчхан! Я там була під час чемпіонату світу-2009. І мені все дуже сподобалося: і в плані організації, і країна цікавою видалася. А потрапила я туди разом із ще двома українськими біатлоністами як учасниця "Дрім-програм", яку організовувала Південна Корея. Знаю, що потім запрошували також наших сноубордистів і лижників.

— Уявіть, що в програмі змагань з біатлону потрібно було б залишити тільки одну гонку...

— Якщо тільки одну, то тоді навіть думати нема чого — естафету!

— Якби ви могли вибирати, на якому етапі естафети виступати? 

— Я б залишилася на своєму першому етапі. Тому що мені складно "дожити" навіть до другого, не кажучи вже про останній. Не уявляю як стільки часу стримувати емоції і зберігати настрій.

— Якби до вас у руки потрапила машина часу, в яку гонку ви хотіли б повернутися і що виправили б?

— У мене, звичайно, були не тільки злети, але і падіння. Але кожна гонка веде до наступної, а кожна поразка це ще одна сходинка на шляху до перемоги. Тому міняти нічого не треба.

— Як часто ви в серцях готові погодитися з відомим полководцем Олександром Суворовим, який у своїй книзі "Наука перемагати" написав: "Куля дура" ...

— (Сміється). Судячи зі статистики, приблизно кожен восьмий-дев'ятий постріл.

— Чи бувають чарівні лижі?

— Ще й як бувають! Наприклад, остання пара, на якій я виграла переслідування в Отепя. Відразу ж після фінішу я віддала її Ірі Варвинець, яка також бігає на лижах Madshus. Це була ідея нашого тренера Миколи Миколайовича Зоца. Він зауважив, що лижі у мене добре котили і не помилився. Так як в підсумку ця пара ще й Ірі допомогла посісти друге місце на чемпіонаті Європи.

— Вам часто сниться біатлон?

— Буває, перед стартом сниться, що пробігаю гонку і щось обов'язково забуваю, гвинтівку, наприклад.

— Окрім медалей і квітів спортсменам на церемоніях нагородження часто дарують іграшки, які самі незвичайні екземпляри є у вашій колекції?

— Я була в шоці від Маскота перших Юнацьких Олімпійських ігор в Інсбруку. Ним виявився козел. Я тоді на п'єдестал не потрапила, але іграшку на пам'ять собі придбала.

— А у вас в дитинстві була улюблена іграшка?

— Так, лялька на ім'я Фанні. Вона була дуже кумедна: веснянкувата, з червоними косичками і в комбінезончику. Потім з нею гралася моя молодша сестричка Саша.

— Продовжіть фразу, якщо дуже хочеться, то можна ... 

— У мене чомусь відразу ж виникають думки про їжу, але взагалі якщо дуже хочеться, то можна і схуднути. (Сміється).

— Якби до кінця життя вам довелося є тільки одне блюдо, яке вибрали б?

— Пасту, мені здається, вона ніколи не набридає.

— Найкращий комплімент, який ви отримували в своєму житті?

— Якось один чоловік сказав мені, що я роблю його краще і це, напевно, найприємніше, що я чула у своєму житті.

— Уявіть, що у вас з'явилася можливість провести одну годину в компанії якої-небудь знаменитості, хто б це був і про що б ви говорили?

— Це точно був би хтось із моїх улюблених рок-музикантів, наприклад, Джеймс Хетфілд — лідер Metallica. Я б розпитала його про творчість і взяла автограф. Головне при цьому в непритомність не впасти (Сміється). А ще хотіла б зустрітися з Кузьмою Скрябіним. Але це, на жаль, вже неможливо. (Зітхає).

— Кого з відомих біатлоністів можна відправити на конкурс краси?

— Питання із секретом? (Посміхається). Я думаю, що Еміль-Хегле Свендсен цього заслуговує. Досить імпозантна особистість.

— Який фільм ви готові переглядати знову і знову?

— Гордість і упередження, я в захваті від роботи Кіри Найтлі.

— Якби ви були супергероєм, якою надсилою хотіли б володіти?

— Напевно, даром вогню, щоб іскри з під лиж летіли.

— Коли останній раз плакали?

— Коли дізналася, що помер Кузьма Скрябін. Ми з Юлею включили його пісню, сіли і заплакали. Це було за день до нашого виїзду з Отепя. 

— Чий приклад вас більше захоплює німкені Магдалени Нойнер, яка до 25 років виграла все, що можна і пішла зі спорту? Або ж її співвітчизниці Уші Дізль, яка впродовж 16 сезонів успішно виступала в Кубку світу і завершила кар'єру в 36?

— Напевно, все-таки Нойнер. До 25 років виграти в спорті все і почати відкривати для себе щось нове в житті — це здорово. Але я віддаю собі звіт в тому, що в моєму випадку таке навряд чи можливо. Для цього треба бути сконцентрованою на кожному тренувальному дні, працювати виключно на перемогу. Крок вліво, крок вправо, як кажуть, розстріл. А мені все-таки хочеться іноді і погуляти, і посміятися на тренуваннях, іншими словами жити не одним біатлоном. Про наявність таланту я навіть не говорю, це само собою зрозуміло. Просто якою би талановитою не була людина, вона ще повинна бути дуже сконцентрованою і працездатною.

Джерело: СЕ