Про нас
увійти | реєстрація

Ірина Меркушина: "Свій вибір переїхати в Україну я робила усвідомлено і відповідально"

категорія: Зимові види | дата: 26 01 2012 | переглядів: 2326
Ірина Меркушина:

Як відомо, чи не найбільше династій  є саме у спортивних колах. Діти знаних футболістів, легкоатлетів,  біатлоністів дуже часто обирають батьківський  шлях. І таких прикладів  можна навести чимало. До цієї когорти належить і сім’я Меркушиних, яка  недавно отримала тернопільську прописку.

Про Ірину Меркушину, яка нині  працює старшим викладачем  кафедри спорту Тернопільського національного економічного університету, можна розповідати багато. Вона — учасниця Олімпійських ігор в  Нагано, екс-чемпіонка світу, дворазова бронзова  призерка чемпіонату Європи, неодноразова чемпіонка і володарка Кубка України з біатлону. А її чоловік  Олег — добре відомий  фахівець з цього ж виду спорту. До певної міри завдяки  співпраці  з ним найвідоміша  тернопільська "стріляюча лижниця" Олена Зубрилова зуміла здобути  звання чемпіонки світу 2002 року. Саме Олег Меркушин упродовж кількох років  готував для неї лижі з урахуванням  усіх особливостей снігового покриву у місці проведення цих змагань.

Міжнародне визнання вже здобула і  старша донька Меркушиних - Анастасія, яка у 16-річному віці торік стала срібною призеркою молодіжного чемпіонату світу з біатлону, який  відбувався у Чехії. А 13-22 січня  другокурсниця  факультету міжнародного бізнесу та менеджменту ТНЕУ  захищала спортивну честь України на I зимових юнацьких Олімпійських іграх в Австрії.

Власне, про сімейне захоплення біатлоном  автор цих рядків і веде розмову із  майстром спорту міжнародного класу Іриною Меркушиною.

— Народилася я в російському місті Самарі у 1968 році, — розповідає Ірина Володимирівна. — Відтак з батьками  переїхали жити на Північний Урал, де й закінчила школу. Далі був інститут фізкультури в Омську, у якому, власне, й почала  добиватися доволі непоганих спортивних результатів. В 1986 році виконала норматив майстра спорту СРСР, а ще через три роки стала чемпіонкою Всесвітньої Універсіади, потрапила  до складу збірної союзної команди.

Коли закінчувала вуз, виникло питання, як продовжувати  спортивну кар’єру. Якраз у той час  отримала  запрошення тренуватися  в Україні, де біатлонна школа  була доволі сильною. Добре розуміла, що настав  такий період, коли треба  обирати самостійний шлях у житті. У той час український край для мене  асоціювався із гоголівськими розповідями про життя і побут місцевих жителів, неповторними краєвидами і мелодійними піснями. Крім цього, у  дитинстві коло нашого дому жила сусідка з України  і мені  завжди було цікаво слухати, як вона розмовляє, співає пісні... Тому свій вибір переїхати в Україну я робила усвідомлено і відповідально.

У 1990 році  якраз проходила остання спартакіада народів СРСР перед розвалом союзної держави, на якій я вже представляла Україну. Це були для мене дуже відповідальні старти, оскільки хотілося  оправдати довіру  людей, які мене запросили. Через це,  звісно, особливо  хвилювалася, але в підсумку виступила досить добре. В особистому  заліку  найкращим моїм результатом було 5 місце, а в естафетній  гонці в складі  української команди завоювала бронзову медаль. У той період — це був значний  успіх.

Далі був чемпіонат світу, на якому збірна України виступала вже самостійною командою. В особистих гонках в одному із забігів  потрапила навіть у десятку кращих біатлоністок. Відмінних результатів українські  "стріляючі лижниці" добилися і на передолімпійських стартах, які проходили за рік до Олімпіади в Ліллехамері.

Тоді у відмінній формі перебувала Надія Водоп’янова, яка показала  найкращі  результати. У мене також був шанс навіть поборотися за медаль. В індивідуальній  гонці  я лідирувала до третього рубежу,  але далі підвела стрільба і в підсумку фінішувала сьомою.  Однак ми завоювали стільки залікових очок, що вже на наступні етапи Кубка світу українська біатлонна команда мала право виставити на змагання вже не 2-3 спортсменів, а п’ятьох. Все для нас тоді було чимось новим і незвіданим, а тому почували себе  першовідкривачами освоєння незалежною Україною міжнародного спортивного простору.

Однак, як відомо, у біографії спортсменів  бувають не лише злети. Так сталося, що Ірина (тоді ще Корчагіна — дівоче прізвище) не потрапила на Олімпійські ігри у Ліллехамері. Але в цей  період стала співпрацювати із відомим  фахівцем в лижному спорті — Олегом Меркушиним, який  невдовзі став її чоловіком. У 1995 році у молодої сім’ї народилася  донька, яку  назвали Анастасією. Здавалося, після  цього біатлон відійде на другий план. Але для Меркушиних спорт і сім’я — поняття нероздільні. Ірина  переїхала  із Сум до Львова, де Олег працював на  кафедрі спорту місцевого інституту  фізкультури, який, власне, і закінчував.

— Звісно, вже тоді,  зважаючи на сімейні обставини, я б могла завершити  спортивну  кар’єру, — каже  Ірина. — Чоловік  надав мені право самостійно прийняти рішення. Але сказав: "Якщо захочеш продовжувати  займатися біатлоном, щоб не скаржилася на труднощі". І вже  незабаром я приступила до інтенсивних тренувань. Працювати доводилося  настільки  багато, що  тривалий час навіть не бачила, як  цвітуть у Львові каштани, оскільки постійно наша сім’я  перебувала на зборах,  змаганнях. Як правило, скрізь ми возили із собою і маленьку Настю, яка фактично вже з кількох років почала освоювати спортивні навики. Було, звісно, нелегко, але я зробила свій вибір, а тому  старалася бути дбайливою мамою і водночас тренувалася з усіх сил, аби добиватися успіхів і в спорті. І вони були в значній мірі завдяки тому, що в усьому відчувала підтримку Олега. І не лише як фахівця, а й чоловіка, який з розумінням ставився до мого прагнення  перемагати.

— Який період часу  вже сімейної спортивної кар’єри виявився для вас  найпліднішим?

—Починаючи, мабуть, з 1998  року поступово набирала форму і добивалася  все нових успіхів. Упродовж кількох сезонів  поспіль зуміла  завоювати призові місця на чемпіонатах Європи, літньому  чемпіонаті світу та етапах Кубка світу...

— А коли прийшло усвідомлення того, що з активними  виступами в спорті треба завершувати?

— Фактично закінчила біатлонну кар’єру у 2004 році, виступаючи  в підсумку понад дванадцять років за збірну команду України. Правда, ще за рік до того, коли поїхала на чемпіонат світу у Ханти-Мансійськ, усвідомлювала, що це будуть мої останні змагання такого рівня, на яких  постараюся добитися максимально можливого результату. І дуже щаслива, що зуміла завершити свою багаторічну біатлонну дорогу на мажорній  ноті. Тоді я добилася високих показників не лише в індивідуальних гонках, а й завоювала срібну  медаль  чемпіонату світу в естафеті. Мені  призначили президентську стипендію, а мерія Львова виділила невеличку однокімнатну  квартиру, що, власне, суттєво поліпшило матеріальне становище нашої сім’ї. Як  кажуть, з добрим настроєм у 2005 році народила другу дитину —Сашуню. Відтоді, власне, й перейшла на чисто тренерську роботу. У той час Насті виповнилося вже 10 років.  І усі знання і вміння, які  набула за роки спортивної кар’єри, почала передавати своїм вихованцям, у тому числі й доньці, яка вже  досить серйозно займалася лижними гонками.

—Одним із найвагоміших ваших здобутків, безсумнівно, є срібна відзнака чемпіонату світу 2003 року. Цей  тріумфальний  фініш, мабуть, особливо пам’ятний?

—Як вже казала, я добре розуміла, що це  мої останні старти. А тому старалася  докласти максимум  майстерності, яку накопичувала упродовж багатьох років. Це посприяло  тому, що й погодні умови зуміла використати на свою користь. Тоді був сильний вітер, який перешкоджає влучно стріляти.  Я дуже уважно спостерігала за чоловічими перегонами, які проходили  перед нашими, і зауважила, як досвідчені біатлоністи вміло вносять необхідні поправки перед стрільбою, враховуючи пориви вітру. Відтак  сама  застосувала цей досвід і відстрілялася без промахів. Це дозволило мені завершити свій  відрізок дистанції  на другій позиції. Тоді перший етап естафети бігла Хвостенко, за нею я, а далі —Яковлєва і Петрова.

— Скажіть, Ірино, а з кимось із відомих тернопільських біатлоністок  у період спортивної кар’єри  доводилося  співпрацювати?

— Думаю, вас цікавить насамперед те,  у яких стосунках була  із Оленою Зубриловою. У збірній  України усі біатлоністки між собою добре ладили. А з Оленою мені  навіть довелося  певний час тренуватися під опікою одного фахівця —Ігоря Аркадійовича Бушмільова. Це був перший тренер Зубрилової (тоді вона, правда, була ще Огурцовою), який хотів, аби його молода вихованка у співпраці  зі мною набула необхідного досвіду, перейшовши  з лижних гонок у  біатлон. Думаю,  ці наші спільні тренування  виявилися  корисними для моєї  дещо молодшої подруги, яка невдовзі добилася доволі вагомих успіхів в біатлоні. Хочу  також сказати, що і мій чоловік Олег Меркушин також доклав чимало  зусиль, аби Олена піднялася на найвищу  сходинку п’єдесталу шани на чемпіонаті світу 2002 року. І тут нема нічого дивного, бо у нашій  сім’ї усі націлені на перемогу.

Джерело: Свобода

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook
Нива Тернопіль
Коментарі
Гість не може залишати коментарі  Залогінитись   Зараєструватись
ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: