Олена Підгрушна: "Люди з Майдану надсилали повідомлення – зробіть усе, щоб перемогти"
Чемпіонка Олімпійських ігор у Сочі розповіла, як російські вболівальники бажали українським спортсменкам схибити, кричали про війну і як енергетика Майдану допомогла здобути перемогу.
Капітан команди Олена Підгрушна чотири місяці не була вдома і лише тепер повернулася до Тернополя, де має намір залишитися надовше — відновити сили й приділити час сім’ї. Адже минулого року п’ятиразова чемпіонка Європи, переможниця і призерка етапів Кубка світу з біатлону вийшла заміж. Її обранцем став народний депутат Олексій Кайда, який очолював обласну раду на Тернопіллі.
— Олено, ви бігли завершальний етап естафети у Сочі. Що вам допомогло першою перетнути фінішну лінію?
— На тому естафетному відрізку я відчувала особливу відповідальність. Переломний момент був на фінішному колі, де основні мої суперниці були лише за кілька секунд від мене. Коли я відчула, що сил вже немає, підкралися сумніви: невже мене наздоженуть, невже дозволю себе обійти? А потім зібрала всю волю й подумала: нам потрібна перемога! У мене там Україна воює… І, напевно, та енергетика, яка була вдома, і дала мені сили вистояти.
— Через події в Києві українська гірськолижниця Оксана Мацьоцька зі своїм батьком-тренером взагалі відмовилися від подальшої участі в Олімпійських іграх…
— Наша команда не мала думок не виходити на старт. З України люди надсилали велику кількість повідомлень. Вони писали: "Ми стоїмо на Майдані. Зробіть усе, щоб виграти. Доведіть, що Україна – найсильніша!". Хоча було важко, особливо останні два дні напередодні естафети. Неможливо було читати про події з Києва без співчуття та жалю. Відкриваєш інтернет — і сльози на очах.
— В одному інтерв’ю ви розповіли, що були неприємно вражені поведінкою російських уболівальників…
— Таке трапилося лише один раз, але змовчати було неможливо. "Не попасти і впасти" — нормальні люди, які приходять уболівати за спортсменів, ніколи так не кричатимуть. Раніше такого не було, тому це поведінка мене здивувала. Але згодом, коли заспокоїлася, зрозуміла, що образливі гасла волала лише групка осіб, які, вочевидь, хотіли спровокувати нас на помилку. Хоча пересічні росіяни справді мали зовсім інше уявлення про те, що відбувається у нас на Майдані. Пропаганда, яку російська влада через журналістів вела протягом чотирьох місяців, зовсім не відповідала реальності в Україні.
— Як на ситуацію в Україні реагували спортсмени з інших країн?
— Я була вражена, коли після фінішу наші основні суперниці — норвежки підійшли до нас і сказали, що раді нашій перемозі. Вони зауважили, що на фоні того, що відбувається у нас в країні, ми зробили подвиг. Після цього і решта команд підходили зі словами підтримки, казали, що ми молодці й бажали миру Україні. Взагалі, серед біатлоністів дружні стосунки. Принаймні, я не чула, щоб хтось спеціально провокував конфлікти. Суперники ми лише на трасі.
— У Сочі вас підтримували батьки…
— Вони вперше були на змаганнях такого рівня. Тож сочинська Олімпіада вразила їх куди більше, ніж мене. Їхня підтримка допомагала мені пережити перші не надто вдалі старти в особистих перегонах. Мені через хворобу забракло часу повернутися у звичну форму. Якщо торік на чемпіонаті світу з біатлону в чеському місті Нове Място я була на піку форми і могла робити чудеса на трасі, то цього року не все вдалося, і якісь амбіції довелося взяти в кулак і реалізувати вже на естафетній гонці.
— Чим ще запам’яталися Олімпійські ігри в Сочі?
— Траса при плюсовій температурі перетворювалася на кашу, проходити її було нелегко… Щодня ми "відкатували" близько восьми пар лиж. Але чогось такого, що б кардинально відрізнялося від інших змагань, не було.
— Що плануєте у найближчому майбутньому?
— Зараз головне завдання — швидше одужати. Через самопочуття не встигну продовжити участь у наступних етапах кубка світу. Команда вже виїхала у Словенію, я ж залишилася вдома відновлювати здоров’я. Таке рішення ми прийняли колективно з тренерами. А на наступний сезон я схиляюся більше до сім’ї. Хочеться приділити час рідним, пожити нормальним людським життям, адже я в спорті вже п’ятнадцять років. Водночас розумію, що не зможу сидіти на місці. Тож не зарікаюся щодо спортивної кар’єри, все залежатиме від стану здоров’я і бажання.
Джерело: nday.te.ua
