Олена Підгрушна: "Дівчата в збірній України називають мене "Удавом"
Дев'ятого лютого нинішнього року Олена Підгрушна увійшла в історію біатлону як нова чемпіонка світу.
Через довгих 14 років, після тріумфу Олени Зубрилової, Україна знову отримала медаль вищої проби світового карбування. Саме вона узагальнила всі славні досягнення останніх років і яскраво продемонструвала найвищий потенціал наших біатлоністок на майбутній Олімпіаді.
Тепер вже ніхто не скаже, що в Сочі нашим стріляючим лижницям не по силам змагатися з зірковими Турою Бергер, Дарією Домрачовою або Андреа Хенкель. У всякому разі, в минулому сезоні капітан збірної України в блискучому стилі робила це неодноразово.
Нетривалий весняний відпочинок, між тим, ознаменувався для Підгрушної новою неординарною подією в її житті — 26-річна чарівна тернополянка вирішила зв'язати себе узами шлюбу з 42-річним народним депутатом Олексієм Кайдою. І хоча зараз щосили кипить тренувальна робота в переддень олімпійського сезону, Олена люб'язно знайшла час для тривалого спілкування з кореспондентом "СЕ"...
— Олена, як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи. Від імені всієї нашої редакції прийміть щирі вітання у зв'язку з вступом у законний шлюб! Зізнайтеся, що це було передусім — велика відповідальність, веселощі до упаду або величезна втома?
— Перш за все, це було круто! Природно, тут все зійшлося воєдино — і велика відповідальність, і урочисті хвилюючі моменти і, звичайно ж, веселощі до упаду. А втома, швидше, відчувалася в передвесільний період, адже потрібно було встигнути зробити стільки всього!
— Наприклад?
— Вірите, здорово намучилася в процесі пошиття сукні! Мабуть, від хвилювання за майбутню подію я сильно худла, і на кожній примірці доводилося вносити корективи. На щастя, дівчатка в салоні виявилися майстринями на всі руки. І тепер всі вони — великі вболівальниці збірної України (сміється).
— Зізнатися, ваш весільний наряд вразив: ви були в білій сукні з вишитими червоними маками, червоних босоніжках на підборах і намисті, але без фати. Зате руку прикрашали елегантний білий годинничок. Олексій теж був у вишиванці, але в чорному костюмі. Кому з вас прийшла ідея таких незвичайних нарядів?
— Уже й не пам'ятаю. Але погодилися з цією ідеєю відразу ж. Адже це ж наші рідні українські вбрання! Зате наступного дня вінчалися вже за всіма правилами — в строгих костюмах, а я ще й у фаті ...
— На рушник, напевно, як глава сім'ї, першим став Олексій?
— Уявляєте, ми тричі ставали на рушник, і неодмінно крок у крок! А слідуючи ще однієї традиції — ухопити шматок хліба і востаннє насолити один одному — ми розламали його точно навпіл! Словом, з усього видно, що в нашій родині буде повне рівноправ'я.
— До золота вам не звикати. Але все ж, як це — відчувати на пальці обручку? Так само, як і медаль чемпіонки світу на шиї?
— Ну, ви порівняли незрівняне! Що таке золота медаль? Сьогохвилинна ейфорія, емоції ... Безумовно, і щастя. Але ти зійшов з п'єдесталу — і свято закінчилося. Я знову така ж, як до переможного старту. А тут зовсім інше. Це вже не спорт, а життя. І, коли коханий одягав мені на палець каблучку, я відчувала зовсім інше щастя — життєве.
— Подарунки, як я чув, вам робили вельми оригінальні?
— Це вже точно! Ми не замовляли нічого заздалегідь, але оскільки закінчувалося будівництво заміського будинку неподалік Тернополя, де ми з Олексієм збираємося жити надалі, то хотілося отримати необхідну побутову техніку — пралку, мікрохвильовку і звичайну кавоварку. А в результаті отримали сад і газонокосарку! (сміється).
— Хто ж це так відзначився оригінальністю?
— Сад — це ідея мого особистого тренера Олега Євгеновича Бунта. Він порахував, що вирощувати свої фруктові дерева і кущі нам буде цікаво. Ну, а газонокосарка — це вже ноу-хау ще одного мого тренера Ігоря Мирославовича Починка. Були й інші оригінальні моменти. Наприклад, батьки нам побажали в житті білих і чорних смуг. Ми спочатку не зрозуміли. Пояснили — це білого "Лексуса" і чорної ікри! Впевнена, подібних побажань було б набагато більше, якби змогли приїхати всі мої подруги по збірній України і тренерський штаб. Але, на жаль, дата нашого весілля збіглася з першим тренувальним збором. Тому були присутні тільки колишні біатлоністи Оксана Хвостенко та В'ячеслав Деркач, а також Світлана Крикончук, яка виступила в ролі свідка.
— Зізнайтеся, хто з вас у кого закохався раніше?
— Упевнена, це було обопільне почуття. У всякому разі, коли ми познайомилися, і я вперше подивилася в очі Олексія, то побачила, що в них спалахнув якийсь особливий ніжний вогник. Та й сама "загорілася" відразу ж. І з кожним нашим подальшим спілкуванням все більш переконувалася, що це не просто так. Чим це завершилося — я вже розповіла.
— Відтепер будете виступати під прізвищем Кайда?
— Хіба що після Олімпіади. Адже якщо зараз, то клопоту не оберешся. Щоб швидко поміняти документи, потрібні зайві нерви і час. У мене немає ні того, ні іншого.
— Чув, після Ігор-2014 ви плануєте піти в декрет і завершити кар'єру спортсменки ...
— Хто це вам таке сказав? Нічого я не планую. Життя саме розпорядиться. На все воля Бога...
— Лєна, зараз, коли час минув і на носі вже старт нового сезону, чи не здається вам попередній якоюсь незвичайною казкою?
— Зізнатися, є таке відчуття. Адже раніше мене обов'язково переслідували якісь невдачі — травми, хвороби ... А в минулому, тьфу-тьфу, пощастило. Хоча ... Якщо згадати детальніше, то пригод теж вистачало. Наприклад, на етапі Кубка світу в Холменколлені я зламала приклад гвинтівки. Найприкріше, що в тому епізоді мені ніхто не заважав. Поворот не був дуже складним, я спокійно в нього вписувалася. Але мене раптом просто знесло у бік! Я влетіла в сітку і при падінні приклад зламався. Засмутилася — не те слово! Навіть ревіла потім. Адже тільки-тільки гвинтівка стала мені зовсім рідна. І тут таке ... На щастя, поломка виявилася не страшною, приклад надійно склеїли в лічені години. Вже наступного дня я знову працювала з улюбленою гвинтівкою.
— Пам'ятається, перед Новим роком у вас все ж не обійшлося і без лікарняного...
— Було й таке. Довелося тоді навіть чемпіонат України пропустити. Але зараз розумію, що той вимушений відпочинок, цілком імовірно, пішов мені тільки на користь. Адже далі стала вигравати медалі одна за одною.
— На чемпіонаті світу в чеському Нове-Место ви зібрали повну колекцію нагород — "золото" в спринті, "срібло" в естафеті, "бронзу" в переслідуванні. Невже до старту вірили, що це реально?
— Якщо чесно, то було таке відчуття. Я перебувала в шикарному настрої. Навіть не знаю, чому. Просто відчувала якусь легкість, впевненість. Пам'ятаю, за день до першої гонки сказала своїй сусідці по кімнаті Наташі Бурдизі: "Відчуваю себе так чудово, немов уже стала чемпіонкою світу". І наступного дня дійсно виграла "золото"!
— Якби на трасі все було так само легко, як на словах...
— Ви маєте рацію. Наскільки повною сил я відчувала себе перед стартом чемпіонату, настільки втомленою — перед заключною гонкою в естафеті. Далася вона мені ціною неймовірних зусиль. Я бігла четвертий етап і після останнього вогневого рубежу на п'єдестал претендували відразу декілька спортсменок. Боротьба йшла до останніх метрів. Пам'ятаю, незадовго до фінішу хтось із наших тренерів прокричав: "Олено, помри, але не віддай медаль!". І, чесно, просто не розумію, як дотерпіла, щоб перетнути межу другою.
— А що робити, коли ноги вже не біжать, руки не тримають гвинтівку?
— Ох, ви і запитали! Напевно, необхідно згадати, що ти спортсмен, а значить — боєць. Тому вірний вислів: "Помри, але зроби!". А якщо не можеш, тоді слабак, невдаха. Словом, тут все вже залежить строго від сили волі, від характеру.
— Успіхи загартовують психологічно?
— Ще й як! Коли медалей немає — це взагалі катастрофа. Відчуваєш себе нездатною, невдахою. Коли вони здобуваються періодично — відчуваєш найсильніший тягар відповідальності за кожну наступну гонку. Адже зуміла виграти медаль зараз — зумій і далі! Це змушує нервувати, особливо на вогневих рубежах, де ціна кожного промаху неймовірно висока. А от коли в "призах" опиняєшся регулярно, то починаєш відчувати спокій, впевненість у своїх силах. Це здорово допомагає в моральному плані. У минулому сезоні я це відчула на собі, так що стверджую сміливо.
— Зараз часто можна чути, що, мовляв, раз колишній наставник Володимир Королькевич поїхав працювати до Росії, то ваша чарівна казка закінчена ...
— Дурість! Безумовно, Королькевич дуже багато зробив для того, щоб минулий сезон для всієї жіночої національної команди України вийшов успішним. Він дійсно приніс в тренувальний процес багато нового і цікавого. Причому з самого першого збору. Особисто мені його новації дуже сподобалися. Вони допомогли відкрити в собі додаткові можливості. Я і раніше відчувала, що здатна на більше, але саме Королькевич сприяв значному прогресу. Не тільки я, а й інші дівчата увірували в здатність на рівних битися з маститими суперницями і перемагати їх.
— Саме так! А тепер Королькевича з вами немає...
— Зате є Надія Бєлова! Звичайно, її тренувальна методика дещо відрізняється від принципів Королькевича. Всіх секретів розкривати не буду. Скажу так: Королькевич більше уваги приділяв атлетичній і швидкісній підготовці, а Бєлова — стрілецькій. Але це не означає, що ми стали менше навантажувати себе "фізикою". Повірте, все робиться раціонально і планомірно. До того ж, завдяки зусиллям президента Федерації біатлону України Володимира Бринзака, ми ні в чому не потребуємо. У нас відмінне матеріальне і технічне забезпечення, з нами працюють висококваліфіковані мастильники, які теж багато в чому сприяли нашим успіхам у минулому сезоні. У міру необхідності ми маємо можливість провести тренувальні збори в будь-якій країні. Можливо, кращим могло б бути медичне забезпечення, але і в цьому плані картина постійно поліпшується. Тому не можна говорити, що Королькевич пішов — і казочка закінчилася. Цілком можливо, вона ще тільки починається ...
— До речі, про суперниць. Багато фахівців вважають, що нині ходом сильніше вас всього чотири біатлоністки — німкеня Міріам Гесснер, фінка Кайса Макарайнен, норвежка Тура Бергер і білоруска Дарія Домрачова...
— Без коментарів. Хоча якщо це дійсно так, то такий факт надихає мене на нові успіхи. Тим більше і сама відчуваю, що зараз здатна змагатися з визнаними світовими зірками на рівних. Хоча у швидкості, вони, безумовно, сильніші. Правда, починаючи зі своєї торішньої "срібної" гонки в Остерсунді відчула, що і сама можу швидко бігати. А ось вже у стрільбі однозначно можу сміливо кинути виклик будь-кому!...
— Ті ж фахівці вважали, що з відходом неповторною Магдалени Нойнер німецька збірна "розвалиться", і домагатися медалей, принаймні в естафетах, вам стане легше. Так і було?
— Справді, з відходом Нойнер збірна Німеччини багато втратила. Результати минулого сезону це підтверджують. Але ж, як кажуть, святе місце порожнім не буває. Мені здається, що в сезоні, що стартує може щосили розкритися безмежний талант Міріам Гесснер. Поки що її здорово підводить якість стрільби, однак якщо вона стане "мазати" хоча б удвічі менше — на п'єдестал ця спортсменка зможе підніматися вдвічі частіше... Всі бачили — які у неї блискучі швидкісні якості! Тому якщо до Міріам прийде стабільність — вона стане новою зіркою світового біатлону. Благо, старанності їй не позичати.
— Чув, ви з нею цілком нормально спілкуєтеся і навіть вчили вимовляти українські слова...
— Щодо спілкування — голосно сказано. На це просто немає часу та й мовний бар'єр заважає. Тому в основному розмовляємо з росіянками та білорусками. Хоча, була справа, якось раз дійсно вчили Гесснер правильно вимовляти по складах "По-здра-вля-ю!". Насміялися тоді...
— А Тура Бергер це слово вимовляти вже навчилася?
— Зазвичай вона робить це по-англійськи. Але з щирою повагою. Вірите, в ній немає ні краплі зіркової хвороби! Особисто я ніколи не чула, щоб Тура висловлювалася на адресу суперниць зневажливо. Навпаки, від інших біатлоністок і журналістів знаю, що вона дуже доброзичлива і відкрита людина.
— Не вважаєте, що Бергер — такий собі робот сучасного біатлону?
— Ні в якому разі! (Сміється). Звичайно, своїми перемогами в минулому сезоні вона дала привід говорити про неї таке. Але ж скільки років Тура йшла до цього! Все-таки, якщо не помиляюся, їй вже 32. І потім, не забувайте, що основні успіхи до неї прийшли на старті сезону, коли відверто не ладналися справи на трасі у Даші Домрачової, інших сильних біатлоністок. А далі і Даша у неї перемагала, і навіть мені вдавалося. Словом, Бергер — не робот, а звичайна людина... Але вона — справжній професіонал, і її холоднокровності в ключові моменти будь гонки можна щиро заздрити. Не дарма її називають "Великою норвежкою". Тура — великий молодець і справжній лідер!
— А хто лідер у збірній України? Ви? Все-таки — капітан команди ...
— Це дуже умовно. Якось наш головний тренер Василь Павлович Карленко сказав, що необхідно вибрати капітана. Треба — так треба. Ми провели голосування, і дівчатка назвали мене. Але якихось особливих повноважень у мене немає. Все одно будь-яке питання вирішується колективно, разом з тренерами. А щодо лідера — його у нас просто немає! І, на мій погляд, в цьому наша сила. Суперниці ніколи не знають, хто "вистрілить" в тій чи іншій гонці. Це можу бути і я, і сестрички Валя з Вітою Семеренко, і Юля Джима. Сподіваюся, додасть Наташа Бурдига. А тепер от і Маша Панфілова з Олею Абрамовою.
— Екс-росіянки швидко стали, що називається, своїми?
— Дуже швидко! Вони славні і добрі дівчата, до того ж — сильні спортсменки. І якщо Оля у формі української збірної ще не виступала, то Маша була з нами на трьох останніх етапах Кубка світу, в одному з яких допомогла нам виграти медаль в естафеті. До речі, жила зі мною в одному номері, і ми відмінно ладнали.
— Не з чуток знаю, наскільки шикарно доброзичлива у вашій команді атмосфера.
— Це правда! Адже за рік, разом з тренерами та лікарями-масажистами ми більше часу проводимо разом, ніж порізно. Безумовно, трапляються дрібні образи, сварки, але хіба що на побутовому рівні. Посперечалися, пообурювалися — тут же помирилися і забули. Тому я постійно, навіть перед зарубіжними репортерами не втомлююся хвалитися, що у нас дійсно одна з найбільш дружних команд у світі. Всі один одного завжди підтримують, бажають тільки успіхів, щиро радіють вдалим гонкам. Тому не дарма нас називають "великою шведською сім'єю"...
— Виходить, що і всі свята ви відзначаєте разом?
— Та вже ... І Новий рік, і 8 Березня, і навіть День народження... Звичайно, хотілося б відзначати їх у колі сім'ї, але що поробиш? Адже коли ще тільки почала серйозно займатися цим видом спорту, то передусім тренери сказали мені наступне: "Якщо ти хочеш досягти чогось у біатлоні, то повинна відмовитися від звичайного режиму життя. Тобто на першому місці для тебе повинні бути не сім'я, розваги і хлопець, а спорт, спорт і ще раз спорт!"...
— А що, у колі рідних відзначали б свята якось особливо?
— Звичайно! Перш за все, змінила б спортивний одяг на плаття і туфлі на високих підборах. Обожнюю їх і завжди так роблю, коли перебуваю вдома. На превеликий жаль, це вдається лише раз на кілька місяців. Тому кожну вільну хвилину використовую для спілкування з рідними та друзями. По-друге — стіл. У дитинстві, пам'ятаю, на Новий рік за ним ніколи не обходилося без традиційного олів'є і ковбасної нарізки. А в минулому сезоні, оскільки перебували за кордоном, довелося виходити з того, що було. Тому на нашому святковому столі не знайшлося традиційних страв. Ще добре, що хоч шампанське було! До речі, вже 1 січня наша збірна вирушила з Поклюки в Оберхоф, де незабаром стартував черговий етап Кубка світу... Втім, ми вже давно звикли до подібного, тому ставимося до різних святкувань простіше.
— Ну, а як же День народження? Він, до речі, припав на жіночу естафету в рамках четвертого етапу Кубка світу в Рупольдінгу. Прикро, що не вдалося тоді перемогти?
— Є трохи. Звичайно ж, медаль в естафеті стала б чудовим подарунком! Я дуже радію, коли вдається підніматися на п'єдестал пошани у складі команди. Відчуваю особливу гордість, якщо відпрацьовую свій етап на "відмінно". Значить, не підвела, впоралася! Але дівчата постаралися, щоб організувати мені подарунок кількома днями раніше, коли всі ми виграли естафету в Оберхофі!
— Пишно відсвяткували?
— Ну, було не до грандіозного застілля. Все ж ми перебували на змаганнях. Тому після гонки просто організували солодкий стіл. І в день мого народження теж. Це — традиція.
— У дитинстві ви були зразковою дівчинкою?
— Швидше, зразковою пацанкою. Народилася-то я в селі Велика Березовиця, де моїх ровесниць по сусідству не було. Зате був старший брат і його друзі. Ось я з ними і ганяла у футбол, інші різні ігри. Взагалі, росла активною і рухливою дівчинкою. Щодня в школу ходила два кілометри пішки. Спочатку просто ходила, а потім стала нудно — і почала лазити по різних бордюрах і парканчиках... Так призвичаїлася, що незабаром запросто по сітці навколо всієї школи ходила. Ніхто так більше не вмів! Тепер, до речі, розумію, що це були хороші вправи на рівновагу і координацію, які здорово допомагають мені зараз.
— Чи правда, що зайнятися біатлоном вас надихнули успіхи попередньої української чемпіонки світу Олени Зубрилової?
— Як не дивно, але вийшло саме так. По телевізору показували той самий тріумфальний для неї чемпіонат світу 1999 року, і Зубрилова виграла тоді гонку переслідування. Пам'ятаю, я стояла тоді перед екраном з відкритим від подиву ротом. Дивувалася, наскільки легко, впевнено і красиво вона це зробила. Мабуть, саме в той момент я захотіла уявити себе на її місці, і "загорілася"! І через пару років почалися серйозні заняття.
— ...Які мало не завершилися вашим відходом на танці!
— Був момент, коли наш тренер з біатлону якийсь час не приходив на тренування. Якраз тоді моя подружка, яка займалася танцями, притягла мене з собою. Я спробувала танцювати — нічого! Всього через тиждень вчитель перевів мене в старшу групу, де деякі хлопці займалися вже рік-два. Благав не кидати заняття. Мабуть, бачив у мені хороші задатки. Але незабаром тренування з біатлону поновилися, і я повернулася туди.
— І ніколи не шкодували про це?
— Ніколи! Але, якщо чесно, двічі збиралася кинути. Перший, коли замість тренування пішла з друзями погуляти і на дискотеку. Тренер Олег Бунт тоді сказав: "Вибирай: або бути майстром спорту з біатлону, або з першим розрядом з бігу, танців і хлопцям!" Я одумалася. А другий — коли почала підбиратися до серйозних результатів. Тоді мене перевели тренуватися в групу, де я опинилася наймолодшою. І спочатку на мене ніхто зі старших не хотів звертати уваги. Мені було сумно і боляче. Ось тоді й виникала думка все кинути і втекти додому. Але з часом з усіма перезнайомилися, далі пішли змагання за змаганнями — і все пройшло... Тому зараз з вдячністю згадую Олену Зубрилову і той звичайний шкільний день, коли в клас прийшов тренер з біатлону з питанням, хто хотів би займатися цим видом спорту. Ну, а зараз, коли до старту Олімпіади в Сочі залишилося всього нічого — біатлон займає майже всі мої думки. Навіть не уявляю, як би я жила без нього?
— Однак на дискотеки ви і зараз ходите. Наприклад, на офіційній церемонії закриття сезону, правда? І танцювали там з самим президентом Міжнародного союзу біатлоністів Андерсом Бессебергом!
— Звідки ви про це знаєте?! Ну, було діло. Просто з минулого року це торжество зробили закритим. Туди не могли потрапити сторонні люди. Тільки біатлоністи, тренери та функціонери. Тому, власне, і пішла туди. Про що, до речі, не пошкодувала — все було дуже весело і цікаво! Наговорилась, натанцювалася. Дійсно, був моїм партнером і Андерс Бессеберг. Йому хоч і 67 років, а танцює він — будь здоров!
— Є у вас ще якісь захоплення, окрім танців?
— Люблю вишивати.
— А як щодо полювання або риболовлі?
— Стріляти в тварин — це точно не моє! Навіть не уявляю, як могла б дати залп по качці або навіть кабану. Це ж не мішені, вони живі! А ось на риболовлю мене Олексій якось разок заманив. І мені сподобалося. Відчувала неймовірний азарт, коли риба починала клювати. Хоча в звичайному житті я абсолютно не азартна. Це ж не спорт. Там просто не можна інакше. Мене ось інші журналісти запитували щодо казино, так от відповідаю: ні за що! Адже не дарма дівчата в збірній називають мене "Удавом". Мовляв, така ж прагматична, врівноважена і спокійна...
— Найближчим часом вашою головною риболовлею стане Олімпіада, а жаданою рибкою — медалі. Не секрет, що на зимових Іграх всі українські вболівальники чекають нагород виключно від біатлоністів...
— Якщо ми й самі будемо зациклюватися на тому, що тільки від нас і чекають медалей, то точно нічого не вийде! Психологічний прес ніколи ще нікому не йшов на користь.
— А як же почуття відповідальності? Ви ж і самі розумієте, що після успішного минулого сезону в олімпійському не маєте права не виправдати очікування вболівальників ...
— Ну, поки я куди частіше чую, що медаль повинні виграти сестри Семеренко, а не Підгрушна. Однак, зі свого боку, хочу сказати, що наближення Ігор у Сочі з кожним днем буде позначатися все більш і більш чіткіше. Але я ж не маленька дівчинка, щоб розкиснути. Перед останнім чемпіонатом світу теж був присутній чималий тягар відповідальності, проте нічого — впоралася! Головне, підійти до олімпійських стартів на піку фізичної готовності. Це не передати словами, що відчуваєш, коли летиш по трасі немов на крилах! Але давайте нічого не будемо загадувати. На все воля Божа...
