Тернопільський тренер Василь Матвійків: від легкої атлетики до футболу і віндсерфінгу
18 листопада 55-річний ювілей відсвяткував нині відомий тернопільський тренер та свого часу хороший спортсмен Василь Матвійків. Що цікаво, Василь Олександрович, перейшовши з рангу діючого спортсмена у статус тренера, спробував себе в багатьох видах спорту — від легкої атлетики до волейболу, футболу і навіть віндсерфінгу. При цьому в кожному з цих видів спорту він зі своїми підопічними досягав непоганих результатів. Про цю неординарну людину журналісти Номер один вирішили розповісти своїм читачам.
— Народився я в Тернополі 18 листопада 1957 року, — почав розповідь Василь Олександрович. — Зайнятися спортом заставило життя. На місці, де нині розкинувся мікрорайон "Канада", малим ходив з однолітками грати у "війну". Там знаходили воєнні атрибути — автомати, гранати тощо. Неподалік жив сусід — депутат і працівник ремдепо, який дуже любив нас, малих дітей, навчати життю. І одного разу, коли він ремонтував автівку, ми, маючи 5-7 років, без задніх думок кинули йому під машину гранату. Він, рачкуючи, втікав метрів з 50, боячись, що вона зірветься. Згодом цей чоловік намагався спіймати нас і лупцював, як міг. Ми ж тікали від нього. І це, можна так сказати, були перші кроки в легкій атлетиці. Також великий поштовх до занять спортом дали футбольні матчі з зеками, які в ті часи будували бавовняний комбінат. Останні, не наздоганяючи нас під час футбольних баталій, кидали цеглою. Тим самим, дякуючи сусідові-депутату і зекам, у дитинстві почав швидко бігати та непогано грати у футбол.
— Очевидно, як і всі хлопці тих часів, у шкільні роки записалися у футбольну секцію?
— Я двічі приходив у футбольну секцію, але жодного разу там не затримувався, бо не сподобалося відношення тренерів до роботи. Скажімо, одного разу відомий тернопільський тренер Віталій Полянський звабив мене поїздкою на турнір в Ужгород. Нас там "попросили" програти вінничанам, потім ужгородцям, а коли ми програли (0:8) команді з Дніпропетровська, за яку вже грали Протасов і Литовченко, нас звинуватили, що в нас немає гордості, мовляв, ми всім програємо. Після цього в мене з’явилася неприязнь до футболу.
— І Ви подалися в легку атлетику…
— Спершу почав займатися у тренера Івана Татаринова, поітм перейшов у групу до Силантія Козака. Він побачив у мені перспективного спортсмена потрійного стрибка. У школі в мене вже був перший розряд, а міг стати, і рекордсменом Європи серед 14-річних. А було все так. Одного разу підставкою поїхав на першість УРСР серед профтехучилищ, які відбувалися в Кривому Розі. Змагання виграв, стрибнувши на 14,31 м без особливих зусиль. Натомість вирішив налаштуватися на останню спробу, щоб подолати 14,50 м, адже це був той рубіж, який дозволяв би здобути перший дорослий спортивний розряд. Я заступив десь на 2 метри і в загальному стрибнув на метрів 16-ть. Суддя, який мав слідкувати за планкою відскоку, не побачив заступу і підняв білий прапор, мовляв, спроба зарахована. Рекорд Європи тоді складав десь близько 15 м. Але я тоді чесно визнав, що зробив заступ, і суддя підійняв червоний прапорець.
— А ким мріяли бачити себе у дорослому житті?
— З дитинства марив тренерством. Натомість у мене був вибір: або поступати до Тернопільського фінансового інституту (за це моєму тренерові Козаку, з його слів, обіцяли квартиру), або до Київського інституту фізкультури. До бухгалтерів у ті часи була певна зневага, тому все ж таки вирішив поступати у столичний вуз, де мені гарантували повне сприяння на вступних іспитах. Але перед екзаменом травмував задню поверхню ноги. Я ходити не міг, не кажучи вже про те, щоб стрибати. Так я отримав двійку і повернувся до рідного міста. А вже на наступний рік, не маючи змоги залишити Тернополь, позаяк мати була важко хвора, поступив у місцевий педінститут. Потрапив у групу тренера зі стрибків Володимира Іськіва, котрий зробив для мене чимало у зростанні як спортсмена і в майбутньому — як тренера.
— Які ваші найкращі результати у потрійному стрибку?
— Був чемпіоном Союзу серед сільських товариств "Колос", на змаганнях серед педвузів постійно здобував призові місця, став третім на молодіжних іграх України, був фіналістом Кубка Радянського Союзу (Москва, 6 місце). Мій "чистий" рекорд у потрійному стрибку складає 15,49 см. До кандидата у майстри спорту не вистачило сантиметра, хоча мені згодом "зробили" результат 15,72 м. Далі я серйозно захворів, переніс операцію, після якої "зав'язав" з легкою атлетикою. Тоді мене запросили на роботу в Орловський філіал Московського машинобудівного інституту. Мені тоді був 21 рік, не всі сприймали молодого спеціаліста, і я вирішив піти до… армії.
— Невже добровільно пішли до війська?
— У ті часи не піти до армії вважалося принизливо. Так я потрапив у ПВО в спортроту (м. Брянськ). Через місяць повернувся в Орел, там продовжував тренуватися і виступав на змаганнях серед військовослужбовців. А одного разу ледь не потрапив до дисбату. Саме з нашого округу літак МІГ утік до Японії. Почалися тотальні перевірки, в тому числі особового складу. Осіб, які служили у спортроті, одразу не змогли знайти. Коли ж я через певний час повернувся в Брянськ, тамтешній генерал спересердя відправив мене у дисциплінарний батальйон. Однак тоді в штабі чергував майор, якому я з України привозив книги і… спирт. Той заховав мене у своєму кабінеті, а потім наказав повернутися в роту і там тихо сидіти. Але і там мене "знайшли", але коли я зарекомендував себе з кращого боку, зробивши за три доби в Ленінській кімнаті стенди, то навіть отримав… генеральську подяку.
— Після війська повернулися у спорт?
— Попрацювавши трішки в Центрі олімпійського резерву (м. Орел), повернувся до Тернополя, щоб поїхати на… Далекий Схід. Тоді багато читав, був великим романтиком, хотів на паромах ловити рибу, побачити уссурійського тигра тощо. Так я опинився докером у Владивостоці, потім дістався до одного з риболовецьких колгоспів у Приморському краї. Поки чекав корабля, щоб поїхати в море, побував на полюванні за уссурійським тигром, який часто навідувався в тамтешні села. Кілька днів мисливці його шукали, але нарешті стомилися і почали безпробудно пити горілку. І так продовжувалось кілька днів. У підсумку ніякого тигра ми не знайшли, тому як слід порибаливши, повернувся на Батьківщину.
— Де з головою поринули у мрію юнацьких років — тренерську роботу?
— Тренерська робота мені подобалася, мене до неї вабило, до того ж мав уже певний досвід. Знайшов у Тернополі роботу вчителя фізкультури молодших класів і мав ще півставки тренера з легкої атлетики. Так я став працювати у школі №20. Вибір дітей був величезний. А враховуючи те, що я дуже хотів працювати, незадовго вихованці стали показувати хороші результати. Тоді найпопулярнішими легкоатлетичними стартами серед школярів було "Піонерське чотириборство" (біг на 60 та 800 м, стрибки у довжину, метання м’яча). Цілий рік ми цілеспрямовано готувалися до змагань і спершу в Рівному виграли першість України, а на Кубані здобули і союзну першість, випередивши суперниць з Росії на 1 очко.
— У буремні 90-ті відійшли від спорту…
— Провідні легкоатлетичні тренери Тернополя створили клуб "Кенгуру", але грошей тоді на спорт не виділяли, ситуація була дуже складна, і я подався у бізнес. Налагодив хороші контакти з прикордонниками. А в ті часи ректор економічного інституту Олександр Устенко запросив до себе викладачів з Польщі. Українські купони польські професори отримувати не хотіли, натомість зарплату брали… телевізорами "Електрон". Законно перевести через кордон їх не могли, тому в ректораті шукали шляхи, як це зробити. Я, маючи зв’язки на митниці, кілька разів організував перевезення цих телевізорів. Опісля особисто познайомився з ректором, котрий запропонував спершу роботу в ДЮСШ з легкої атлетики при інституті, а потім і посаду комерційного директора у волейбольному клубі Галичанка. Там, як міг, заробляв для клубу гроші, організовував поїздки за кордон, намагався знайти для тернопільських волейболісток іноземні клуби. А під час моєї роботи тернополяни вперше стали фіналістками кубка України.
— Хто підштовхнув вас до тренувань футболістів?
— Свого часу допомагав президентові ФК Нива В. Ковалю, згодом, на початку 2000-х, був віце-президентом клубу при президентові О. Кривому, але відчував, що чиновницька робота не моя. Натомість вже працюючи директором міського стадіону, був одним з організаторів тренувального збору молодіжної збірної України під керівництвом Павла Яковенка. За цей час практично постійно перебував з командою, бачив методику й особливості тренувального процесу футболістів, потоваришував з Яковенком і саме від нього отримав благословення на тренерську роботу з молодими футболістами.
— Ви понад шість років тренували команду Соколята. Яких результатів досягли?
— Найвагоміші — шкільні футбольні змагання "Шкіряний м'яч". Поставив завдання здобути в них перемогу, навіть домовився, щоб у Тернополі провести зональний турнір (а у разі перемоги, то й фінал), однак у ДЮСШ з футболу мені почали робити перепони. То воріт стандартних розмірів не підготували, то поле не розмітили, то м'ячів не надали. А далі у мене виник конфлікт із директором класичної гімназії К. Тригубою, де власне навчалися футболісти, серед яких і був син директора Володя. Коли директор поставив власні інтереси вище командних, я весь спецклас перевів в інший навчальний заклад. Хоча тоді це зробити було дуже складно, позаяк К. Тригуба як колишній освітянин міста і директор ДЮСШ В. Філіп, котрий ревниво ставився до успіхів Соколят, вели діалог з директорами тернопільських шкіл, бо моїх вихованців нікуди не брали. Але, дякувати Богу, директор ЗОШ №27 Я. Вовк забрав дітей до себе. Вони у підсумку виграли для школи всеукраїнські змагання "Діджус-гол" та в нагороду отримали поїздку до Італії на матч Серії А Мілан–Лаціо, а школа — ноутбуки.
— Хто з вихованців Соколят засвітився у професійному футболі?
— Їх не так багато, але все пізнається у порівнянні. Хто би що не говорив, але подивіться, хто з вихованців 1993 р. н. футбольної школи, яка утримується коштом бюджету, десь заграв? Натомість кілька гравців Соколят нині виступають за професійні команди: В. Пришнівський (Скала), І. Курило та І. Сороцький (ФК Тернопіль), О. Мдінарадзе (Нива).
— Останній період вашої тренерської роботи був пов'язаний з майстринею віндсерфінгу Ольгою Маслівець.
— Мене Олі і її чоловіку, теж спортсмену Максиму Оберемку, порекомендував мій добрий знайомий Віктор Дрозд. Спершу я не дуже хотів братися за цю, невідому мені роботу. Але коли олімпійський чемпіон І. Матвієнко порекомендував Маслівець, щоб вона взяла кваліфікованого тренера з фізпідготовки, якщо хоче добре виступити на Олімпіаді в Лондоні, Оля була більш настирливою, і я таки погодився. Вперше ми зустрілися десь за рік до Олімпіади в Євпаторії. Я подивився на їх тренування і зрозумів, що рівень легкоатлетичної підготовки цих олімпійців на рівні 2-го юнацького розряду. Але я бачив, що потенціал, особливо в Олі, був великим, тому почав давати великі обсяги навантажень на тренуваннях. І після зборів на Сардинії (Італія) Маслівець здобула олімпійську ліцензію на чемпіонаті світу в Австралії. Далі була тривала цілеспрямована підготовка до Олімпіади, однак так сталося, що через українську бідність на Ігри я не поїхав. Переконаний, що якби я був з ними в Англії, зробив би все, щоб Маслівець була на фініші не четвертою, а хоча б третьою чи навіть олімпійською чемпіонкою. А так, знаючи Макса та Олю і їх не дуже відповідальне ставлення до тренувального процесу та власного здоров’я, відчував, що все може трапитися. Так в кінцевому випадку сталося, хоча і четверте місце тернопільської вітрильниці Маслівець на ОІ є непоганим результатом. Хоча це не той показник, на який ми налаштовувались на передолімпійських тренуваннях…
— Ви левову частину свого життя провели у спорті, отримали чимало перемог. А чи не було бажання, щоб Ваші сини пішли у спорт?
— Звичайно, хотілося б, щоб діти теж були у спорті, адже і я був не останнім легкоатлетом, і дружина Світлана теж (у 7-му класі з результатом 1,75 м була чемпіонкою Радянського Союзу в стрибках у висоту). Старший син Святослав свого часу займався футболом, виступав у першості України в ДЮФЛ, але не проявив належного бажання. Натомість молодший син Володя, якому 12 років, доволі спортивної статури, високий на зріст, рухливий, розумний, тому думаю, що він повинен стати хорошим баскетболістом. Але життя покаже, як воно станеться насправді…
