Пішов з життя ветеран тернопільського спорту Іван Романик
28 листопада, на 80-му році, пішов з життя відомий тернопільський тренер та суддя Іван Федорович Романик. Учні, вихованці та колеги, представники спортивної громадськості Тернополя щиро сумують з приводу смерті свого наставника, педагога, однодумця, старшого товариша, висловлюють щире співчуття його родині. У своєму інтерв’ю з нагоди 75-річчя Іван Федорович сказав, що більше ніж веслування, він любить лише Україну! У світлу пам’ять про Івана Федоровича Романика пропонуємо фрагменти з цієї розмови.
Іван Федорович Романик - великий українець, Майстр спорту СРСР з веслування на каное, народився 20 липня 1937 року в с.Стибинець Перемишельського району Краківської області (ця територія тоді так називалась, адже в ті роки на Західній Україні панувала Польща).
Двадцятиоднорічним парубком Іван Федорович вступив до Львівського інституту фізичної культури та спорту на кафедру лижного спорту. Для студентів цієї кафедри було заведено: взимку – лижі, влітку – веслування.
Найближчим товаришем був Євген Саган, який навесні 1960 року першокурсника Романика привів на веслувальну базу с.Наварія, що поблизу Львова. Спочатку була байдарка, проте команда Львівського «інфізу» готувалася до чемпіонату СРСР серед вищих навчальних закладів і для команди бракувало екіпажу каное-двійки. Так Іван Федорович познайомився з каное і свій перший старт прийняв у 1961 році на студентському чемпіонаті в Тбілісі. Пам’ятає Іван Федорович, що головними суперниками у командній боротьбі були веслувальники Київського інституту фізичної культури і спорту, і боротьбу він повинен скласти з екіпажем, в якому веслував сьогоднішній президент федерації каное України Юрій Маслачков. Львів’яни тоді програли киянам, проте боролися у фінальному заїзді.
Після закінчення вузу у 1963 році його направили в Тернопільську область. Спочатку працював інструктором з виробничої гімнастики в колективі фізичної культури підприємства «Буд-Індустрія». Керівники спортивного товариства «Авангард» швидко помітили фаховий рівень молодого спеціаліста і запропонували тренерську посаду, щоб допомогти Тендеруку Борису Федоровичу, який, до речі, був першим фахівцем, який розпочав розвиток веслування в Тернополі.
Іван Федорович мав особливий підхід щодо залучення юнаків у секцію веслування. Фізично розвинутий, Майстер спорту, йшов до найбільш сміливих та відважних «авторитетів» у своїх мікрорайонах міста і ставав серед них «своїм». А потім, завдяки вже власному авторитету, приводив цілі компанії на веслувальну базу і спонукав цих юнаків доводити свою перевагу в спортивний спосіб. Так сформувались перші групи, серед яких Ярослав Гасій (згодом чемпіон України у каное-одиночці на дистанції 10 кілометрів), Микола Городецький, Василь Свистун, Володимир Маковський – майже всі стали Майстрами спорту.
Групи справді виявилися хорошими, але у спортивному товаристві «Авангард» до розвитку спорту вищих досягнень виявилися не готовими. Бракувало змагальних човнів, коштів на навчально-тренувальні збори, спортивну форму.
У 1966 році довелося перейти працювати в спортивне товариство «Спартак». І знову нові набори в групи. Це Зенон Блишин, Андрій Михайловський, Ігор Ладика, Ігор Довбня, Лариса Шеметуха, Петро Корчевський, Богдан Балабан, Любомир Мосійчук, Олександр Пуха, Юрій Цікало. І ця група майже усім складом виконали норматив Майстра спорту. Учні Романика – переможці центральної ради спортивного товариства «Спартак» та Всеукраїнських змагань.
Хорошу роботу Івана Федоровича бачили спортивні керівники області і у кожній спортивній організації бажали мати такого ефективного тренера.
У 1970 році спортивне товариство «Динамо» запропонувало Івану Федоровичу вагомий аргумент для зміни місця роботи – трикімнатну квартиру, ордер на яку тренер одержав через один місяць.
В «Динамо» були хороші умови для роботи. Найкращі каное та байдарки в достатній кількості, як для початківців, так і для спортсменів вищої спортивної майстерності, моторні човни, відома на весь світ динамівська спортивна форма, навчально-тренувальні збори на найкращих веслувальних базах. Все мало скластися якнайкраще для реалізації тренерських задумів. Проте серед працівників обласної ради «Динамо» було чимало відставних працівників УВС та КДБ, які швидко визначили «український дух» Івана Федоровича. Почалися тиск, погрози. Робота в «Динамо» стала нестерпною.
На той час авторитет тернопільського тренера був високий не лише в Україні, а й на території колишнього СРСР. Іван Федорович вже тоді мав кваліфікацію судді Всесоюзної категорії. Судив чемпіонати та кубки СРСР. На всіх змаганнях розмовляв виключно українською мовою, носив вишиту сорочку, був чесний та справедливий. Саме за свою відданість Україні, толерантне ставлення до представників інших національностей мав надзвичайно великий авторитет серед тренерського та суддівського корпусу збірної команди Радянського Союзу.
Серед 120 спортивних арбітрів, які розглядалися для обслуговування літньої Олімпіади 1980 року в Москві, Іван Федорович посідав 11 позицію в рейтингу. Але помітки «ненадійний» в особовій справі перекреслили професійний зріст висококваліфікованого тренера».
Іван Федорович допомагав зростати юним веслувальникам та вітрильникам на спортивній базі управління фізичного виховання на спорту в місті Тернополі. Мав почуття гумору, був активний. Щоденно займався зарядкою, рибалив.
Романик залишив міцну сім’ю. Дружину Валентину, дочку Світлану, онуків Віталія та Дмитра. Іван Федорович підтримував дружні стосунки з львів’янами. Найближчим товаришем залишився Мирослав Герцик.
