Надія Кодола: "Моя ціль – показувати максимум того, на що здатна"
Дзвінок кореспондента застав спортсменку у аеропорту Бориспіль незадовго до вильоту студентської збірної України на Всесвітню студентську універсіаду.
– Тільки що пройшли реєстрацію, десь за півтори години вилітаємо до Мюнхену, а потім через Гонконг до Китаю – розповіла Надія. – Тож поки є час – задавайте питання.
– Перш за все, що ви відчуваєте перед таким масштабним змаганням?
– Чесно кажучи, відчуттів багато, все ж таки я перший раз на такому змаганні. Дуже цікаво подивитися, що воно таке є – Універсіада.
– Чого чекаєте від волейбольного турніру?
– Є бажання класно виступити, показати гарну гру. Звісно хотілось би піднятися на п’єдестал пошани.
– Як ви вважаєте, підготовка допоможе це зробити?
– Побачимо. Вважаю ми непогано підготувалися, багато часу присвятили награванню зв’язків, щоб відчути одна одну – тож буде цікаво порівняти наш рівень з командами Бразилії, Італії та Словенії, з якими доведеться грати вже на першому етапі.
– З ким проводили спаринги?
– Зіграли кілька матчі з національною збірною – ще без дівчат з "Хіміку", а потім вже між собою грали.
– Питання до вас, як до кандидата на поїздку на Чемпіонат Європи. Чи вистачить сил гідно зіграти і на Універсіаді, і на Євро?
– Гадаю, що так – знали, на що йшли. Спочатку готувалися в національній збірній, потім в студентській – це тільки плюс в плані підготовки – і в фізичному відношенні, і в ігровому. Сподіваюсь, даремно це все не пройде.
– Ви вже багато часу проводите в режимі зборів. Як відчуваєте себе психологічно?
– Все в нормі. Єдине, що для мене складно, це перельоти, переїзди.
– Тренери давали дещо відпочити чи постійно тренувалися?
– Після національної збірної було два дні відпочинку, а потім розпочалася достатньо щільна підготовка до Універсіади.
– Кілька питань стосовно національної збірної. В липні вам довелося грати на Кубку Єльцина в Єкатеринбурзі. Які враження від цього представницького турніру?
– Вражень дуже багато, адже ми суперничали з командами дуже високого класу. В Єкатеринбурзі ми насолоджувалися волейболом в їх виконанні, але самі не дуже добре там виступили. Але турнір виявився дуже корисним, адже спостерігаючи за діями гравців світового класу, бачиш, над чим ще треба працювати та й дійсно розумієш, що роботи ще дуже і дуже багато.
– Як ви вважаєте, наскільки збірна України готова до чемпіонату Європи?
– Мені важко судити, адже я не тренер команди. До того ж зараз гравці збірної готуються в різних командах. Якщо б ми щільно працювали місяць, чи два в одному колективі, тоді можна були щось говорити. Але зберемося ми всі разом тільки після виступу студентської збірної на Універсіаді. Мабуть, готові всі, але кожен по своєму. І треба буде підготуватися командою.
– Повернемося ненадовго в останній сезон. "Галичанка" після першого кола була серед лідерів, але потім скотилася на п’яту сходинку. З чим ви це пов’язуєте?
– На жаль, у мене немає відповіді на це питання. Начебто і грали непогано, і перемогти бажали, але щось не складувалося. І колектив дружний, ми завжди підтримуємо один одного. Можливо, мало все ж таки хотіли перемогти. Гадаю, цей сезон треба забути, як страшний сон і налаштовуватися на новий сезон.
– А тепер, Надію, розкажи вболівальникам свою спортивну біографію. Де народилися, як розпочали займатися волейболом?
– На мій погляд, волейбол – це моя доля. Судіть самі. Народилася я в селі Микуличин, що неподалеку від Яремчі, і про волейбол навіть не мріяла. Але у мене батько великий прихильник цього виду спорту, і майже кожної неділі він брав участь у місцевих змаганнях. Одного разу на одне з таких змагань приїхав відомий суддя з Івано-Франківська Михайло Мельник, і, побачивши мене, запропонував мені поїхати до Тернополя, де як раз набирали дівчат мого року народження. Я, звісно, погодилася, хоча не знала, чим мені це загрожує (посміхається). В Тернополі я з 14 років і дуже задоволена, що сюди потрапила. Дуже вдячна долі, що так все сталося. Це був щасливий випадок для мене.
– Ось так відразу і погодилися на переїзд, навіть батьків не спитала?
– Ну що ви, звісно спитала. Вони приїхали зі мною в Тернопіль, подивилися, в яких умовах я буду жити, поговорили з тренерами та погодилися. Вони мали рацію, адже в Івано-Франківську волейбол не дуже розвинутий – там з дітьми не працюють так, як у Тернополі – кидають м’яч і "грайтеся собі". В Тернополі навпаки – тренери приділяють велику увагу роботі з дітьми, мають бажання чомусь їх навчити.
– Ви розпочали займатися волейболом у 14 років. Запізно, чи не так?
– Так, були такі люди, які саме так і говорили, адже в більшості випадків дійсно розпочинають займатися раніше. Але, як ви бачите, в самий раз.
– І багато чому ви піднялися до рівня збірної завдяки першому тренеру?
– Так, згодна з вами. Іван Федорович Вовчанський багато чому мене навчив. Він й зараз працює з дітьми, вкладає душу та серце в них, як було й тоді, коли я робила перші кроки у волейболі. Дуже вдячна йому за це.
– Як ви адаптувалися в Тернополі, коли тільки потрапили в це місто?
– Звичайно, спочатку було дуже важко. В перший день, коли батьки вже поїхали, залишилися одна – годинник показує восьму вечора, а мені стало дуже сумно: знала б де автовокзал, поїхала б додому. Але міста я не знала, тож залишилася в Тернополі і так – день за днем звикла до нової обстановки. А з часом під’їхали ще дівчатка з Івано-Франківщини – Таня Хилюк, Катя Руденька, Юля Лонюк. У нас було багато спільного, разом додому їздили – це допомогло якнайшвидше адаптуватися – ми і зараз дружимо.
– Через який час вас почали підпускати до основної команди?
– Коли я ще вчилася в школі – в 11-му класі. Тоді Андрій Васильович Романович (головний тренер тернопільської команди.) пробував мене на позиції "ліберо". Тоді мене навіть ховали в прийомі – грала тільки в захисті. І вже коли я поступила до вузу, перейшла до команди Суперліги.
– Мабуть сильно хвилювалися спочатку?
– Не без цього. Коли виконувала якусь вправу з м’ячем, хотілося зробити її якомога краще, щоб ніхто із старших дівчат на тебе не накричав. Хвилювання буле дуже сильне, адже не все виходило з першого разу.
– У складі "Галичанки" ви завоювали три нагороди. Яка з них для вас найдорожча?
– Вони всі дорогі для мене – не можу виділити якусь одну. Здобувалися вони, звісно, по-різному, але в кожній з них багато праці вкладено, і кожна по-своєму цікава та пам’ятна.
– Не можу вас не спитати про завоювання чемпіонського титулу. Я був присутній на останньому турі в Тернополі, бачив, яка атмосфера була навколо матчів, які пристрасті вирували після поєдинку з "Джінестрою". Поділиться, будь ласка, своїми враженнями від тих подій.
– Спочатку, коли ми програли з рахунком 2:3 "Кругу", було дуже страшно. Ми боролися, боролися суперниці, але щось нам не вистачило. Напевно перегоріли ми тоді. Але незважаючи на цю поразку, нам треба було перемагати одеську команду, щоб стати чемпіонками. Настрій був неабиякий, адже ми дуже хотіли перемогти, але під час самого матчу гри особисто у мене виникло відчуття кайфу від того, що на майданчику все виходить, майже всі удари доходять до цілі. Дуже складно цей стан передати словами, але це дуже класне відчуття і хотілося, щоб воно було частіше.
– Момент перемоги залишився в пам’яті?
(Сміється) – Цей момент ми пам’ятаємо тільки з газет, по фотографіях – тільки тоді ми зрозуміли, що витворювали на майданчику, коли завершився "золотий" матч – побачили ці емоції, ці щасливі обличчя, ці обійми (сміється). Напевно це один з найщасливіших днів у моєму житті і хотілося б, щоб він ще не раз повторився.
– Хто перший привітав вас з перемогою?
– Батьки та рідні, які були присутні на грі. Але першими звичайно мене привітала команда – дівчатка, тренери. Вже потім розпочалися дзвінки та привітання – було дуже приємно.
– Тільки що ви ще раз пережили чемпіонські емоції. Далі таке питання. Які плани щодо наступного сезону?
– Зараз ціль – успішно виступити на Універсіаді, потім – на Чемпіонаті Європи. В цілому, хотілося б, звісно, покращити свою гру, особливо дивлячись на рівень, який показують гравці збірної Росії, Бразилії. Щодо до командних результатів, є велике бажання знов зійти на п’єдестал, а краще за все – поборотися за чемпіонський титул.
– Тож ви гадаєте, що можна грати, як росіянки, чи бразилійки?
– Чому ні? Але для цього треба постійно працювати над собою, працювати над своїми помилками, і звісно, треба розуміти, що це потрібно саме тобі, а не комусь іншому.
– Надію, зараз ви гравець національної збірної. Щоб могли побажати маленьким дівчаткам, які ще вагаються займатися волейболом, чи ні?
– Звісно, займатися (посміхається). Волейбол – це неабияке задоволення, як на мій погляд. Але в цьому відношенні все залежить від бажання самої людини – якщо вона не хоче, заставляти її немає сенсу.
– А заради чого треба займатися?
– Коли я розпочинала займатися волейболом, не можу сказати, що це відбувалося заради чогось – подобалося і все. Та й зараз – не може сказати "заради чого". Це – моя робота, це – моє захоплення, це - моє друге життя.
– Чим ви займаєтесь, коли відпочиваєте від волейболу?
– О-о! Я дуже люблю вишивати хрестиком. І вже зробила дуже багато картин таким чином. Коли є трішки вільного часу, сідаю та вишиваю. Взагалі, рукоділля – це моя пристрасть. Також в’язати люблю – частіше в’яжу шкарпетки своїм близьким (посміхається).
– А яку музику слухає Надія Кодола?
– Саму різну – в залежності від настрою. Коли, наприклад, прибираю – вмикаю поголосніше дискотечну музику, щоб сильніше гупало.
– І заключне питання. Які ваші цілі в волейболі, чого бажаєте досягти?
– Ми дещо вже торкалися цієї теми. Хочу показати максимум того, на що здатна. Хочеться стати знаменитою, хочеться, щоб на мене рівнялися. А на даному етапі кар’єри хоче показувати стабільно якісну гру.
Джерело: Федерація волейболу України
