Про нас
увійти | реєстрація

Яніна Журовська: "Хочу знову повернутися у волейбол"

категорія: Волейбол | дата: 13 07 2011 | переглядів: 1469
Яніна Журовська:

За свою довгу кар’єру Яна Журовська встигла пограти у п’яти європейських волейбольних чемпіонатах. Серйозних трофеїв у її кар’єрі не було, але в кожній команді вона була основним гравцем.

 - Яно, напевне це питання ви чули неодноразово, але чому вибрали саме волейбол?

 - Це був доволі простий вибір, адже обоє моїх батьків майстри спорту із волейболу. Тому довго вагатися мені не довелося. На танці мене не взяли і пішла у волейбол грати.

 - Ви народилися у Полтаві і там зробили свої перші кроки у волейболі. Чи важко було починати займатися? Не було бажання кинути тренування?

 - Так, народилася я у Полтаві і саме там розпочала заняття під керівництвом місцевих тренерів, яким дуже вдячна. З самого початку було надзвичайно важко, адже я починала тренуватися з хлопцями, які були старші від мене на два роки і в колектив було влитися не просто. З часом я довела, що можу грати з ними на рівних, але всіх нас роз’єднав дев’ятий клас. Нам довелося роз’їхатися по різних командах. Зараз всі хлопці з якими я починала є моїми хорошими друзями.

 - Взагалі бажання займатися волейболом було ваше особисте чи все ж це була більше ініціатива батьків?

 - Батьки з самого початку мене стимулювали та давали зрозуміти, що для мене буде найкращий шлях розвитку мого майбутнього у спорті. Перший тренер також дав зрозуміти, що все буде на професійному рівні і я знала, що моє життя буде пов’язане зі спортом та намагалася зробити максимум для цього в дитинстві.

 - Першою професійною командою у вашій кар’єрі став російський "Стінол". Чому саме у сусідній країні ви почали шлях нагору?

 - Так сталося, що мій тренер був не в хороших стосунках із українськими командами. А з російськими командами він був знайомий краще, адже ще за Радянського Союзу працював з ними. Були пропозиції і від Запоріжжя та Луганська, але ті умови, які пропонували українські команди були не надто прийнятними. 

 - Як склалася ваша кар’єра у Росії?

 - За "Стінол" я відіграла практично до завершення навчання у школі. Загалом кар’єра складалася непогано. Там я здобула досвід виступів у Суперлізі. Часто з дитячої команди мене запрошували до професійної. На той момент я вважала, що в мене є перспективи у цій команді, але мої батьки вважали, що пріоритетним для мене буде саме українська освіта і тому школу я закінчувала вже у Тернополі.

  - Виступи у російському чемпіонаті були для вас певним досвідом?

 - Так, звичайно. Саме свої перші кроки у професійному спорті я зробила у "Стінолі". Там я здобула перш за все ігровий досвід, адже виступи за дитячі команди відрізняються суттєво від професійних. Я вважаю, що ця команда була важливим етапом у моєму житті.

 - Наступним етапом у вашій кар’єрі була вже тернопільська "Галичанка"? Чому саме тут ви продовжили кар’єру?

 - Головною причиною переїзду у Тернопіль були мої батьки. Вони хотіли, щоб я здобула хорошу освіту, а тут були всі умови. Щодо "Галичанки", то спочатку мені здавалося, що це величезний крок назад. Переїхавши з російського чемпіонату я потрапила у зовсім інші змагання. На той час "Галичанка" виступала ще у Вищій лізі, тому мені здавалося, що для мене це трішки низький рівень. Але тоді ще головний тренер Віталій Грищенко спустив мене з "небес на землю" та вказав на недоліки. До цього часу я виступала як перший темп, але саме тренер "Галичанки" побачив мене на позиції догравальниці.

 - Згодом до команди прийшов її нинішній тренер Андрій Романович. Чи була різниця між ним та Віталієм Грищенком?

 - О, так! З приходом нового тренера я стала почуватися вільніше. Під час того, як команду тренував Грищенко, я кілька разів хотіла кинути волейбол. Для мене це було важким випробуванням. Проте це зараз я можу говорити, що тоді було важко, але в чомусь це мені допомогло загартувати характер і в майбутньому допомогло пережити складні етапи в житті. Так само я вдячна першому тренеру команди за те що перевів мене на позиції догравальниці, адже саме ця позиція більше цінується у волейболі.

 - Наскільки взагалі важлива позиція тренера у кар’єрі гравця?

 - Позиція тренера надзвичайно важлива. Він може або одним словом зробити із тебе "зірку", або ж поламати тобі всю кар’єру. В цьому плані дуже важко знайти підхід до спортсмена. Можна його і сварити і кричати, але у всьому потрібно мати міру.

 - Закінчивши навчання ви перебралися із "Галичанки" до Туреччини. З чим був пов’язаний переїзд у іншу команду?

 - На той час у мене вже була сім’я, а в Україні на власну родину волейболом багато не заробиш. Тоді в 24 роки я розуміла, що крім задоволення, яке я отримувала від гри та задоволення вболівальників є ще й інша сторона гри – матеріальна. Тому в Туреччину я їхала саме для того щоб заробити.

 - Чи важко було привикнути до нового чемпіонату та перш за все нової країни?

 - Моя команда була відвертим середнячком чемпіонату Туреччини. Клуб та тренер мене досить цінували, адже для мене відводилася велика роль на майданчику. Практично в кожній дій команди я приймала участь, неважливо чи це була атака чи інший елемент гри. Сезон у Туреччині був досить складний, але в той же час для мене він став результативним. Звикнути до нового побуту країни спочатку було не важко. Найскладніше було взимку, коли на вулиці холодно і доводиться більшість часу проводити вдома. Тоді ти розумієш, що ти в цій країні сам, на вулиці інша мова і тобі стає по-справжньому важко. Найголовнішим досягненням періоду перебування у Туреччині я вважаю подальше запрошення у французьку команду "Канни". Тренер французів побачив запис ігор за моєю участю і як молоду та перспективну вирішив запросити до себе.

 - Після Туреччини вас вперше запросили і до національної збірної України. Зі збірної ви досягли якихось успіхів?

 - Так, у збірну  мене викликали після виступів у Туреччині. Ще до виклику у збірну я думала, що грати за національну команду це дуже престижно, але після першого року виступів я зрозуміла що все трохи по-іншому. У команді я відіграла три роки, але особливих досягнень за цей час не було. На той період наша збірна особливими результатами не відзначалася.

 - Давайте повернемося до вашої кар’єри у "Каннах". Як склалася ваша доля у Франції?

 - За великим рахунком моя роль у команді, порівняно із Турецькою, відрізнялася суттєво. У "Галатасараї" на мені була велика відповідальність, а вже у Франції я не була гравцем першої лінії. Хоча на мене і розраховували, але ключову роль в команді все ж відігравали інші. Але більшу частину матчів я провела на майданчику. Я прекрасно розуміла, що "Канни" для мене це чудова школа. Навіть якщо у мене не виходили ті чи інші дії, головний тренер мені у всьому допомагав та підказував. Для мене виступи за цю команду стали своєрідним "волейбольним раєм". Всі люди, які мали відношення до клубу робили все можливе, аби гравці демонстрували хороші результати. В "Каннах" я встигла пограти навіть у Лізі Чемпіонів, де нам вдалося пройти доволі далеко.

 - Після проведеного сезону у французькій команді вам довелося знову міняти команду? Чому так сталося?

 - Сталося так, що французька сторона та "Галичанка" не порозумілися між собою у фінансовому плані. І я була змушена повернутися у Тернопіль і вибирати новий клуб.

 - Новим клубом став італійський "Сантерамо".

 - Вірно. За результатами виступів у Італії моя команда зайняла сьоме місце. На перший погляд може здатися, що це поганий результат, але для мене сьома сходинка у чемпіонаті стала великим досягненням, враховуючи фінансування та положення клубу. Попереду нас були команди, які вигравали Лігу Чемпіонів і були набагато сильнішими.

 - Як було повертатися, після виступів за кордоном, знову в Тернопіль? Як сприйняли ваше повернення партнерки по команді?

 - Чесно кажучи було страшно. Другий прихід у команду можна було порівняти із першим, коли я перейшла із Росії. Спочатку я думала, що тут буде все просто, але з часом я зрозуміла що це аж ніяк не правда. У першому сезоні ми зупинилися на третьому місці, а вже наступного стали чемпіонками. Спочатку партнерки мене трішки боялися і все це виглядало досить смішно. На перші збори я запізнилася і ніхто не хотів жити із мною в кімнаті, всі думали, що після кар’єри закордоном в мене буде "зіркова хвороба". Все ж доля вибрала Таню Танащук з якою ми згодом здружилися.

 - З ким із партнерок по "Галичанці" вам було грати найкомфортніше?

- Найкомфортніше грати було саме із Танею Танащук. Із ще однією Танею Хилюк також у нас було взаємопорозуміння. Комфортно було із Катею Шкурлатовською, яка могла би досягнути чималого успіху, якби не здоров’я.

 - Чому після виграшу чемпіонства вам довелося покинути команду?

 - На жаль, в команді місця для мене не знайшлося. Прийшли більш молоді гравці на яких і розраховував головний тренер.

 - Як виник варіант із "Хіміком"?

 - З "Хіміком" все було просто. Я зателефонувала головному тренеру Євгену Ніколаєву і запропонувала свої послуги. Він був не проти і я поїхала грати в Южне. Команда там професійна із амбіціями, хоча завдання виграти чемпіонат перед нами не стояло. Після першого кола головний тренер побачив, що нам вдається перемагати практично всіх і сказав що можемо поборотися за чемпіонство.

 - Протягом чемпіонату вам довелося двічі зустрітися із колишньою командою. Які емоції були, коли ви виходили на майданчик проти "Галичанки"?

 - Перший матч ми провели у Южному. Там я дуже хвилювалася і навіть трішки розгубилася. У Тернополі вже почувалася впевненіше, адже я була вдома, тренувались ми із командою в моєму рідному залі. Особливо коли ми помінялися площадками, і я стала на своє улюблене місце. Звичайно, мені хотілося довести керівникам і тренерам "Галичанки", що я у іншій команді також можу грати та перемагати.

Джерело: "20 хвилин"

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook
Нива Тернопіль
Коментарі
Гість не може залишати коментарі  Залогінитись   Зараєструватись
ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: