Вікторія Дельрос: "Настільки дружньої команди, як Галичанка, я не зустрічала"

Вона — почала грати у волейбол раніше, ніж пішла у перший клас. Вона — фанатіє від Фернандо Торреса та Марії Шарапової. Вона — весела та життєрадісна у повсякденному житті та сконцентрована і уважна на майданчику. Вона — кращий ліберо волейбольного чемпіонату України. Вона — Вікторія Дельрос, волейболістка тернопільської Галичанки-ТНЕУ. І, нарешті, Вона — розповіла sports.te.ua про перипетії своєї кар’єри.

— Вікторіє, розкажи про своє перше знайомство з таким видом спорту, як волейбол.

— Народилася я тут, у Тернополі, але, як не дивно, за документами моє місце народження — Новий Розділ (Львівська область — прим. авт.). Там не надто розвинені секції спорту, крім футболу та волейболу. Мій перший тренер Сергій Миколайович Краснопольський був знайомий з батьками моєї мами і вирішили мене спробувати у волейболі. Тоді я ще не ходила навіть у перший клас, але відтоді я старанно займаюся.

— Думка більшості людей така, що волейболістки обов’язково повинні бути дуже високого зросту. Тобі твій ріст (170 см — прим. авт.) не заважав у спорті?

— Мені навіть подобається бути між високими дівчатами — більше помічають, не ображають (сміється).

— Як ти потрапила у Білу Церкву, де виступала за Спортліцей?

— З Новим Роздолом ми поїхали на молодіжний чемпіонат України у Луцьк, і тренер з Білої Церкви там мене помітила і сказала, що має бажання поглянути на мої дії. Туди я поїхала і протягом 10-11 класу грала у Білій Церкві в чемпіонаті Вищої ліги.

— А у Галичанку? Тебе Андрій Романович (головний тренер ВК Галичанка-ТНЕУ — прим. авт.) помітив?

— Ні — сама приїхала (посміхається). Ініціатором була мама, яка стверджувала, що варто спробувати. В Тернопіль ми приїхали після Нового року, коли дівчата саме вийшли з відпустки на перше тренування. Попросили можливості потренуватися, щоб тренер на мене поглянув і йому начебто сподобалося. Навіть спитав, чому ми раніше не приїхали? А далі вже вирушила з командою на перші збори в Затоку і так почалася моя кар’єра у Галичанці.

— Перший матч у формі Галичанки пам’ятаєш?

— Точно не пригадую, з ким ми грали, але знаю, що я вийшла на майданчик з лави запасних на подачу. Тоді я ще не була ліберо, але грала на задній лінії.

— Які відчуття були перед дебютом у Суперлізі?

— По-перше…шок. Я не знаю, хто де і що робить. Але старші дівчата мені допомагали і все пройшло добре.

— Як прийняли тебе старожили команди? У Тернополі ще виступали Туркула, Чернецька…

— Я, звісно, ж розуміла, що вони старші, а я на багато років молодша, ніж вони. Тому розуміла, що мені потрібно працювати вдвічі більше і доводити, що я достойна знаходитися поряд з ними на одному майданчику.

— Старші дівчата допомагали тобі?

— Так, звичайно. Підказували, пояснювали, адже в них на той час було більше досвіду.

— Які функції виконує ліберо на майданчику?

— Приймати, захищатися, пасувати, але не нападати. Хіба що, всі партнерки будуть лежати на майданчику — тоді доведеться грати у нападі (сміється).

— Сезон 2010/11 Галичанка завершила на п’ятому місці. До зими ви йшли на лідируючих позиціях, а потім пішов спад. В чому бачиш причини такого результату?

— По ходу сезону у нас випала Галя Щур, у якої була серйозна травма. Коли команда йде на другому місці, набирає очки, то це означає, що механізм працює правильно. А тут одна деталь цього механізму зламалася, тому так і вийшло. Це був урок для нас. Але я поступово йду до чемпіонства. Минулого року п’яте, тепер четверте, так через три роки буду чемпіонкою (сміється).

— Перед початком минулого сезону у Галичанці відбулася так звана зміна поколінь. "Старички" команду покинули, а натомість прийшли нові, ще зовсім молоді дівчата. Перед вами стояло конкретне завдання на сезон?

— Я не пригадую такого, щоб нам конкретно говорили потрапити у четвірку чи щось подібне. Всі розуміли, що команда молода. Є, звичайно, один-два досвідчені гравці, але на майданчику грає шестеро. Зізнаюся, що я теж не вірила, що ми можемо кудись потрапити та боротися за медалі. Але потрохи молоді почали набиратися досвіду, показувати результат.

— Як тобі працювати з Андрієм Романовичем? Чи суворий він тренер?

— З Романовичем мені працюється прекрасно! Він суворий до тих, хто не віддається своїй роботі. Коли ти "клеїш дурня", то я вважаю, що будь-який тренер буде строгим. Я буду йому вдячна все життя, адже саме він мене вивів на такий рівень і я отримала звання кращого ліберо сезону.

— Є така думка, що Андрій Романович вміє чудово працювати саме з молодими гравцями і добиватися з ними результату.

— І Андрій Васильович, і Іван Федорович (Вовчанський, тренер Галичанки — прим. авт.) дійсно вміють працювати з молоддю. На мою думку, це було помітно саме у другому колі чемпіонату цього сезону. Тренери провели колосальну роботу і всі команди в Україні помітили, що наша молодь додає у грі.

— Як впливає на гру психологія, налаштування перед виходом на майданчик?

— Настрой на гру перш за все залежить від тренера — як він перед грою "зарядить" команду, такою вона буде на протязі матчу. Але кожен сам також повинен себе налаштовувати.

— Наскільки дружній колектив у Галичанці? Під час гри чи на тренуваннях не виникає між дівчатами конфліктів?

— Щойно я потрапила у команду, дуже здивувалася, адже настільки дружної команди я ще не зустрічала. Підтримуємо зв’язки з дівчатами, які вже команду покинули.

— По ходу сезону ти випала на два матчі через травму. Що саме сталося у тій грі проти Хіміка?

— При прийомі подачі сталося зіткнення з Юлею Лонюк і я трішки невдало виставила руку. Хоча травма була не досить серйозною, але мені наклали гіпс. Пропустила дійсно два тури, але зате відпочила, набралася нових сил. Якби не травма, то, можливо, не було би й статуетки кращого ліберо (посміхається).

— Разом з тобою травмувалася і капітан — Тетяна Хилюк. Ви обоє пропустили важливі матчі в Одесі...

— Так, ні я, ні Таня в Одесу не поїхали. Можливо, це й на краще, адже пограли молоді гравці. Замість мене Оксана Яковчук, а на позиції зв’язки діяла Ангеліна Дуб'янська. Вони, напевне, повинні були спробувати сили в Одесі, ми за них дуже переживали.

— Галичанці вдалося практично неможливе. Команда більшу частину сезону перебувала серед аутсайдерів, а, врешті, увійшла до четвірки кращих команд України. Що для вас означав цей успіх?

— Перш за все додали у грі молоді волейболістки. На вирішальні матчі з "Сєвєром" (Сєвєродончанка — прим. авт.) ми їхали, дійсно налаштовані, лише перемогти. Перемігши у першій грі, у всіх був шок, фурор на всю країну. До нас дзвонили, запитували: "як ви це зробили?". Втім, доля четвертої путівки також залежала від паралельного матчу Хімік-Керкінітіда.

— Радісна звістка зустріла вас у поїзді…

— Це було дуже круто! Але довелося добряче понервувати. Всі у вагоні сидять зі сльозами на очах і в очікуванні, розуміючи, що наша доля залежить від Хіміка.

— Пройшовши у фінал чотирьох, було бажання стрибнути "вище голови" і поборотися за медалі? Адже протистояти довелося з командами вищого рівня.

— Мені дуже хотілося. Хотілося заради молодих, щоб вони мали звання Майстра спорту, медалі. На жаль, нам не вийшло боротися з Сєвєродонецьком і це було помітно. І, по правді, Сєвєродончанка заслужено зайняла третє місце, а ми були четвертими.

— Якщо судити четверте місце з точки зору всього сезону, це для вас більше успіх чи розчарування?

— Якщо брати до уваги весь сезон, то можна сказати: "Вау!", адже об’єктивно я не вірила в те, що ми можемо потрапити навіть у четвірку.

— На твою думку, Хімік справедливо став чемпіоном вдруге?

— Повністю справедливо. У команди є два рівноцінні склади.

— Ти підтримуєш зв'язок із дівчатами інших команд?

— В кожній команді є подруги. Спілкуємося зі всіма без виключення. Загалом, це велика волейбольна сім'я всієї України. Зараз видумали таку штуку, як інтернет (сміється), тому підтримуємо зв’язки.

— Якщо ми торкнулися теми інтернету, то ти єдина волейболістка Галичанки, інформацію про яку можна знайти у Вікіпедії (uk.wikipedia.org/wiki/Вікторія_Дельрос — прим. авт.).

— Я не знаю, хто її створив (здивовано), але точно не я сама. Добавляйте, будь-ласка, якусь інформацію про мене. (сміється)

— Вікторія Дельрос в повсякденному житті дуже весела людина. Яка Вікторія Дельрос на майданчику?

— На майданчику я не можу бути дуже веселою, хоча коли тренер не бачить, можу повеселитися (посміхаєтсья). Звичайно, що я сконцентрована, повністю віддаю себе грі, стараюся дивитися і за собою, і за молодими, які стоять поряд зі мною. Адже тренер дав мені таке завдання — я повинна слідкували за молоддю і давати їм підказки. А коли вже є хороший результат, то можна і порадіти.

— Чи маєш кумирів у волейболі? Гравця або команду?

— Кумир грає у чоловічому російському чемпіонаті — це Олексій Обмочаєв, який виступає за Зеніт-Казань. Він теж ліберо, багато чого вже добився, хоча дуже молодий. До речі, мій коханий Роман, теж волейболіст і у наступному сезоні теж гратиме у російському чемпіонаті.

— А іншими видами спорту цікавишся?

— О, так! Футбол та великий теніс. У тенісі стараюся не пропускати жодного поєдинку Марії Шарапової, можна сказати, що я "маленький фанат Шарапової". А у футболі подобається Фернандо Торрес.

— Більшість волейболісток мають єдине хобі — вишивання. Чи є в тебе якісь захоплення?

— Я теж вишиваю.

— Волейбольний сезон для вас ще не завершено — попереду всеукраїнська універсіада. Що буде далі?

— Обіцяють нам відпустку, а далі поїдемо на збори, можливо, в Болгарію. А потім починаються збори по національній збірній України. Якщо я не помиляюся, то місяць проведемо у Южному.

— Як батьки ставляться до волейболу?

— Я не єдина волейболістка в сім'ї. В мене є ще молодша сестра, яка з вересня буде тренуватися у Тернополі з молодшими дівчатами і буде пасуючою. Надіюся, що в свій час обоє будемо чемпіонками України. Тато в мене теж спортсмен, футболіст, тому все в цьому розуміє і завжди підтримує, старається не пропускати матчів. Це дуже приємно, коли батьки щось розуміють у спорті.

— А чи маєш свої талісмани чи забобони?

— Чогось конкретного немає. Наприклад, якщо ми у перший день виграємо, то стараюся наступного дня повторювати все те саме, що і першого. Можу ті ж самі шкарпетки одягнути (сміється).

— Якою ти бачиш Вікторію Дельрос через три роки?

— Швидше за все закінчу навчання, і разом з коханим буду грати в російському чемпіонаті та хочу добитись чогось з національною збірною. Але я вважаю, що все попереду. Як говорить мій тато: "ти хочеш все і відразу" та все має бути поступово.

— Ти виступала у різних вікових збірних…

— Я виступала у молодіжній збірній в Богуслава Галицького, у студентській збірній на Універсіаді в Китаї і у національній збірній під керівництвом Володимира Бузаєва.

— З яким тренером працювати було найкомфортніше?

— Ну, якщо студентська збірна була з Романовичем, то, напевно, там було найкраще. Але це цікаво, коли ти працюєш з різними тренерами — відчуваєш на собі різноманіття вправ. Не можна сказати, що там або там було краще. Всюди було цікаво.

— Не так довго залишилося і до нового сезону у Суперлізі. Чого чекаєш від нього та від команди?

— Спочатку нам потрібно пройти хороші, навіть важкі збори. Потрібно попрацювати, щоб молодь відчула, що вони будуть тепер лідерами в команді. Надіюся, що сезон буде цікавим.

— Яке місце посідає Україна у волейбольному Світі?

— Якби зібрати всіх українок, які змінили громадянство, то я думаю, що ми б не були в останніх рядах. У нас немає таких умов, які можуть надати інші країни.

— На завершення побажай щось Галичанці на майбутнє.

— Хочу побажати нам успіху в подальших іграх. Передати привіт тренеру, якого я дуже люблю. А також хочу сказати слова подяки ректору нашого університету — Сергію Юрію (ректор ТНЕУ — прим. авт.), який всіма силами нам допомагає та підтримує.

sports.te.ua