Василь Івегеш: "З ФК Тернопіль рахуються як в Україні, так і в Європі…"
Вчора, 3 березня, день народження святкував головний тренер ФК Тернопіль Василь Івегеш. Пропононуємо до Вашої уваги інтерв’ю іменинника.
— Народився я, — взяв слово ювіляр, — на Закарпатті у простій сім’ї. Мати працювала медсестрою, батько – залізничником. У батьків був третьою дитиною.
— Коли вперше вдарили по м’ячу.
— Відколи себе пам’ятаю — відтоді з м’ячем. Грати у футбол — це мрія мого життя, натомість мав проблеми зі здоров’ям – був астматиком, відповідно міг стояти лише на воротах.
— Як же, маючи серйозні проблеми з дихання, стали вправним гравцем майстрівської команди?
— У цьому мені допоміг дідусь Юрій, який водив мене по хвойних лісах, на річку Тису. Одного ранку він попросив пробігти десь 300 м. Навіть цієї дистанції тоді не зміг осилити, руки по лікті посиніли. Дідусь на руках приніс мене до батьків. Мати на нього насварила, водночас він сказав, що Василько "виживе"… Крок за кроком з дідусем намотували кілометри, бувало в гори йдемо о 7 годині ранку, натомість об 11 годині односельці вже повертаються з грибами, а ми лише підходимо до підніжжя. При цьому він не брав мене на руки, а заставляв рухатися самому. І так було кілька років. А вже у 8 класі я виграв перше місце в районному легкоатлетичному кросі. Помираючи, дід Юрко сказав: "Василь не повернеться додому". Схоже, тоді він вже знав, що я залишу батьківський дім і буду футболістом.
— Без початкової підготовки ви подалися вивчати футбольну науку до Львова…
— Перед тим, як опинитися у Львові в Трудових резервах, в тому ж 8 класі потрапив до збірної Виноградівського району з футболу, де познайомився з легендарним у майбутньому гравцем київського Динамо Василем Рацом. Після змагань на приз "Шкіряного м’яча" вправних молодих футболістів почали запрошувати до спеціалізованих навчальних закладів. Зокрема, Раца запросили до львівського інтернату, мене ж — до Трудових резервів. Що цікаво, на вступному екзамені в мене м’яч валився з ніг, але до екзаменаторів підійшов другокурсник Ігор Яворський і… попросив зарахувати мадяра Івегеша. Так, Ігоря Петровича я можу назвати "хресним батьком" у футболі.
— Доводилося чути, що вас хотіли відрахувати з училища…
— Провчившись рік, тренери зібралися мене відраховувати через мою… неперспективність та малий ріст. Їхню розмову почув, був дуже злий, водночас дав собі слово, що тренуватимусь до сьомого поту і обов’язково потраплю у майстрівську команду. І так сталося, що з 30 чоловік, які зі мною поступили в училище, лише двоє стали футболістами — я і воротар Віталій Ніколаєнко.
— Першою вашою дорослою командою стала підгаєцька Нива…
— Засновник підгаєцької Ниви, голова місцевого колгоспу Іван Потупа запросив до команди головним тренером Вадима Білоцерківського. Останній і взяв з собою своїх випускників, в число яких потрапив і я. У Підгайцях сформувалася дуже сильна команда, і я, погравши один рік, побачив, що мені не вдасться потрапити до основного складу. І тоді попросив тренера Михайла Дунця відпустити мене до хоростківської Зорі. У Хоросткові формувалася сильна команда, в якій я зміг зачепитися за основу. Пам’ятаю, як у знаменитому фінальному кубковому матчі 1981 року в Тернополі зійшлися Нива та Зоря. Хоростківчани святкували перемогу в серії пенальті. Тоді я зрозумів, що Зоря не гірша команда за Ниву.
Витягнув щасливий лотерейний квиток
— А яким чином потрапили у Поділля?
— Після фінальної пульки КФК 1981 року більшість футболістів Зорі розібрали по інших командах, залишився я і головний тренер Михайло Завальнюк. Одного дня я витягнув щасливий лотерейний квиток. До Хороскова на товариський матч приїхало хмельницьке Поділля. Тоді одразу на поле не вийшов, однак, програючи 0:1, тренер випустив мене на заміну і я, відзначившись двічі, приніс Зорі перемогу. Коуч гостей одразу запропонував переїхати до Хмельницького. Завальнюк не хотів мене відпускати, але я його переконав, бо відчував, що такого шансу в житті може й не бути. У «Поділлі» мені одразу дали «підйомні» та посеред сезону заявили в команду. Хмельничани були у хвості турнірної таблиці, і їхньою основною задачею було не вилетіти. Маючи у своєму складі досвідчених гравців, тренер у перших же домашніх матчах почав довіряти місце в основному складі. Натомість у двох виїзних поєдинках з кіровоградською Зіркою та криворізьким Кривбасом Поділля зуміло відібрати три точки (перемога та нічия), мені ж вдалося відзначитися двічі. Так у Хмельницькому я став своїм, про мене писали газети, мене впізнавали на вулиці. Того року я відзначився 11 забитими м’ячами та ще заробив 6 пенальті.
— І все-таки Тернопільщина і Нива стали для вас рідними…
— Начальник Ниви Володимир Аксьонов прийняв рішення всіх, хто у Підгайцях та Хоросткові, повернути і створити єдиний боєздатний колектив. Стало питання: грати мені за Ниву і продовжувати навчатись у Тернопільському педагогічному інституті чи продовжувати грати у Хмельницькому. За живе зачепили слова декана Богдана Шияна: "Якщо я погано тебе виховав — їдь у Хмельницький, а як добре — залишайся". Так повернувся в Ниву, де грав у компанії з легендами тернопільського футболу Петром Прядуном, Ігорем Яворським, Ігорем Біскупом та іншими. А коли на тренувальному зборі отримав травму хрестовидних зв’язок (для операції в Італії у Ниви не було коштів), попросив, щоб мене відпустили. До честі керівництва тернопільської команди, мені надали, як і було раніше обіцяно, вишневу "вісімку", хоча на той час у Тернополі вже не грав. Повернувшись до Хмельницького, з травмою пограв ще рік і на цьому з великим футболом "зав’язав".
— Далі ви перейшли на тренерську роботу…
— Повернувшись до Заліщиків, де проживала моя сім’я, почав тренувати аматорську команду Дністер і зрозумів, що саме тренерська робота — моє покликання. Тоді заліщицька команда перемогла у чемпіонаті області, виграла Кубок та здобула право виступати у перехідній лізі першого чемпіонату України. Вже головним тренером виграв з Дністром перехідну лігу та здобув путівку до другої ліги. Приємно було, що про Заліщики стало відомо цілій Україні. Так, у другій лізі ми зірок з неба не хапали, були 15-17 з 22 команд, натомість керівництво району хотіло бути у п’ятірці, відповідно запросило інших тренерів. Недоброзичливці почали мене жаліти, бо я залишився без роботи, натомість голові місцевої РДА Василю Жовтюку сказав таку фразу: "Ви не переймайтеся долею Івегеша, навіть якщо його з футболом заасфальтувати, він все одно виживе. А що буде з вами — я не знаю!" Так сталося, що за півроку в Заліщиках команди не стало…
— Ви виживали, постійно піднімаючись по тренерських щаблях…
— Власними силами будували стадіон у Товстому, почав тренувати молодих хлопців. Роботу побачили керівники чортківського Кристалу, які й запропонували в суботу очолити команду першої ліги, а вже у вівторок була календарна гра з київським Динамо-2, на яку приїхав сам Валерій Лобановський з кількома гравцями першої команди. Літак з «динамівцями» сів на чортківський військовий аеродром, почесних гостей зустріли хлібом-сіллю… Опісля матчу метр зайшов у тренерську і звернувся до мене: "Хлопчино, ти навчатися тренерському ремеслу хочеш?" "А хто не хоче!" — відповів я. Це було у вересні, а вже в грудні я був у Києві, слухав курси Лобановського, Сабо. Отримавши тренерську ліцензію, з подвійною силою намагався працювати, але економічне становище чортківського клубу зробило своє. Одного дня нас запросив на прийом голова Чортківської РДА та повідомив, що команда знімається з майстрівських змагань, натомість ставить завдання бути першими в області.
— Ви не погодилися й опинились у Чехії…
— Залишивши чортківську команду, через місяць мене запросили на роботу в Чехію, де тренував тамтешньою команду другої ліги ФК Гостоміци. Тоді команда була 14 з 15-ти, при тому що залишало лігу п’ять команд. Я запровадив перед матчами "карантин", інтенсивніші тренування тощо (великий спротив був у дружин футболістів) і це дало свої плоди, команда фінішувала п’ятою…
— Чому з благополучної Чехії повернулися в Україну?
— В Чехії попрацював три роки. Там мене все влаштовувало, отримав службову квартиру, автівку "Шкода Октавія", до того ж власники клубу запропонували новий контракт. Натомість у мене підростали двоє хлопців, потрібно було їх вчити. І я прийняв рішення залишитися в Україні і в рідному для мене Тернополі створити футбольний інтернат. Так, на початках дружина дивувалася, як можна залишити все і поїхати вчителювати на 130 грн. Але цілодобова праця, ентузіазм, фанатизм, психологія переможця дала свої плоди. Сьогодні мої вихованці одні з кращих в області, кількох з них запрошено до клубів Прем’єр-ліги, з ФК Тернопіль рахуються як в Україні, так і в Європі…
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
— Як дружина ставиться до фанатичного захоплення футболом чоловіка?
— Перед Галею схиляю голову — це свята людина. Якщо б не Галина Романівна, не було б усіх цих успіхів. Уявіть собі, як їй живеться, коли чоловік з двома синами живуть і працюють у Тернополі і навідуються у Товсте в кращому випадку на вихідні. Красномовний приклад. Коли я створив команду у Товстому і ми на початках програвали, Галя, спостерігаючи, як я важко переживаю, запропонувала половину мізерного заробітку з нашого маленького магазинчика, який тоді продавав кошики та кашкети, виділити на придбання досвідчених футболістів, які б вчили молодь.
— Чи заробили статки на футболі?
— Якби не футбол — не мав би того, що маю. А маю хату, автівку "Деу Ланос", не голодний і не босий. Звичайно, по Кіпрах чи Єгиптах не роз’їжджаю, але бідним себе не вважаю. Маю повагу серед вихованців та колег по тренерському цеху, а це найголовніше!
— Які плани будуєте на майбутнє?
— Хочеться довести до пуття тренувальну базу в Протятині та на її основі створити справжній інтернат. І ще. Коли я був малим, мріяв виступати на московській олімпіаді — не вийшло. Згодом бачив у великому футболі синів — не сталося. Але голову не опускаю, сподіваюся, що внуки стануть відомими футболістами.
Джерело: ФК Тернопіль
