Олег Ящук: "У Тернополі була незабутня атмосфера, коли у гості приїздили Шахтар чи Динамо"
Футбольна кар’єра Олега Ящука — це історія людини яка постійно боролася і зрештою перемогла. Своїм прикладом екс-форвард тернопільської Ниви та бельгійського Андерлехта довів, що доля любить сильних, а у житті завжди треба йти до кінця. У відвертому інтерв’ю 37-річний екс-футболіст, а нині тренер академії Андерлехта" розповів, чому йому неодмінно потрібно було їхати з України, що підштовхнуло до зміни громадянства та про банальну тактику команди часів Коллера.
— До того як повернутися до Андерлехта, ти попрацював у дитячій академії Венсана Компані....
— Він фінансував команду, в якій я грав — ВХ Брюссель. Колектив фактично напіваматорський. А віднедавна Компані взяв на себе ще й фінансування дитячої академії. Була розмова, щоб я трохи пограв, а потім почав працювати дитячим тренером. У Компані небагато часу, щоб самому займатися академією. Ми знайомі, разом ще в Андерлехті виступали. Пам’ятаю, коли йому було 16, то він грав зі старшими. З однолітками Венсану було нецікаво. Вже тоді всі помічали, що у Компані є данні, аби стати великим футболістом. Його могли зупинити лише травми. З Андерлехта Компані поїхав у Гамбург, але в Німеччині його кар’єра особливо не розвивалась. А ось коли він перейшов до Манчестер Сіті, то просто злетів. Пригадую, коли у Німеччині у нього не дуже виходило, люди почали говорити, що Компані — вже не той. А потім через рік він став найкращим!
Мене ж він завжди дивував своїм інтелектом. У житті Компані - спокійна людина, знає багато мов. Ми з колегами їздили до нього в Манчестер. Він запросив нас на матч Сіті проти ЦСКА. Вдалося навіть подивитися тренування, яке своїй команді дав Пеллегріні. Побачили нову базу, яка знаходиться недалеко від стадіону і незабаром має відкритися. Це просто космос! Варто лише сказати, що тренувальне поле на базі закривається. Всього ж там п'ять полів, корпус, стадіон на 20 тисяч глядачів для другої команди. Мали можливість спостерігати і за тренування молоді та резерву. Всі працюють по схемі першої команди. В середині діє хлопчина, схожий за стилем на Туре. Крайні захисники так само активно грають, як і в першій команді.
— А в чому особливість дитячої академії Компані?
— Венсан виріс у Брюсселі і бачив, що не у всіх є можливості грати та тренуватися. За все треба платити, а це не кожному по силам. А в академії Компані треба сплачувати лише 100 євро на рік і можна вчитися. До того ж є й головна команда, за яку я, власне, й грав. Хоча все в першу чергу спрямовано на дітей. Там слідкують, щоб вони не лише тренувалися, а й навчалися. В інших академіях річна платня складає 250 євро в рік, тому у Компані більше шансів відібрати таланти.
— Чому ти пішов з ВХ Брюссель, адже там теж була перспектива почати тренувати?
— Клуб Компані вилетів із четвертої ліги, і на команду чекали великі зміни. Я не бачив майбутнього. А в Андерлехті мені говорили, якщо захочу — можу повернутися. Цей період настав, і я скористався шансом. В Андерлехті знали, що я закінчив активні виступи, мене запросили в клуб і запитали, чи не хотів би я попрацювати з молоддю. З 14-річними хлопчиками. Погодився. Що буде далі, не хочу загадувати, адже лише недавно почав роботу у брюссельському клубі.
— В чому особливості виховання молоді у "Андерлехті"?
— Коли ти головний тренер першої команди такого клубу, як Андерлехт, то, звісно, головне — результат. Але, коли ти працюєш з 14-річними, то маєш розуміти — в такому віці результат на останньому місці. Треба навчитися давати шанс усім гравцям. У чому різниця з українськими командами стосовно підготовки? Бачу, що бельгійські клуби знаходять таких гравців, як, наприклад, той же Компані. Коли ти на совість працюєш з молодими футболістами, результат обов’язково прийде. Плюс — непотрібно нікого купувати. Ми бачимо, що у першій команді Андерлехту постійно грають 3-4 власних вихованці, плюс клуб робить ставку на молодь.
Мушу визнати, з дітьми тут працювати уміють. До 14 років у хлопців багато тренувань на тиждень: чотири — колективні і три — індивідуальні. У понеділок, вівторок і четвер — вони займаються з іншими наставниками, шліфують майстерність. Три наставники, заняття з кожним триває 20 хвилин. З одним тренером хлопці відпрацьовують техніку, з другим — наприклад, завершення атаки, з третім — передачі.
Так, згоден, працювати з дітьми непросто. Коли почав, було важко, проте зараз все потроху стає на місце. Коли сам був футболістом, інколи бувало важко зрозуміти тренера. І дітям так само непросто розуміти зараз нас. Адже ще й тактичні заняття присутні. Зокрема, вимагаємо не вибивати м'яч, а розпочинати атаки "від захисників".
— Батьки платять гроші за виховання дітей?
— Так, десь 200 євро. В цю суму входить і екіпірування. Скажу так, за ці гроші вони б не купили те, що їм надає клуб.
— Яке завдання поставив персонально для себе?
— Головне — почати, а через деякий час побачимо, що вийде. Не думав, що буду тренувати дітей. Так вийшло, а далі — подивимось. Задоволений, що повернувся до Андерлехту. Після 10 років виступу за цей клуб, таке враження, що я ніколи звідти не йшов.
— Як пройшов іспит в українському центрі ліцензування, коли отримував тренерський диплом?
— На полі ніколи так не переживав, як на іспиті. Здається все знаєш і треба розповісти перед іншими. Але не все так просто: треба дати відповіді про технічну підготовку, тактичні дії, пресинг. Оцінка? Це не головне. Знання важливіші.
— А як щодо тренерського диплому, який дає змогу працювати з дорослими командами?
— Побачимо, як буду далі продовжувати. Якщо буде можливість, чому б ні? Ніколи не кажи "ніколи". Цього життя мене навчило.
— Андерлехт для тебе — більше, ніж просто клуб?
— Я поїхав у Європу у молодому віці, здебільшого через те, що мене почали переслідувати травми. Коли грав у Тернополі, розумів, що там мені не зможуть допомогти. Тож, отримавши пропозицію від Андерлехту, довго не думав.
— В Андерлехт тебе влаштував легендарний агент Костянтин Сарсанія. Ти був чи не першим його трансфером...
— Ми з Костею познайомились в Києві, коли я був у молодіжній збірній. Нормальна людина. Не пам’ятаю, за яких саме обставин ми познайомились. Він почав працювати з 1995-го року, а я до Бельгії поїхав у 1996-му. Свого часу Сарсанія грав у Франції і у нього були гарні контакти у Європі. Ще до того як я поїхав у Андерлехт, був варіант з голландським ПСВ. Але щось не склалося, і, як кажуть, потяг пішов. Добре, що я потрапив саме у Андерлехт. У ПСВ на той час була набагато більша конкуренція. Там грав сам Роналдо.
— Тебе дивує, що Сарсанія з топ-менеджерів перекваліфікувався у тренери?
— Ні. Ми пізніше спілкувалися і він ще тоді говорив, що має бажання стати тренером.
— Футбольна Україна дізнавалася про Олега Ящука після хет-трику у матчі з донецьким Шахтарем...
— Коли я випустився зі львівського спортінтернату, мене забрала тернопільська Нива. Перші півроку виходив на заміни на 20-30 хвилин. І мені за цей час не вдалося забити жодного м’яча. Уявіть, як воно. Ти молодий, хочеш забивати, але просто, як кажуть, не йде. Почав хвилюватися. Але потім пройшов повноцінні збори, і вже вийшов у першій грі нового чемпіонату проти Шахтаря. Мені 17 років. І тут я забиваю свій перший гол у еліті, другий і потім роблю хет-трик. Неймовірно! Склади команд правда не згадаю. Хіба що пригадую, у "гірників" Воробей на заміні сидів. Навіть не згадаю, хто у Шахтаря на воротах стояв. Зате запам’ятав, як уболівальники наприкінці зустрічі, коли рахунок був 3:2 на нашу користь, вигукували моє прізвище, щоб я взявся виконувати пенальті й забив четвертий! І все це у Донецьку! Але старші не дали пробити. Куди там мені! Зате отримав приз найкращого гравця матчу. Дуже шкода, що зараз у Тернополі немає матчів Прем’єр-ліги. В цьому місті особливі вболівальники. Незабутня атмосфера була, коли приїздили Динамо чи Шахтар.
— Бельгійський клуб тебе брав фактично напівтравмованого. Як гадаєш, чому Андерлехт тебе підписав? Ризик був дуже великий....
— Думаю, в першу чергу, я сподобався як гравець. Подумали молодий футболіст, допоможемо операцією. Були проблеми з пахами. Андерлехт не побоявся мене взяти і фактично продовжити мою кар’єру на довгі роки.
— Динамо не намагалося тебе придбати? В той час кияни старалися купувати усіх перспективних футболістів країни....
— З приводу Динамо, пригадую, зі мною розмовляв Ігор Яворський. Київ був зацікавлений, але, можливо, почувши про травми, керівники клубу сказали, щоб я ще рік пограв у Тернополі. А я вирішив їхати в Європу. Бачив, що в Україні ніхто не міг мені допомогти. Які я тільки процедури не робив, все одно біль не проходив. Це був оптимальний варіант спробувати себе там.
— Андерлехт — твоя перша зустріч з Європою. Чим вона закарбувалась у пам’яті?
— Там все робиться для футболіста. Тобі залишається лише грати. Всі побутові проблеми — транспорт, житло, інше — брав на себе клуб. Повторюсь, Андерлехт сконцентрований на тому щоб футболіст тільки грав. Уболівальники щодня приходили на тренування, знали, хто з гравців на якому автомобілі їздить. Щоправда, зараз почали практикувати закриті заняття. А раніше українські журналісти, котрі приїздили до нас, дивувалися доступністю і відкритістю тренувань. Лише перед важливими матчами тренування могли бути закритими. І то, це траплялося дуже рідко.
— Легендарний чех Ян Коллер довгий час був твоїм конкурентом по позиції. Що він за людина?
— Це був дуже приємний час для мене та Андерлехта. У нас підібрався гарний колектив. Томаш Радзінський, Ян Коллер грали поруч. Ми завжди проколювалися з того, що у Коллера була велика нога, а у Розінського — навпаки, маленька. Ставили бутси поруч і сміялися, хтось вдягав одну, хтось — іншу. Пам’ятаю, коли Ян перебрався до Бельгії, то спочатку грав за Локерен. Був дуже незграбним. Спочатку з нього сміялись, мовляв, що за футболіст. Помаленьку набирав, потім його запросили в Андерлехт. В ньому Коллер себе дуже непогано проявив. Відіграв і зразу поїхав у дортмундську Боруссію.
Нам було легко з ним грати, оскільки за рахунок фізики він усі м’ячі притримував, або скидав на швидкого Радзінського. Якщо якісь проблеми, грай на Коллера, а він віддасть на Радзінського. З Яном ніхто нічого не міг зробити — він все вигравав, притримував. А Радзінського ніхто не міг наздогнати. За межами поля Коллер — людина дуже проста. Нещодавно бачились. Дружина Томаша Радзінського вирішила зробити чоловіку сюрприз на день народження, зібравши футболістів Андерлехта початку 2000-х , коли ми виступали у Лізі чемпіонів. І якраз тоді зустрівся з Коллером. Він живе в Монако, грає за команду нижчих дивізіонів. Насолоджується життям: йому вже можна не працювати, а грати у своє задоволення.
— Який час в Андерлехті запам’ятався найбільше?
— Ті чотири сезони, коли ми виступали у Лізі чемпіонів. Матчі проти найкращих клубів світу не можна порівняти ні з чим. Після цього чемпіонат країни стає нецікавим. Не хочеться грати з середніми командами. Після матчів з Манчестером Юнайтед, ПСВ, Динамо важко налаштовуватись на внутрішню першість. А проти таких суперників, як Йорк, Скоулз, Бат, Гігз, Бекхем грати дуже цікаво. У Манчестері вийшов матч у одні ворота, ми поступилися 1:5. Добре, що наприкінці зустрічі Коллер хоч один гол забив. Пам'ятаю, наш правий захисник "замінився" на 20-тій хвилині, бо Гігз його закрутив так, що той не міг бігати. Райан — взагалі легендарна людина, до 40 років на такому рівні грати.
— Як вдалося стільки років пограти, постійно лікуючись?
— Тут всього потроху. Так звик, що коли ставив цілі, то досягав їх. Навіть коли у мене була одна, друга травма, операція, я бився і не опускав руки. Думаю, коли ти борешся до кінця, у фіналі обов’язково переможеш.
— Рахував, скільки у тебе було операцій?
— Лише на паху — чотири. А всього — сім. Коли б це було в Україні, то на мені поставили б хрест. І було б тяжко щось зробити.
— Скільки відсотків матчів у сезоні проводив? Тренери давали більше часу відпочивати, зважаючи на особливості організму?
— Бувало, набираю форму, тренер починає вірити — і знову травма. Це завжди був важкий удар. Будь-який тренер хоче мати гравця на цілий сезон, а не на пару турів. Наставники розуміли, що рано чи пізно, але я травмуюсь. І з цим теж потрібно було боротися.
— Не було психологічного зламу? Наприклад, думок, що вже все — варто закінчувати кар’єру?
— Напевне, був сильним психологічно. Було багато моментів, коли я міг зламатись, але не здавався, а продовжував боротися. Після останньої операції, коли я рік не грав, всі говорили, що це — кінець. Але я відновися та заграв настільки сильно, що на мене звернув увагу головний тренер збірної України Олег Блохін. Втім, на той час в мене вже не було українського громадянства. Коли б знав, що буду потрібен збірній, то, напевне, нічого не змінював би. А так… У мене дружина бельгійка. І коли ти розумієш, що твоя професійна кар’єра може завершитися, починаєш думати: а що далі, якщо не футбол. Вирішив, що треба робити все, аби й далі залишатися у Європі. А з бельгійським паспортом це легше.
— Твоє футбольне життя — це постійна боротьба. Що тебе надихало?
— Насамперед — сила волі. Я завжди вірив, що повернуся. Коли я чув, що це кінець, це навпаки мене шалено мотивувало. "Кінець? Добре, хлопці, я вам покажу! Це не кінець!". І мені вдавалося. Свого часу поставив собі завдання — протриматися до 35-ти років на найвищому рівні. І, як не дивно, моя остання гра була у Льєжі 26-го жовтня якраз на моє 35-річчя. Я потім ще був у вищій лізі, але у мене виникли проблеми. У мене був останній рік контракту і мене просто не ставили до складу.
— Зважаючи на твою ситуацію, не виникало розмов, що твоя платня може залежати від кількості зіграних матчів?
— Так було вже після Андерлехту, коли я грав у Греції за Ерготеліс. Перед тим, як оформити мій трансфер, греки уважно вивчили мою статистику. Побачили, що я багато не грав. Тож і запропонували виплачувати за кількість зіграних матчів. Такий контракт у мене був.
— Через непросту економічну ситуацію багато українських гравців хочуть спробувати свої сили у Європі. Щоб ти б порадив їм?
— Насамперед, треба адаптуватися. Менталітет у Європі зовсім інший, підхід до футболу також відрізняється. Якщо хочеш чогось досягти, то все залежить від тебе. Не можна опускати руки. Потрібно вивчити мову цієї країни. Без мови футболіст не зможе комунікувати, а без цього ніяк.
— Як щодо того, щоб попрацювати в Україні?
— Потрібно спершу подивитися, чи буде з мене тренер. Не знаєш що буде далі, все може статися. Деколи говориш: "а, що, можливо", але часом бачиш, що ніколи не можна говорити "ні". Час пройде, і коли раніше від чогось відмовлявся, потім можеш на це згодитись.
За матеріалами matchday.ua
