Зіновій Літинський: "У Ниві грав поряд із Володимиром Вингриновичем, Ігорем Яворським, Петром П’ядуном"
Подолав непростий життєвий шлях відомий у минулому футболіст, а нині успішний підприємець Зіновій Літинський.
У спортивних колах Тернопілля директора мережі магазинів "Спортовець" Зіновія Літинського добре знають передусім тому, що усім потрібна продукція, яку, власне, і поставляють його торгові заклади. А це — найрізноманітніші товари спортивного призначення, без яких не обходиться жодна загальноосвітня чи спортивна школи, вищі навчальні заклади, товариства, клуби та команди з усіх видів спорту. Натомість про те, що у молодості Зіновій Іванович був надзвичайно вправним футболістом, відають здебільшого люди старшого покоління, які ще пам’ятають віртуозну гру форварда Літинського.
Штрихи до портрета. Свій спортивний шлях Зіновій розпочав доволі рано. Народившись в 1956 році у Тернополі, він ще у шкільному віці мав змогу відвідувати футбольну секцію місцевої ДЮСШ під керівництвом найпопулярнішого у той час дитячого тренера Зеновія Петровича Савіцького. Уже в дев’ятому класі хлопець виступав за збірну команду школярів України (до речі, єдиний з Тернопільщини), а через рік у її складі взяв участь у тодішній всесоюзній учнівській спартакіаді, яка відбувалася в Азербайджані. Там і отримав запрошення вступати на навчання у Ленінградську лісотехнічну академію, яка славилася своїми спортивними традиціями. Коли вже був на третьому курсі цього вузу і водночас виступав за студентську команду, здібного футболіста запримітили фахівці із популярного ленінградського клубу Зеніт.
— Це був 1979 рік, — пригадує Зіновій Іванович. — Наша студентська збірна виступала на першості міста. Я грав на позиції нападника і, мабуть, мої дії на полі сподобалися тренерам Зеніта, які й запросили у дублюючий склад команди. Через кілька днів відправився на календарну гру у Москву з ЦСКА, який тоді лідирував у турнірі. І вже у дебютному матчі зумів забити гол у ворота армійців. Після цього став повноправним гравцем колективу. Тоді очолював дублерів знаний фахівець Павло Садирін, а головним тренером Зеніта був Юрій Морозов.
— І довго довелося виступати в складі ленінградського клубу?
— Більше року. Провів чимало вдалих ігор вже у дебютному сезоні. Особливо запам’яталася гра, яка відбулася наприкінці 1979 року проти дуже сильного тоді єреванського Арарата. Виступав в основі команди поряд з такими знаними майстрами шкіряного м’яча, як Голуб’єв, Желудков, Ларіонов, Климентьєв та інші. Звісно, це були незабутні миттєвості і, здавалося, вони триватимуть завжди. Але у футболі, на жаль, ніхто не застрахований від травм. У 1980–му поїхав разом із Зенітом на тренувальні збори і в одному з контрольних матчів травмував ногу, після чого змушений був тривалий час лікуватися. На жаль, ця травма не дозволила закріпитися в основному складі Зеніта.
— Відтак, мабуть, довелося повертатися додому?
— Не одразу. Надійшло запрошення від ярославського Шинника, який був лідером зони у турнірі команд першої всесоюзної ліги. Мені запропонували доволі вигідні контрактні умови, згідно з якими мав би добру зарплату і квартиру. Попередньо я погодився і вже навіть побував на місці нового працевлаштування. Правда, сталися непередбачувані обставини, які й завадили моєму переїзду у Ярославль.
Штрихи до портрета. Перед тим, як підписувати контракт з новим клубом, Зіновій приїхав у Тернопіль. Думав, не надовго, але сталося так, що затримався на значно триваліший період. Саме у цей час юнак познайомився із своєю майбутньою дружиною, розлучатися з якою не захотів навіть заради значних матеріальних благ. Але потрібно було десь продовжувати свою футбольну кар’єру. Якраз у 1981 році чергову спробу відродити на Тернопіллі великий футбол робила Нива, яку очолював тоді знаний футболіст і тренер Володимир Прошкін.
— Власне, Володимир Опанасович і запропонував мені виступати у складі новоствореного колективу, — продовжує розповідь Зіновій Іванович. — Тоді, пригадую, боротьба за місце в основі була доволі конкурентною. Але я стабільно грав за команду поряд із Володимиром Вингриновичем, Ігорем Яворським, Петром П’ядуном, і наша команда загалом демонструвала доволі результативний футбол. Та, на жаль, у той момент, коли перебував у зеніті спортивної форми, отримав ще одну складну травму. Ми проводили фінальний матч на кубок "Колоса" і за п’ять хвилин до його завершення, коли наша команда впевнено перемагала, у зіткненні з голкіпером суперника отримав складний перелом ноги. Мені зробили операцію, після якої понад рік довелося лікуватися. Думав навіть, що взагалі змушений буду попрощатися з футболом. Але хіба можна було відмовитися від улюбленої справи, коли тобі лише 25-26 років. Ціною неабияких зусиль мені все ж вдалося повернутися до активного футбольного життя.
— Мабуть, не так просто було працевлаштуватися після такої травми?
— На жаль, у рідній Ниві, яка вже виступала тоді у майстрівській лізі, місця для мене не знайшлося. Правда, у цей же період неочікувано отримав вигідну пропозицію аж з далекої Якутії виступати на рівні всесоюзного турніру. Я погодився, але за умови, що поїду туди із сім’єю. Мені дали квартиру, а також призначили доволі високу на той час заробітну плату. Разом з дружиною та маленьким сином прожили у Якутії три роки. А потім наша команда повним фактично складом перебазувалася на Сахалін, де продовжували виступати на рівні другої всесоюзної ліги. Там грав аж до 1990 року. У цей час мені вже було 35-ть, а тому і вирішив завершити футбольну кар’єру. Відтак знову повернувся у Тернопіль.
— І знову виникла проблема, що ж робити далі, чим займатися?
— Закінчив Ленінградську лісотехнічну академію, але працювати за спеціальністю не захотів. Думав іти на тренерську роботу, але у цьому теж не побачив для себе перспективи.
Штрихи до портрета. Подальшу долю вирішив випадок. Одного разу Зіновій поїхав у приватних справах в Туреччину. У Стамбулі йому потрапила до рук дуже гарна футбольна форма. Купив комплект і привіз у Тернопіль. Її одразу ж придбали. Тоді і вирішив: це моя справа. Поступово налагодив контакти з різними фірмами і почав поставляти на замовлення спортивну форму, спортінвентар. Невдовзі у будинку, де проживав, викупив підвальне приміщення, у якому й обладнав перший у Тернополі приватний магазин "Спортовець".
— Відтоді вже понад двадцять років займаюся улюбленою справою, — каже Зіновій Літинський. — Чим приваблює мене цей бізнес? Насамперед тим, що я не продаю, скажімо, горілчані чи тютюнові вироби, які шкодять людям, а займаюся постачанням спортивного інвентарю, завдяки якому вони оздоровлюються. Ще донедавна у нас було три магазини "Спортовець". Допомагає у роботі мій син, Тарас, який також грав свого часу за Ниву, ФК Тернопіль. Останнім часом, правда, займатися приватним підприємництвом стало значно важче, а тому довелося відмовитися від оренди одного приміщення.
— Скажіть, Зіновію Івановичу, на вашу думку, важче професійно займатися футболом, чи утримувати на плаву бізнес?
— Можу однозначно стверджувати, що в обох випадках треба ставити перед собою найвищі цілі і наполегливо іти вперед до перемоги. Ті бійцівські якості, наполегливість і працелюбність, які набув за багато років футбольної кар’єри, дуже допомагають мені в процесі бізнесових справ. Водночас саме тому, що мене люди добре знають як колишнього гравця відомих футбольних клубів, маю можливість ефективніше реалізовувати необхідні їм спорттовари. Особисті контакти у бізнесі — дуже вагомий чинник. Нині "Спортовець" забезпечує необхідним спортінвентарем не лише окремих покупців, а й навчальні заклади, спортивні товариства, клуби, команди області. Нашими послугами постійно користуються такі відомі на Тернопіллі футбольні колективи, як Нива та Тернопіль, волейбольний клуб Галичанка-ТНЕУ, баскетбольний — Тернопіль, гандбольний — Економуніверситет та інші.
— Що можете сказати про перспективи спортивного бізнесу?
— Нині така ситуація, що дуже важливо принаймні зберегти те, що вдалося вже створити. На жаль, у той час, коли люди не мають достатньо коштів на придбання найнеобхіднішого, просто нереально сподіватися на суттєвий прогрес і в нашій справі. Цілком очевидно, що саме тому, аби жити краще та вільно, і вийшли українці на майдани відстоювати свою честь та гідність.
— В інтернетмережі прочитав, що ви займаєтеся благодійністю, зокрема забезпечуєте необхідним спортінвентарем дітей-сиріт, спеціалізовані школи-інтернати…
— Вже традиційно щороку до дня Святого Миколая навідуємося у сирітські дитячі заклади і даруємо лижі, санчата та інший спортінвентар. Вважаю це своїм християнським обов’язком, оскільки вихований в такому дусі.
— А свою спортивну форму, Зіновію Івановичу, намагаєтеся ще підтримувати?
— Періодично граю у футбол із такими ж як я ветеранами.
— Чи вважаєте себе щасливою людиною та успішним підприємцем?
— Гадаю, що у бізнесі зміг заповнити ту нішу, яка є корисною як для людей, так і для мене. У сім’ї також все гаразд. Виростили з дружиною хорошого сина, маємо двох онуків. І усім цим завдячую передусім Богові, який не оминув нас своєю ласкою. Хотілося б лише, аби в Україні був спокій і люди жили краще.
Джерело: Свобода
