Ігор Яворський: "Було б чудово, якби вдалося повернутися у Прем'єр-лігу з Нивою"

Нині він бідкається через відсутність у складі своєї команди нападника. Такого, яким був сам — потужного, агресивного, забивного. Нападника, здатного витримувати тиск з боку суперників і публіки. Бо така жорстока природа футболу — під ударом найчастіше опиняються ті, хто пропускає і не забиває. Яворський забивав завжди і багато. Як в юні роки, так і на закаті кар’єри, коли виходив на поле у статусі граючого тренера. Не дивно, що зрощена на результативності Яви, Прядуна і Автанділа Капанадзе тернопільська публіка до всіх їхніх наступників ставиться особливо прискіпливо.

То за умови, що з часу завершення кар’єри останнім з тріо виповнилося вже 15 років. Як і нині, тоді Яворський був тренером. Тренером, якому вірили, який може вийти до вболівальників і поспілкуватися з ними на рівних. Якщо треба — на підвищених тонах. Як і на полі, Ява щирий у своїх вчинках, він добре знає власні сильні сторони, але не намагається заперечити наявність слабких. Мабуть, тому в Тернополі йому вірять усі, починаючи з керівників і закінчуючи простим вболівальником. Про довіру з боку футболістів свідчить історія, яка трапилася в час, коли Нива грала в Другій лізі, а Яворський не був її тренером. Через тотальне безгрошів’я гравці вирішили матч чергового туру бойкотувати. Аргументи наставника Богдана Стронцицького і ультиматуми клубних керівників не діяли. Втім, з годинним запізненням команда на поле таки вийшла. Кажуть, вмовив футболістів той, хто зайшов до роздягальні, майже як стороння особа. І Яворського послухали.

З того часу минуло півтора року. Яворський встиг стати головним тренером Ниви і повернути її в Першу лігу. Крім того, очолювана ним команда вдруге в історії вийшла до чвертьфіналу кубка України. Власне, розмову з Ігорем Петровичем кореспондент UA-Футболу побудував таким чином, щоб сучасне перепліталося з минулим. Поряд зі славними й не дуже сторінками з історії Ниви впродовж двох годин розмови ми зачепили гострі кути праці Яворського в донецькому і запорізькому Металургах, а також у львівських Карпатах. Відповіді тренера були виключно щирими, хоча декуди трохи завуальованими.

— Ігоре Петровичу, вас можна вітати з виходом Ниви до чвертьфіналу кубка України?

— Підколюєте? Якщо серйозно, то після звістки, що Арсенал не приїде до Тернополя, мене охопив сум. Ми ж всі під одним сонцем ходимо. Якщо в шестимільйонному Києві не знайшлося людини, яка б спромоглася врятувати команду Вищої ліги, то що тоді говорити про Тернопіль, де можливості значно обмеженіші? До слова, коли перед вечірним тренуванням сповістив футболістам, що кияни не приїдуть, ті розчарувалися. Сміялися, мовляв, преміальних за перемогу не буде.

— Однозначну оцінку виступам Ниви у чемпіонаті дати взагалі складно. Підсумкове місце за підсумками 20-ти турів — сьоме. Однак довший час команда знаходилася внизу турнірної таблиці…

— Ми ж не чарівники. Найболючішою була проблема з нападником. У нас немає форварда, здатного забити 10-15 голів за сезон. Але то проблема не стільки Ниви, скільки всього українського футболу. Торік, коли за нас виступав Тарас Кабанов, ми бодай знали, як він може грати. Зараз же вкомплектуватися відразу не могли, оскільки влітку всі більш-менш хороші футболісти зайняті. Довелося підсилюватися вже в ході сезону. Сподівалися, принесе користь команді Руслан Івашко. Але він ще не відновився після важкої травми. У гру Руслан увійшов не відразу, форму набирав у ході чемпіонату. По самовіддачі претензій до цього футболіста не маю, але впевненості бракує. Звідси — відсутність голів. Додаткові труднощі з’явилися, коли через перелом ноги випав з обойми Ігор Мельник, якого попереду ставили тимчасово. Через безвихідь. Ігор вже й поволі забивати почав, чіплятися за м’ячик. Тепер, коли Мельник зламався, його відсутність є відчутною. Ігор Ільків переніс відразу дві операції. Спершу Ігоря прооперували у військовому госпіталі у Львові на хрестоподібних зв’язках. Щойно він почав набирати форму, як в коліні почала набиратися рідина. Лікарі зробили знімок і виявили, що потрібне друге хірургічне втручання, на цей раз у Києві. Виходить, Ільків випав на весь рік. А цей футболіст би нам допоміг.

— За чутками, провідні гравці Ниви висловлювали своє невдоволення через ті навантаження, які ви практикуєте в тренувальному режимі…

— Можу вас запевнити, що на цьому підґрунті жодних конфліктів не було. Навантаження, звісно, були, але не такі, які практикуються під час зимових зборів. У змагальний період дбаєш виключно про те, щоб правильно підвести гравця до найближчого поєдинку. В колективі до тренувального процесу ставляться з розумінням. Важче було Сергію Шестакову і Сергію Загинайлову. Перший прийшов з Одеси, де теж були проблеми з фінансуванням. У своїх дебютних матчах за Ниву Шестаков грав дуже сильно, а потім трохи здав, оскільки не пройшов з командою зборів. Надалі Сергій набрав обертів і виглядав стабільно. Стосовно Загинайлова, то до нас він зрідка виходив на поле у складі дублю Металіста. Постійно грати Сергій не звик. Тому після хорошого дебюту в складі Ниви потім цей футболіст теж трохи підсів. Все тому, що не мав достатнього фізичного фундаменту. Взагалі, для нас проблемою є не стільки проблема як готуватися, скільки де тренуватися. Здавна клубною для Ниви вважалася база у Великих Гаях під Тернополем. Та її в клубу забрали і мали намір побудувати там спорткомплекс. У підсумку, впродовж чотирьох років там ніхто не робив нічого палець об палець. Будівлі почали розвалюватися і нині там вже не може проживати ні Нива, ні представники інших видів спорту. Через те, проводячи тренування у Великих Гаях, наша команда змушена проживати в готелі оздоровчого комплексу "Алігатор". Це теж створює труднощі. Адже одна справа, коли живеш у ста метрах від тренувального поля, й зовсім інша, коли на кожне заняття треба добиратися, по вісім кілометрів в один бік. У Гаях ми снідаємо-обідаємо-вечеряємо, тому змушені підлаштовувати трапезу під тренування. Особливо складно стало, коли скоротився світловий день. Проводимо о четвертій вечірнє заняття — о 5.20 вже стемніло. Раніше тренуватися теж незручно, адже в такому випадку треба спершу їхати й приймати душ, а потім повертатися на вечерю.

Хтось скаже, що то дрібниці, але з таких дрібниць і складається результат. Скажімо, мене не влаштовує якість тренувального поля. Влітку, коли газон поливали-стригли-катали, ще було терпимо. Вибили свердловину на 50 метрів і з’явилася вода. Але, на жаль, вода пропала і в періоди, коли не було дощу, стан поля був жахливим. Поливати траву просто нічим. Фактично, це поле не придатне для занять футболом.

— Але ж команду взяло під власну опіку керівництво обласної державної адміністрації. Невже воно не здатне повирішувати таких елементарних питань?

— Губернаторові і його заступникові Петру Гочу треба віддати належне. Вони спілкуються з футболістами і знають, чим живе команда. Завдяки цим особам у Тернополі люди знову захопилися футболом. Ви ж не знаєте, які величезні борги завдяки керівництву ОДА погашені перед тими футболістами, які виступали за Ниву раніше, впродовж чотирьох останніх років. Сума заборгованості складала понад мільйон гривень. Її довелося погасити. А ці кошти можна було витратити як на тренувальне поле, так і на запрошення новачків.

— Вам як тренерові керівництво продовжує довіряти? Пригадується, на початку сезону, мабуть, під впливом ейфорії від перемоги в турнірі Другої ліги, лунали побажання ледь не сходу поборотися за вихід до елітного дивізіону…

— Думаю, керівники добре розуміють, що для того, щоб мати команду Прем’єр-ліги, треба створити певні умови, матеріально-технічну базу. Мова не лише про поля, а й про комплекс, де команда б жила, харчувалася, проводила теоретичні заняття і перегляд матчів. Окрім того, треба попіклуватися, аби клуб мав власну школу. Ми вже тривалий час б’ємося, щоб при Ниві функціонували п’ять-шість груп юних футболістів. Звідти можна черпати резерв у майбутньому. Друголіговий Тернопіль поповнюється завдяки вихованцям коледжу, де щороку випускниками стають по 30 юних футболістів. У нас такої можливості наразі немає. Хотіли взяти випускника місцевої ДЮСШ Скакуна, хлопчика 1994 року народження. Нам кажуть: "Платіть 80 тисяч гривень". За кого? Ми ж не знаємо, чи ця дитина заграє. Так, він перспективний, талановитий, пройшов з нами збори. Дайте нам його, — кажемо. — Він вам у складі Тернополя не потрібен. Нам він подобається. Не слухають. У підсумку дитина просто пропала, зараз виступає в чемпіонаті області.

Зрозумійте, що таких грошей за 19-річного хлопчика, який на серйозному рівні не грав, ми платити не можемо. Переконаний, через рік-півтора, потренувавшись і повиступавши в першоліговому колективі, Скакун міг би вирости в хорошого футболіста. Добре, бодай про безкоштовний перехід Віталія Бадла домовилися. З іншими складніше, бо ДЮСШ Тернополя, як і однойменний ФК, підпорядковується мерії. Безкоштовно гравців давати вони нам не бажають. Такі реалії. Тому в розмовах з губернатором ми підкреслюємо, що найважливішим для Ниви питанням на сьогодні є будівництво власної учбово-тренувальної бази. 15 гектарів площі вже виділено. Але на будівництво об’єкту потрібен час. Як і не відразу він почне приносити результат.

— Проект довготерміновий, але залежить він від того, хто буде при владі в наступних кілька років…

— У тому й річ, що нам ніхто не гарантує, що Валентин Хоптян буде керівником Тернопільської облдержадміністрації бодай до 2015 року. Нині наша команда тримається на Валентині Антоновичі. Звісно, питань багато, але від 20 червня минулого року, з того часу, як я повернувся у Ниву, клуб зробив десять кроків уперед. На той час не було нічого. Зараз є і автобус, і проживання, і харчування, нехай і погане, але футбольне поле. Сподіваємося взимку доукомплектуватися. Теж є попередня домовленість, що приїдуть спеціалісти зі Львова, завезуть у Великі Гаї ґрунт, траву, трохи газон вирівняють. Це буде серйозна справа.

Ось восени хотіли запросити Сергія Шевчука, який перебуває на контракті у Віталія Кварцяного, у Волині. Віталій Володимирович погодився, але гравець приїхав, подивився і каже: "Ні, Петровичу, я на цьому полі тренуватися не буду. То город". Ми вже до нього звикли, а Шевчука розумію, адже він був у обоймі київського Динамо, виступав за юнацькі збірні. Наші умови Сергія теж влаштовували. До тих пір, поки він не провів з нами перше тренування.

— Такі люди, як Степан Гірський, як брати Баранці, які були в основній обоймі Карпат — менш вибагливі?

— Степан у нас в оренді і, мабуть, має свої плани. А Борис з Григорієм вже трохи звикли. Їм у Тернополі зняли житло, вони сюди перевезли сім’ї, у Борі тут народилася донька. Баранці у нас осіли і ставляться до цих труднощів спокійніше. Хоча не відомо, що буде влітку наступного року, коли в цих футболістів закінчаться контракти. Попередні розмови ми з братами ведемо і хотіли б, аби вони у нас залишилися.

— З чим пов’язаний різкий контраст у грі Ниви, коли, приміром, за безбарвною домашньою поразкою від краматорського Авангарда слідує переконливий товариський поєдинок у Львові, де тернополяни мали перевагу впродовж більшої частини зустрічі з основою Карпат?

— На львівській "Україні" ж поле, як більярдний стіл. На такому газоні приємно грати. Або виграли ми 1:0 в Донецьку від Олімпіка. Зізнаюся, такої якості поля, як там, не бачив вже давно. Те саме стосується Олександрії. Хіба не показово, що в цих зустрічах ми не програли? На таких газонах ми наче відпочиваємо після мук на тернопільському міському стадіоні. І дивуватися тут нічому. На нашій арені виступають дві професійних команди, відбуваються поєдинки кубка області, тут виступають дівочі збірні до 15-ти і 19-ти років. Дуже показовим був той день. Коли дівчата свою зустріч провели о першій, а ми з Украгрокомом на кубок відіграли о сьомій. Впродовж дня йшов дощ. Поле перетворилося в болотяну кашу. Єдиний позитив для нашої команди полягав у тому, що м’яч не стрибав, а стелився. У нас технічні футболісти, їм зручно грати або на рівних, або на вологих полях. На доброї якості газонах ми поступилися хіба-що в Чернігові, коли пропустили абсурдний гол на 89-й хвилині.

В окремих матчах нам не щастило. Скажімо, у Кіровограді мали перевагу, втратили дві поспіль ідеальних нагоди забити, а на 78-й хвилині пропустили самі. Втім, що мене тішило майже постійно, так то якість гри нашої команди. Футболісти віддавалися сповна і грали у футбол, не били м’яча аби куди. Команда думає, діє осмислено. Відповідаючи на це питання, не можу згадати й про наші проблеми в лінії оборони. Часу, щоб зігратися, було обмаль. Ми часто змінювали пару центральних оборонців і між ними не завжди вистачало порозуміння. Стосовно ж середньої лінії, то, на мою думку, у нас зібрані найсильніші в Першій лізі півоборонці. Вони здатні і притримати м’яч, і створити непередбаченими ходами небезпеку, грають неординарно.

— Можна сказати, що при побудові команди ви керуєтеся тими ж принципами, що Мирон Маркевич у Металісті?

— Я солідарний з Мироном Богдановичем в тому, що команда має контролювати м’яч. Якщо м’яч тримається у тебе в ногах, зменшується небезпека, що тобі заб’ють. Власне, за цим принципом ми й підбирали футболістів. Це стосується і Баранців, і Кікотя, і Загинайлова, і Малиша, і Шестакова. За моєю концепцією, фланги повинні бути швидкісними, а середина — творчою. Футболісти мають бути по-футбольному розумними, розуміти ситуацію на полі, миттєво розбиратися, коли варто розігнати контратаку, а коли м’яч треба притримати. Маркевичеві аргентинці якраз тим і славляться, що вибухово виходять з оборони до атаки. Забивши, харків’яни спроможні спокійно, без суєти закритися. Не дивно, що в ідеалі, за якістю гри Металіст нині є, мабуть, найкращою українською командою. Та й взагалі, ті часи, коли наші клуби займалися здебільшого біганиною, боротьбою, єдиноборствами поступово відходять у небуття. Звісно, частина команд все ще сповідують стиль "чим простіше, тим надійніше".

— Така тактика теж іноді дає результат…

— Згоден. Навіщо далеко ходити? Маємо наших земляків з Тернополя. Тренер Шахтаря-3 Валерій Рудаков сказав, що вони грають у примітивний футбол. Може, так. Вони висікають ззаду, в один дотик доставляють м’яч у чужий штрафний майданчик і там нав’язують боротьбу. Силовий англійський стиль.

— Здається, саме так грала Нива у 80-х…

— Тоді — так. Бо в 90-ті, коли Ниву очолював я і ми грали у Вищій лізі, у нас в середині поля були дуже розумні футболісти, надзвичайно сильні індивідуально. Відібрати у нас м’яч в середині поля іноді було дуже складно. Особливо показовим у цьому контексті вважаю наше перегравання з Шахтарем у 1995-му, коли ми виграли 2:0. У 1997-му ж перемогли 1:0 Динамо. Валерій Лобановський після матчу запитує: "Скільки років братам Капанадзе?" "По 37" — відповідаю. "Ти що травиш? — дивується. — Вони що, щось їдять?" Зізнаюся, тоді не зрозумів, що саме Валерій Васильович мав на увазі. В той час у Ниві взагалі не було поняття про фармакологію. "Сирок, яєчню" — відповів тоді Лобановському. Думаю, Васильович це сприйняв, як жарт, але то ж насправді так було. Таріел та Автанділ були, як мовиться, ігровичками.

— То ж саме брати Капанадзе ледь не вивели Ниву до чвертьфіналу кубка України 15 років тому…

— Той чвертьфінал проти донецького Металурга був для Ниви першим в історії, зараз маємо другий. Тоді ми виграли 2:1 удома (два голи забив Автанділ Капанадзе — авт.). На виїзді забили чистий гол, але суддя Віктор Дердо його не зарахував і, вигравши 1:0, у півфінал вийшли донеччани. Якщо тоді ми справді заслужили на вихід до півфіналу, то з нинішнім виходом до чвертьфіналу, відверто кажучи, нам пощастило. Я й сам трохи шкодую, що Арсенал до нас не приїхав. Кияни тоді знаходилися в поганому психологічному стані і ми були здатні їх перемогти на футбольному полі.

— Для вас як футболіста з кубкових матчів вочевидь найпам’ятнішим є поєдинок проти Арарату в 1991-му, коли Нива у Тернополі перемогла команду вищої союзної ліги 3:1, а ви зробили дубль?

— То ви ще згадайте, що я тоді на другій хвилині не реалізував пенальті. Та ми були налаштовані по-бойовому і надалі все ж зуміли здолати єреванців. Ігор Біскуп красивий гол ударом через себе забив. У нас тоді була команда, яка була здатна перемогти будь-кого. У Ниві зібралися футболісти, як мовиться, голодні до футболу. Ми грали не за преміальні, та й не було їх тоді, як таких. Жили ми тоді скромно, але виходили на поле, бачили забиті вщент трибуни, ті 20 тисяч глядачів і мурашки бігли по шкірі. Налаштовувався фантастично, хотілося зіграти так, щоб не зганьбити свого імені. Наче й розуміли, що ніхто б нас у випадку поразки від Арарату не сварив. Але хотілося довести самим собі, що ми чогось варті, що працюємо не дарма.

Та й тренери у нас були хороші — Михайло Дунець, Віталій Полянський, Олександр Павленко. Кожен прищеплював свій погляд на футбол і ми до цих слів прислуховувалися. Зізнаюся, що ми колись ставилися до тренерської праці поважніше, ніж то роблять зараз. Ми справді хвилювалися за тренера. Бо часи були такі, що контрактів не існувало. Наставника могли викликати до обкому партії і в будь-яку мить відправити його у відставку. Нині працювати простіше, бо тренер більш захищений. Тоді команда могла не виграти у чотирьох-п’яти матчах — і все. Або давали наставникові три місяці. Що за такий короткий час можна змінити, особливо, коли очолюєш команду влітку? То взимку часу на підготовку, комплектацію, організацію гри більше. Приймаючи команду влітку, тренер ставав заручником ситуації. Але це нікого не цікавило. Ми, футболісти, це розуміли. Мабуть, ще й тому, що бачили, як ставляться тренери до нас.

Ми билися один за одного, бо розуміли, що в разі поразки у такому маленькому місті, як Тернопіль, тебе зацькують. Пригадую, якось програли вдома два чи три матчі, то я взагалі не виходив з квартири. Мене впізнавали і кожному кортіло спитати: "Ігоре, чому програли?" Відповідати на такі питання найскладніше. Навіть коли причини об’єктивні. Але здебільшого ж програвали з власної вини, припускаючись елементарних помилок. Та глядача не цікавить ні те, ні інше. Він купив квиток і хоче бачити видовище. Ми не мали права розчаровувати людей.

— Впродовж п’яти років разом з вами ударний дует у Ниві складав Петро Прядун. Кажуть, внутрішня конкуренція між вами була доволі серйозною…

— Не бачу нічого поганого в тому, що кожній людині хочеться бути кращою. Особливо коли мова йде про нападників. Якщо ти граєш на вістрі, то хочеш забити найбільше. Втім, я навіть не пригадую, щоб я навмисне не віддав Петрові чи він не віддав мені. Навіть коли команда вела 3:0. Звісно, іноді хтось когось міг не побачити і виникали непорозуміння. Але то робочі моменти. Навмисне ніхто нікому не шкодив. Так, були моменти, коли тренер казав, що пенальті б’є Яворський, але в грі Петя міг сказати: "Ні, проб’ю я". "Що не розумієш, що є порядок і дисципліна?" — кажу. Беру м’яч, встановлюю, розвертаюся, а Петро вибігає з-за спини і забиває. Суддя йому показує жовту картку. Дрібні пакості. Але я на них не ображався. Тим паче, що з подач Петі забив безліч голів. Прядун мав феноменальну швидкість, зривався з місця так, що наздогнати його не міг жоден оборонець. Щойно Петро відривався, як відразу робив прострільну передачу. Ми відчували один одного ідеально, тому мені було достатньо побачити, що Петя робить ривок, як відразу йшов на випередження.

Якось перемогли 4:0 Херсон і три голи забив я. Петро не забив. Сидимо разом з Прядуном, він їсть цукерки. "Петю, ти не читав, під якою назвою стаття вийшла? — питаю. — "Атакує Петро Прядун". Там написали, що Петро одного обіграв, другого, третього, потім випадково потрапив у голову Яворського і м’яч відскочив у ворота". "Ні, не читав!" — зацікавився Петро. "То давай покажу, але мусиш цукерками пригостити". Прядун погодився. Та то все жарти. Петя був надзвичайно самовідданим гравцем. З ним було приємно грати попереду, бо він виконував великий об’єм роботи. А такого швидкого футболіста я не бачив взагалі.

— І то самородок, бо школи у Прядуна не було взагалі.

— Коли я починав грати за Ниву, Петя ще продовжував підробляти водієм автобуса. Мав рейс "Підгайці – Бережани". Тренування закінчилося — Прядун спішить на рейс. То вже коли Нива стала командою майстрів, було не до автобуса. Робота розпочалася серйозніша, вимагалося їздити на підготовчі збори до Ялти. Але ситуація тоді була іншою. Всі клуби мали певний бюджет, однакові зарплати, преміальні. А серйозної міграції футболістів не спостерігалося. Нива фактично десять років грала одним складом. За сезон додавалося по одному-двоє футболістів. Кістяк залишався сталим. Легше було й тренерові, бо він знав, що головне в міжсезоння — правильно підвести команду функціонально. Зіграність формувалася роками. Футболісти притерлися один до одного, знали сильні і слабкі сторони партнерів за командою, тому в грі віддавали передачу так, щоб адресатові було зручніше.

— Ви з Тернополя у 80-ті йшли двічі — спершу в Металіст, потім у грузинську Гурію з Ланчхуті…

— Може, залишився б у Харкові. Проте отримав травму, довго відновлювався, а потім мусів доводити, що достойний грати в основі, заново. Сидіти й чекати, що завтра чи післязавтра отримаєш нагоду пограти, не хотілося. Тому, щойно одружившись, вирішив переїхати до Тернополя. В Ланчхуті у 88-му запросив Михайло Фоменко. Михайло Іванович довіряв, все мені подобалося. Хороший сезон провів, але за рік часу вдома бував всього чотири дні. У нас тоді якраз народилася донька, а в Тернополі дружина була одна, наші родичі й близькі — в інших містах. Повернувся до Тернополя на відпочинок. А Ниву якраз прийняв Олександр Павленко. "Ігоре, давай назад" — каже. Погодився, бо сімейні обставини змусили. Дружині одній було важко, вона ж родом з Дніпропетровська, тут нікого не знала. Моя поміч була необхідною. То пізніше, коли син і донька стали дорослішими, мав змогу поїхати на роботу в далекі географічно Донецьк та Запоріжжя.

— В Металіст Євген Лемешко у 1986-му кликав вас удруге…

— Мабуть, бачив у мені щось. Взагалі, таких тренерів, як Євген Пилипович — одиниці. Було й є. Лемешко іноді міг так висварити, що виходив з роздягальні з думками, що грати не буду вже ніколи. Але минало день чи два, тренер заспокоювався і знову виставляв. Лемешко не злопам’ятний. А до підопічних ставився з турботою. І футболісти це відчували. Пилипович ставився до гравців по-батьківськи, багатьом гравцям допоміг вирішити житлове питання, отримати машини. Та я повернувся до Тернополя і не шкодую. Мабуть, кожен футболіст має знайти свою команду. Для мене такою стала Нива. Завжди приємно грати там, де тебе цінують і поважають. Але тою повагою треба дорожити і не розгубити довіри.

— До Ланчхуті з Ниви ви пішли після, мабуть, найуспішнішого для неї за часів СССР сезону-1987, коли команда посіла друге місце у другій лізі…

— Стався маленький конфуз. Окрім звичних зарплати і преміальних нам в кінці року в разі, якщо станемо призерами, обіцяли бонуси, якщо не помиляюся, 500 рублів. На той час то були дуже великі гроші. Особливо, коли в усіх діти, в одного вдома нема телевізора, в іншого — холодильника. Тож закінчився сезон, ми другі. Підходжу до тренера Віталія Полянського і пригадую про бонуси. "Та які бонуси? Сезон же закінчився" — чую відповідь. "Добре" — кажу. Мене ця історія образила, адже за сезон забив багато голів (23 — авт.). Ми чесно працювали. А об нас витерли ноги. Тому, отримавши запрошення від Фоменка, не роздумував.

Крім мене, Ниву на знак протесту залишив також воротар Сергій Квасников. Може, пішов би ще хтось, але не всі мали запрошення. Тоді змінити команду було складніше, ніж зараз. Переконаний, що ледь не в кожній тодішній друголіговій команді було по п’ять-шість футболістів, здатних зіграти в еліті. Але добре, що через рік ситуація в Ниві змінилася і тренером став Павленко. Цьому тренерові вдалося об’єднати колектив і грали ми знову непогано, стали за підсумками сезону-1989 третіми. За рік до того ж знесилена всіма тими чварами провела найневдаліший в радянській історії сезон, ставши за підсумками чемпіонату 12-ю.

— Віталій Рудницький, який грав у Ниві разом з вами, в інтерв’ю UA-Футболу говорив, що місцевим футболістам, до яких, не зважаючи на луганське походження, причисляли й його, у Тернополі завжди платили менше, ніж приїжджим…

— Наскільки мені відомо, у Ниві всі гравці отримували однаковий оклад. Так було і в радянські часи, і в ті роки, коли ми грали у вищій лізі чемпіонату України. Різниця могла бути лише за розміром преміальних. Граєш постійно — отримуєш більше. Але то й зараз так, і не лише в Тернополі. Я й зараз дотримуюся принципу, що люди, які грають з першої хвилини і до останньої, мають отримувати більше. Надбавки платимо тим, хто грає гарно, з користю для команди. Скажімо, коли виступали у Другій лізі, наш футболіст Кушка вийшов у Херсоні на заміну і забив місцевому Кристалу три голи. Команда виграла 4:1. Звісно, що за той матч гравець отримав найвищі преміальні, більше, ніж гравці, які відіграли 90 хвилин. І це, на мій погляд, нормально.

Футболіст має прагнути пробитися в склад, зіграти якомога краще. Торік ми грали в Плисках проти Єдності. Ведемо 1:0, дощ, багнюка, природні умови страшенні. Дивлюся на лаву запасних, футболісти там всі принишкли, а в їхніх очах німе прохання: "Не випускай мене під це болото". То які я таким людям можу платити преміальні? У мене більше завжди отримують ті, хто вбивається за команду. Скажімо, Мельник отримав перелом гомілкостопного суглоба. Я знаю, що Ігор зламався в боротьбі і дограв матч з переломом. Звісно, що й підхід до нього індивідуальний. Відразу сказав, що Мельник отримає сто відсотків преміальних за кожен матч, а в кінці року ми сядемо і переговоримо стосовно контрактних зобов’язань і, можливо, підіймемо Ігореві на кілька тисяч гривень зарплату. Бо людина на власному прикладі показала, як треба битися за колектив.

— До речі, оплата праці футболістам у Ниві залежить від головного тренера?

— Так. У нас з керівництвом є домовленість, що відповідальність за результат несе тренер і відповідно він має володіти фінансовими важелями впливу на команду. Звісно, рішення я приймаю не одноосібно. Його затверджують президент клубу Автанділ Мдінарадзе і Петро Гоч. Відразу скажу, що розбіжностей стосовно фінансових питань у нас наразі не виникало. Керівництво клубу підтримує мою позицію. І футболісти наші принципи знають. Ми про них говоримо при підписанні контракту. Щоб потім не було жодних образ.

— Ігоре Петровичу, з розпадом СССР ви не залишилися вдома, а спробували себе в словацькому Хемлоні…

— В Гуменному тоді вже виступали Богдан Самардак і Орест Баль. Запропонували й мені. Мовляв, поїдь на оглядини, спробуй. То ще була Чехословаччина. Їхав найперше з цікавості — щоб пожити там, подивитися. І ось у день виїзду маю температуру 38. Та телефонує Самардак і каже: "Не приїдеш сьогодні — все. Вони беруть інших нападників". Сідаю на машину і їду. Хемлон якраз грав контрольний матч з командою Прем’єр-ліги Кошице. Відіграв, у принципі, як для тодішнього стану здоров’я, вдало, та ще й гол забив. Відразу після матчу підходжу до тренера команди Шимончіча і кажу: "Визначайтеся — так або ні". "Завтра буде засідання керівництва клубу, — відповідає. — На ньому все й визначиться". Під час цього зібрання сидів за дверима і все чув. Шимончіч, якого ми кликали просто "Дідом", прямо сказав: "Мені цей не треба, хочу бачити Яворського". "Ви ж бачили тільки одну гру за його участю". Але тренер настояв, щоб взяли саме мене. Думаю, не прогадав. Коли я приходив, Хемлон посідав 14-те місце з 16-ти команд, а завершив сезон четвертим.

Ми з Самардаком і Балем тоді багато м’ячів назабивали. Всі цікавилися, мовляв, у чехословацьких командах всюди достатньо українців, але з трьох користь приносить максимум один. У Хемлоні ж вдало грали всі троє. Шимончіч завжди говорив: "Ці українці на голову сильніші від наших гравців". Він нам довіряв, постійно ставив до складу і вирішував побутові проблеми. Я з сім’єю спершу жив у готелі, але потім тренер попіклувався, щоби нам виділили затишний будиночок в горах. Коли наша трійця отримала пропозицію від Михайла Дунця перейти у рівненський Верес, керівники Хемлона не хотіли нас відпускати, навіть пропонували залишитися в Гуменному на постійне місце проживання. Але тоді навіть думки не допускав, що можна залишитися за кордоном.

— Зараз допускаєте?

— За чим мені шкодувати? Людина, яка провела стільки років у футболі, не може почуватися нещасною. Провівши непоганий сезон у складі Вереса, отримав травму. Грати не міг і в цю мить Дунець знайшов варіант зі Швецією. Виступав за любительську команду Боліден. Потім дуже пощастило, що тодішній власник тернопільської Ниви, нині, на жаль, покійний Володимир Коваль покликав мене, людину без тренерського досвіду, на посаду граючого наставника. Для мене то був шок. Ниву прийняв у листопаді. В ході сезону, відразу після того, як покинув Тернопіль Леонід Буряк. Відразу змушений був влізти у те перегравання з Шахтарем. Казав Володимирові Пантелеймоновичу, щоб за жодних обставин не погоджувався перегравати ту гру. "У нас всього дев’ять очок, — мотивую свою позицію. — Три знімуть, потім програємо. Буде біда". "Ні, переграємо" — категорично заявив Коваль. "Що ж, ви президент клубу, вам вирішувати". Вийшли 1 грудня і при переповнених трибунах виграли 2:0. Для нас то була дуже важлива перемога, адже напруга навколо тієї зустрічі стояла вражаюча. Перед виходом на поле говорив футболістам: "Грайте спокійно, не панікуйте. Якщо будете грати дисципліновано, все буде добре". Команда відіграла просто відмінно. Дімка Тутиченко і Матвій Николайчук забили два голи. Після матчу весь стадіон вибіг на поле. Для Тернополя такі перемоги були великим святом.

— Правду ж кажуть, що атмосфера на трибунах Міського стадіону була такою, що морально не встоювали навіть найдосвідченіші футболісти…

— Мені в цьому контексті згадалося протистояння Ниви з Кривбасом в 1/8 фіналу кубка України у 1994-му. Програли ми у Кривому Розі 0:3 і під час післяматчевого фуршету тренер суперників Віктор Кузнєцов каже: "Хороша у вас команда. Тільки поле прямокутне, а ви грали поперек нього". Цей жарт проковтнув. Але через тиждень граємо матч-відповідь у Тернополі. Перед ранковим тренуванням у день матчу запитую футболістів: "Хто не вірить, що сьогодні виграємо 4:0?" Тиша. Підіймаємо преміальні. На 18-й хвилині вже ведемо 2:0. Врешті перемогли 4:0 (Яворський у цьому матчі зробив хет-трик — авт.). Накриваємо фуршетик. "Знаєте, я зробив правильні висновки, ми сьогодні грали вздовж поля, а не поперек" — кажу Кузнєцову.

Мушу зазначити, що в ті часи тренери не ображалися на такі жарти, могли відразу після матчу сісти разом, обговорити перипетії гри. Нині такого нема. То зважте, що я був молодим тренером-початківцем. І ці люди, які по 20-30 років працювали в чемпіонаті СССР, спілкувалися зі мною на рівних. Зізнаюся, було цікаво просто послухати, що вони думають, яке їхнє бачення. Ці люди не ставилися зверхньо, радили. Певен, що мені дуже поталанило, що вчився на одному курсі з такими тренерами, як Сабо, Маркевич, Колотов. Коли ти потрапляєш у таку когорту спеціалістів, то навіть не бажаючи цього, почерпнеш чимало корисного. Я ж мав бажання і під час вечірніх спілкувань прислухався до кожного слова досвідченіших колег.

— Ігор Сушко, Валентин Грегуль, Олег Ящук, Василь Демидяк плюс Ігор Біскуп і Михайло Дем’янчук, який починав грати ще при Буряку — ви свідомо йшли на те, щоб Нива ставала більш тернопільською чи то справді виросло талановите покоління?

— Я свідомо вводив по кілька вихованців тернопільського футболу щороку. Ящука ми просто купили, побачивши одну гру за його участю у Львові. За Олега заплатили якихось 700 марок. Львів’яни сказали, що то посередній футболіст і він їм не потрібен. Мене, звісно, привабило не тільки те, що Ящук родом з наших Ланівців. Я бачив, як він працював на тренуваннях і розумів, що то дуже талановита дитина. Олег, мабуть, найталановитіший з-поміж усіх футболістів, які народилися на Тернопіллі. Так, були ще Андрій Шпак, Вася Демидяк. Але Олегові пощастило більше. В тому, що коли Нива знаходилася на грані зникнення, нам довелося продавати Ящука в Андерлехт. Якщо не помиляюся, трансфер вартував 120 тисяч доларів. Завдяки цим грошам Ниві вдалося покрити всі борги, які в клубі накопичилися впродовж року та ще й купити Юрія Фокіна та Ігоря Панкратьєва. Їхня вартість коливалася в межах кількох тисяч гривень. Плюс дві-три тисячі підйомних. Думаю, не продай ми Ящука, Нива б не вижила вже тоді.

— Кажуть, що вміння грати головою Олег перейняв у Яворського…

— Ми дуже багато працювали над передачами з флангів і ударами в дотик. На зборах в Гуменному Біскуп виконував безліч подач з країв, а нападники били-били-били. Тренування закінчилося — а вони б’ють ще годину. Не дивно, що вгорі у нас добре грали і Ящук, і Сергій Турянський, і пізніше Автанділ Капанадзе. Хоча зріст цих футболістів не дуже високий. Якраз те, про що я говорив: готель поряд і футболісти нікуди не поспішають. Нині на індивідуальну роботу після тренування залишається хвилин 20-30 від сили. То якщо не хочеш пожертвувати обідом.

Тоді ж рівень флангових футболістів дозволяв нам грати таким чином, адже в один час зліва у нас грав Андрій Кирлик, справа — Таріел Капанадзе. Той і інший — надзвичайно обдаровані футболісти. Трохи раніше, коли продали в Донецьк Сергія Кочвара, Шахтар дав нам взамін ще одного флангового футболіста Сергія Шищенка і крайнього оборонця Віктора Доценка. Шищенко почав сквозити вздовж усього правого флангу відразу, з першого ж матчу в складі Ниви, у Луцьку проти Волині. Тернопільські вболівальники носили Сергія на руках. Звісно, з такими краями нападники могли навчитися грати головою.

— Треба також згадати, що Автанділ Капанадзе з Шепетівки до Тернополя теж перебрався, як лівий півоборонець. Чому вирішили зробити з нього нападника?

— Фланговий хавбек мусить виконувати дуже великий об’єм роботи. Автанділ цього робити не міг. Одного разу на зборах ми поговорили і вирішили спробувати Автанділа на вістрі атаки. У кількох перших матчах новий нападник відзначився забитими м’ячами. Це підняло Автанділові моральний дух і надалі за сезон він забивав по 15 м’ячів. Коли спостерігав за його грою, навіть не міг уявити, що Автанділ міг грати десь іще. Феноменальна техніка, відчуття голу. Київському Динамо він забив так, що ніхто й подумати не міг: метр і 70 сантиметрів зросту результативно б’є головою.

— Андрій Кирлик, про якого ви згадували, нині священник…

— Зізнаюся, дуже дивувався, коли почув цю звістку. Та досі не можу в це повірити. Андрюха виділявся вихованням, інтелігентністю, тонким відчуттям гумору. Але сказати, що він був надзвичайно набожним, не можу. Не знаю, можливо, у людини в середині щось змінилося, іншим стало світобачення. В будь-якому разі для мене це дивина. Але то теж шлях, у кожного він свій. Щось більше сказати не можу, бо священника Кирлика не бачив. Особисто з ним не спілкувався.

— Коли залишали Ниву навесні 1998-го, вже розуміли, що команда приречена?

— Так. Перед тим нас викликав голова облдержадміністрації і прямо сказав, що футбол його не цікавить, коштів на команду немає і займатися пошуками спонсорів він не буде. "Що хочете, то робіть" — ці слова красномовні. Залишатися і ганьбитися бажання не мав, тому відразу вирішив піти. Зі сторони дивитися на те, як команда галопом несеться вниз, звісно, було важко. Але такі реалії тернопільського краю. Коли керівником облдержадміністрації був Богдан Бойко. В першій половині 90-х з футболом було все гаразд. Він пішов і майже на 15 років місто залишилося без футболу. Аж до того часу, поки увагу до Ниви не проявив Хоптян.

Вочевидь тоді не до футболу було не лише в Тернополі, а й у всій країні. То ще добре, що команда не зникла зовсім. Якби це сталося, ніхто б трагедії не робив. Зрештою, чому лише тоді? Ось зараз у промисловому Кривому Розі зник Кривбас і нікому до цього діла нема. За ті десять років без великого футболу Тернопіль загубив головне — всю футбольну інфраструктуру. То ж єдиний обласний центр в Україні, де немає штучного поля. Навіть у Хмельницькому таке поле є. То ще добре, що під Євро-2012 у Тернополі реконструювали стадіон. До того десять років Нива жевріла. Люди, які фінансували команду, швидше не давали їй загинути, ніж ставили якісь завдання. Постійні борги, ні форми, ні інфраструктури — нічого.

— Слідом за Нивою ви встигли попрацювати й в іншій на той час вищоліговій команді західного регіону — івано-франківському Прикарпатті…

— Прийняв цей колектив після Анатолія Заяєва. Франківці боролися за виживання. Ситуація була непростою, але перехідний матч за право залишитися у вищій лізі ми у Черкас завдяки хет-трику Володі Ларіна виграли. На посаді я залишився, але працювали ми на голому ентузіазмі. Від часу перехідного матчу і впродовж наступних трьох місяців ніхто з керівництва жодного разу не прийшов і не поцікавився, що ж з тою командою відбувається, за що вона живе і тренується. Та до сезону ми підготувалися непогано і, зважаючи на обставини, виглядали доволі достойно. Впродовж чотирьох місяців футболісти і тренери не бачили ні зарплат, ні премій. Атомна війна. Гравці проживали і харчувалися в готелі "Україна", в центрі Івано-Франківська. Автівку я заправляв за свої кошти, при цьому до сусіднього Тернополя їздив рідко.

— Такий ґрунт найблагодатніший для торгівлі матчами…

— Нині всі захоплюються Кривбасом, який впродовж півроку грав без грошей і нікому не віддав жодного матчу. Ви, мабуть, здивуєтеся, але у нас в Прикарпатті тоді було те саме. Не знаю, може, ми так любили футбол, що навіть думок про здачі не допускали. Футболісти виходили і билися. Вони дорожили власним іменем. Правда, тренерові за таких обставин важко вдвічі. Дорікнути хлопців ні в чому. Вони щотижня групами по п’ять осіб приходять і запитують: "Петровичу, коли зарплата?" Що відповісти? Я питаю те саме президента клубу Анатолія Ревуцького, він звертається до голови облдержадміністрації. Замкнене коло. Один одного тішили словом "завтра". А те "завтра" ніяк не наставало.

— Для вас, наскільки я розумію, настало не після чергового повернення в Тернопіль у 2000-му, а вже в Карпатах, де допомагали Івану Ґолацу…

— Мені цю роботу запропонував Петро Димінський. У штабі Ґолаца я був єдиним українцем. Грала команда непогано і зайняте нею за підсумками сезону сьоме місце нині вважалося б серйозним результатом. Тоді такий підсумок оцінили негативно. Ґолац же прийняв команду, яка знаходилася в зоні вильоту і підняв її до середини таблиці. Навіть не знаю, чому Іван за підсумками сезону вирішив піти. Стосунки з Димінським у нього начебто були непогані. Але раз так, то я, як один з представників тренерського штабу, теж не залишився. Маю такий принцип: раз йти — то всім разом, адже ми були одною командою.

— З селекційною діяльністю тренерського штабу ця відставка не пов’язана?

— Замість нас кажуть сухі факти. На мій погляд, наша діяльність на трансферному ринку Димінського задовольнила повністю. Не буду називати суми, за які ми купували чи продавали футболістів, але майже кожна наша покупка з часом принесла клубові прибуток. То за умови, що Ковальчук, Чернов, Іванов і Ґанц були в Карпатах провідними гравцями. (Свого часу, коли автор цих рядків працював у іншому виданні, Ігор Петрович ці цифри в контексті конкретних прізвищ назвав. Тому наводимо цитату дворічної давнини: "Сергія Ковальчука знайшли ми з Ігорем Бабінчуком і нашим молдовським другом Олександром Гузуном. Купили Сергія за 300 тисяч, а продали за два мільйони в московський Спартак. Андрія Чернова взяли за 90 тисяч, а в Арсенал продали, якщо мені не зраджує пам’ять, за 400 тисяч. Знайшли Олексія Іванова і теж дорожче продали його в Арсенал. Вважаю, що добрим було й придбання словака Франтішека Ґанца, який теж пізніше за більші гроші перейшов до Арсеналу. Так, не заграв ще один словак, оборонець Петр Суковскі, який грав за збірну Словаччини й за Кошице в Лізі чемпіонів. Але як не заграв? В Маріуполі Суковскі зламали ногу. Це була наша помилка. Але як можна назвати помилкою перелом ноги?)

— Ви ж не будете заперечувати, що галицькі вболівальники полюбляють, щоб їхні команди були сформовані з вихованців місцевого футболу. Приклад нинішньої Ниви — цьому зайве підтвердження…

— Все залежить від гравця. Ковальчука та Іванова львівські вболівальники любили. Я теж вважаю, що Карпати мають свою школу, свої кадри, клубну політику. Можливо, сенс довіряти своїм там справді є. Але тоді був такий період. Велика група футболістів була у віці, вони вже не витягували навантаження матчів Вищої ліги. Їх вартувало кимось замінити, внести в життєдіяльність команди свіжий струмінь. Судячи з результату, ці зміни себе виправдали. Хоча не всі вважали так, як ми.

— Так чи інакше, більше у Карпатах ви не працювали…

— Вдячний В’ячеславу Грозному, який трохи згодом запросив мене в статусі помічника в запорізький Металург. То був гарний період роботи і, зізнаюся, мені досі трохи незручно перед В’ячеславом Вікторовичем, що не залишив робочого місця разом з ним. Знаходячись у відпустці, я просто не знав, що Грозний подав у відставку. Дізнався, що В’ячеслав Вікторович написав заяву лише через десять днів після того. Там суть проблеми ось у чому. Керівництво Металурга заборгувало нам преміальні за вихід до фіналу кубка України. Крім того, існувала заборгованість по зарплаті. Добитися виплати Грозний не зміг і вирішив піти.

Але телефонує Сергій Ященко і каже, що йому запропонували очолити запорізький клуб. "Хочеш бути моїм помічником?" — питає. Я зателефонував одному з керівників клубу Дворецькому. Той каже: "Якщо будеш допомагати Ященку — гроші повернемо". Фактично, виходу не було. Хотілося отримати чесно зароблене. Зізнаюся, що сума накопичилася серйозна. Я таких грошей не заробляв ніколи. Зважте, що коли Грозний знаходився в лікарні, командою управляли Величко, Яворський і Ященко. Тренувальні заняття проводили ми з Ященком. Установки на гру робив я, хоча перед тим, звісно, телефонував Грозному і радився. Команда грала добре й надалі ми з Ященком змогли втримати обраний курс.

— Хтозна, як би розвивалися події, пройди Металург тоді в кубку УЄФА грецький Панатінаїкос…

— Вважаю, що нам просто не поталанило. На виїзді зіграли 1:1 за умови, що наприкінці зустрічі Артем Челядинський втратив дві ідеальних нагоди забити. Вдома впродовж двох таймів володіли перевагою, але пропустили безглуздий гол на самому початку гри і поступилися 0:1. Гарна у нас тоді команда була. Грозному треба віддати належне: він зібрав цілу когорту сильних футболістів.

— Серед тих, з ким команда виходила до фіналу кубка, виділити варто Сергія Нагорняка…

— Сергія взагалі вважаю прикладом в усіх аспектах. Коли Грозний знаходився у лікарні, Нагорняк допомагав тренерському штабові, організовував команду, підтримував її. Адже нерідко буває, що команда неохоче слухає помічників тренера. У нас все вийшло навпаки. Колектив, бажаючи, щоб В’ячеслав Вікторович швидше видужав, щоб не хвилювався, об’єднався і видав цілу серію прекрасних поєдинків. Особливо виділив би матч-відповідь півфіналу кубка проти Іллічівця в Маріуполі, коли ми зіграли 1:1, а до фіналу нас після домашніх 2:1 вивів гол Іраклія Модебадзе.

— Сезону-2006/07 тренерський дует Ященко–Яворський у Запоріжжі не допрацював. Чому?

— Проблеми у нас розпочалися після матчу 1/16 кубка України проти Кримтеплиці. Ця зустріч відбувалася якраз між двома поєдинками проти Панатінаїкоса. Ященко вирішив, що до Молодіжного він повезе дубль, а я з основою залишаюся в Запоріжжі, щоб готувати команду до матчу кубка УЄФА. На тому й зійшлися. Матч Кримтеплиці програли в серії післяматчевих пенальті. Ященко з дублем ще не повернувся, як викликає мене Дворецький. Криє мене високими словами і питає, мовляв, чому не поїхали в Молодіжне основою. "Ми ж в кубку УЄФА граємо, — кажу. — Ви ж не хочете, щоб ми там зіграли так, як донецький Металург з Вердером?" На тому й розійшлися.

Після 1:1 на виїзді шанси переграти Панатінаїкос були реальними. Хоч ми й не пройшли, але виглядали достойно, а в чемпіонаті команда знаходилася в середині таблиці. Претензій до нас бути ніби й не могло. Але їдемо на виїзд до Харкова, на гру з Металістом. Грали наче й непогано. Але на четвертій доданій хвилині неподалік від середини поля наш футболіст вибиває м’яч в аут. Хлопчик за полем швидко подав суперникові м’яч, швидке вкидання з аута і нам забивають єдиний у матчі гол. Коли їхали в автобусі, Ященкові зателефонував Дворецький і розповів усе, що було й не було. Сергій Володимирович після цієї розмови вирішив піти. Звісно, не залишився й я.

— Вдруге ви разом з Ященком нетривалий час попрацювали з іншим Металургом, в Донецьку…

— Мали інші варіанти і був вибір. Та Сергій Володимирович переговорив з керівництвом Металурга і покликав мене. Мушу визнати, що у ранній відставці винні ми самі. В зимовому антракті команду достатнім чином вкомплектувати не змогли. Тих гравців, яких хотів Ященко, не взяли, бо не виділили коштів. Зокрема ми хотіли запросити кількох хлопців з Запоріжжя. Втім, керівнитцво клубу вирішило змінити акценти і вкомплектувати команду місцевими футболістами. Так і сталося. При нас тоді заграли Ігор Тимченко, Саня Ситник, Діма Назаренко, Сашко Воловик, інші хлопці з дублю. Щоб досягати з цими хлопцями результату, був потрібен ас. Нам його не дали. Та й грали ми справді погано, провально. Так, команда не знаходилася в зоні вильоту, але для Металурга то була катастрофа. Звісно, наша вина в тому, що не наполягли, що комплектуватися потрібно більш висококваліфікованими виконавцями, теж є.

— Можна сказати, що донецький період негативно вплинув на подальший розвиток вашої тренерської кар’єри?

— Мабуть, так і було. Тренер вистрибує тоді, коли грає його команда. Ми з Ященком погано відпрацювали в Донецьку. Не соромлюся сказати, що в тому провалі є наша вина. Бо переконувати теж треба вміти. Коли поїхав на семінар, щоб продовжити дію pro-диплому, Сергій Володимирович зателефонував і сказав: "Ігоре, ми вже не працюємо". "Що зробиш, Сергію, таке життя" — відповідаю. Власне, після того ні я, ні Ященко впродовж півтора року не могли знайти собі роботи. Але ми самі винні, бо знаходячись в прекрасному клубі і маючи чудові умови для роботи, свого шансу використати не змогли.

— Теперішня робота в Ниві — то певний душевний спокій?

— Почуваю себе тут комфортно. Але ніхто й ніколи не переконає мене в тому, що не можна порівнювати ту роботу, яку я мав у Донецьку, з нинішньою. Коли ти тренер і маєш все для того, щоб команда грала, то в тому, що шансом ти не скористався, винен виключно сам. Думаю, якби Бог ще дав мені таку нагоду, то вдруге я б цих помилок не допустив. Тим паче, що я тоді був помічником і з керівництвом Металурга зустрічався лічені рази. Сергій Ященко — дуже порядна, чесна людина. Мабуть, він не зміг надавити на керівників там, де це було необхідно. А робити це потрібно. Власне, в майбутньому я б хотів знову попрацювати в Прем’єр-лізі. Було б чудово, якби вдалося туди повернутися з Нивою. Тернопільські вболівальники на це заслуговують. Але я ж розумію, що змінити тут треба все. Що ж, сподіваюся.

В останнє міг вийти до вищої ліги зі Львовом. На святкуванні 20-річчя ФФУ до мене підійшов тодішній власник клубу Едуард Кінзерський і сказав, що звільнивши мене, зробив найбільшу помилку. Досі переконаний, що тою командою ми спокійно могли займати у Першій лізі одне з прохідних місць і виходити до еліти. Але, мабуть, на той час керівництву команди підвищення в класі було не потрібне. З фінансових причин. До слова, маючи контракт, я тоді залишив Львів без жодних претензій, не вимагаючи компенсації. Підписуючи угоду, домовлявся з Кінзерським, що в разі, якщо до еліти не вийдемо, піду сам. Але виявилося, що не все залежало від мене…