Про нас
увійти | реєстрація

Віталій Рудницький: "Тоді Динамо дуже рідко вигравало в Тернополі. Шахтар так й узагалі програвав"

категорія: Футбол | дата: 18 12 2013 | переглядів: 979
Віталій Рудницький:

Їх ніколи не запрошували до лав збірної і не возвеличували зірковими статусами. В країні загалом. Та їх знають і про них говорять, а там, де вони творять, їх вважають легендами. Власне, саме такі футболісти є ядром найпопулярнішої гри. Вихованець луганського футболу Віталій Рудницький впродовж цілого десятиріччя (з 1987-го по 1997-й) вважався розумовим центром тернопільської Ниви, скромної на загал команди, яка у 80-ті двічі ставала призером другої союзної ліги, а в 90-ті навіювала жах на всіх українських грандів. Для Тернополя Рудницький був кимось на кшталт Лотара Маттеуса в збірній Німеччини, Красіміра Балакова для болгарів чи Звоніміра Бобана для Хорватії. Осьовий гравець, значимість якого ставала особливо помітною, коли з якихось причин на поле вийти він не міг.

Нині Рудницький мешкає в рідному Луганську, тренує дітей в Краснодоні, однак з ностальгією згадує саме ті часи власного футбольного розквіту на Заході України. Саме тому періоду, коли Нива у статусі колективу другої ліги перемагала московський Спартак, впродовж чотирьох років не програвала на власному полі команді київського Динамо і громила на виїзді Шахтар, присвячена левова частка інтерв'ю прекрасного в минулому півоборонця UA-Футболу.

— Віталію Павловичу, до рідного Луганська ви повернулися після 16-ти років перебування в Тернополі, де понині вважаєтеся своїм, легендою. Не шкодували?

— В принципі, ні. Була б робота, міг би залишитися й у Тернополі. Маю на увазі футбольну роботу. Бо викладацька діяльність у Тернопільському національному економічному університеті — трохи не те, чого бажає серце. Місцева Нива на той час перебувала на грані розпаду і особливих перспектив не було. В інші міста теж ніхто не запрошував. Крім того, жадав грати на високому рівні син Іван. А школа у Тернополі, прямо скажу, не надто весела, спеціалістів там мало. Третя причина переїзду — сімейні обставини. До Луганська хотіла повернутися дружина.

Та добре там, де нас нема. Звісно, після повернення без розчарувань не обійшлося. Хорошої роботи вдома наразі так і не знайшов. Мені без різниці, де працювати — з професійною командою чи з хлопчаками в ДЮСШ. Аби ставлення відповідне з боку керівників було. Власне, щоб змінити щось, нещодавно закінчив у Києві школу тренерів. З іншого боку, дітей на ноги поставив: молодший син грає за кіровоградську Зірку, старший має хорошу роботу, пов’язану з комп’ютерною технікою.

— Якщо не помиляюся, попервах робота в Луганську у вас була…

— Так, понад три роки працював у місцевій школі "Юність". Час тривалий, але почав ловити себе на думці, що перспективи немає. Не знайшов спільної мови з директором школи і через конфлікт пішов. З тренерами жодних непорозумінь не мав. У той час мав запрошення з академії Зорі, але оскільки син з команди пішов, для мене дорога туди теж закрилася. Іван сам обрав такий шлях, я йому не радив. Це його рішення. Тепер знаю, чому Ваня так вирішив, але розповідати про це не буду. Нині працюю з хлопчаками в Краснодоні у "Молодій гвардії". Пішов туди через безвихідь, бо іншої роботи не мав. Разом з тим, бажання попрацювати з початковими групами і дізнатися з власного досвіду, чи в нас нема дітей, чи з ними не так працюють, мав давно.

— Розібралися?

— Звичайно. Деталей розповісти не можу, лише зазначу, що обдарованих дітей є безліч. Але з ними треба працювати. І давати їм дорогу. У нас же в Луганській області існує серйозна проблема з полями і базами. Через те по-доброму заздрю своїм колегам з Харківщини і Донеччини. Там полів гарної якості повно. Діти мають де вчитися і працювати.

— Хто ці поля повинен будувати?

— Я себе теж про це запитую. Президент обласної федерації, директори шкіл, ще хтось — за цей напрям хтось відповідати має. Але кожен відмовчується. Усі начебто хочуть щось змінити, але реальної діяльності не видно. Від дітей просто відмовляються.

— В Тернополі якраз помітна нова хвиля футбольного буму — дві команди вийшли до чвертьфіналу кубка України…

— Якщо б запросили працювати, то залюбки б погодився і повернувся. Отримавши диплом, маю бажання потренувати команду майстрів. Розумію, що специфіка роботи з дітьми — одна, з дорослими — інша.

— Вас підпустили до першого складу Зорі в 16 років. Нині в такому віці на професійному рівні дебютують одиниці…

— В радянські часи тренери ретельніше слідкували за методикою підготовки. Наставники вкладали в роботу душу. Та й ставлення дітей було іншим. Характеру мали більше, ніж нинішні юнаки. Для нас честю був вже сам факт перебування в складі Зорі. Нинішнє покоління притримується інших цінностей, має іншу психологію. Ми хотіли заграти самі, нас ніхто не змушував. Зараз дітей на тренуваннях треба змушувати. А досягти результату з-під різки важко.

У ті часи в 16 років вже було зрозуміло — буде гравець виступати на високому рівні чи ні. Зараз настворювали команд по безлічі вікових груп. Приміром, для мене залишається загадкою, навіщо тримати колектив до 19-ти років. У такому віці перспективи футболіста вимальовуються вже доволі чітко. Та це — голландська методика. Правда, підходи українські. Від радянської методики, яка була ефективною, відмовилися, а чогось свого взамін не видумали. Ви здивуєтеся, але для підготовки наймолодших дітей немає навіть належної методичної літератури. Деякі тренери навіть зізнаються, що не знають, як тренувати семи-восьмирічних. Методичні вказівки є лише для підготовки дітей, починаючи з 12-ти років. Але ж база техніки закладається саме в перші роки занять. Силу треба розвивати поволі. Ті ж іспанці починають працювати над розвитком сили і витривалості з 15-16-ти років. Методику мають розробляти цілі інститути. Дитячі тренери повинні мати шаблон. Деталі можна додавати вже індивідуально.

— Свої виступи за Зорю ви розпочинали поряд в команді, за яку ще грали легендарні для луганського футболу особистості…

— Воротар Олександр Ткаченко, Олександр Заваров, Ігор Гамула, Юрій Колесников, Олександр Малишенко. Всі ці люди пограли на високому рівні чимало сезонів. Нам, молодим юнакам, пробитися до основи було складно. Поряд зі мною тренери ввели до складу Володю Юрченка, нині покійного Васю Євсеєва. Вони — трохи старші. За дубль грали виключно хлопчаки 1964-1965 років народження. Хіба-що Гамула, отримавши річну дискваліфікацію, по тайму за нас проводив. Навпроти — суперники, за яких виступали 27-28-річні футболісти. То була серйозна школа. Було важко, але саме в таких умовах ми й набиралися досвіду. Зрештою, в тренувальних умовах, коли поряд працювали люди калібру Анатолія Куксова, теж було не легше. Для нас то були авторитети, до яких за межами поля навіть звернутися попервах боялися. Але на полі билися, викладалися, доводили, що кращі навіть за таких майстрів. Звісно, коли неточно віддав чи помилився, то відразу вибачався.

То була конкурентна система і мені дивно, чому нині вона не використовується. Основа Зорі працює сама по собі, дубль теж окремо. Де ж тим дітям набиратися досвіду? Доки молодь не пізнає дорослий футбол зсередини, нічого путнього не буде. Молодь має вчитися в досвідчених гравців.

— Ігор Гамула в ті роки був таким же, як зараз?

— Десь "піхав", десь спокійно підказував. Був таким, як усі. Він нас справді вчив. Коли гострословив, то у відповідь теж міг почути різне (сміється). Пригадую, жив якось з Ігорем (Васильович його по-батькові, правильно?) в одному номері. У нас один розмір — 38-й. "Ти постійно забиваєш, — кажу. — Дай свої бутси поносити. Може, я теж заб’ю". "Ти ще молодий, щоб забивати" — відповідає.

— Так "молодим і перспективним" ви Луганськ й залишили…

— До армії призвали. Потрапив до спортроти, а з неї — у київський СКА. Там виступав понад рік, поки мене не обміняли на Вову Юрченка. Після кожного матчу сідав у військовий літак і летів назад до казарми. До тих пір, поки не дізнався командир. Після того викликав мене тренер армійців Віктор Фомін. "Доведеться тобі місяці два посидіти без футболу" — каже. Помарширував трохи в чернігівській директиві, був у Конотопі, а потім, коли закінчував службу, навіть без паспорта розписувався. Трохимович (Фомін — авт.) обіцянки дотримався і забрав мене назад у Київ, хоча на той час цілком міг опинитися в чернігівській Десні. До слова, за СКА виступав взагалі без окладу. Окремі люди там гроші отримували, але для мене на той час то була найперше нагода грати і проявити себе. То була серйозна школа, бо грати поряд з такими майстрами, як Насташевський, Синельник, Глушаков, Славинський, Ваня Яремчук, Юра Ковальов, мій земляк Юрко Сверлов — велика честь. Там лише молоді було осіб 80. Уявляєте, який вибір мав Фомін?

— Чому після армії повернулися не до Луганська?

— Хотів повернутися, однак у Зорі якраз змінився тренер. Журавльов, який тренував луганчан у 1985-му, розраховував на мене, а у 1986-му Олександра Никифоровича змінили Дабіжа з Куксовим. Поїхав з ними на збори й довідався, що команда буде формуватися виключно з випускників луганського спортінтернату. Так до заявки потрапили Сергій Погодін, Тімерлан Гусейнов, Сергій Юран. З нашої школи в Зорю не взяли нікого — ні Юру Дудника, ні Вовку Бідного, ні мене.

— Вас з Дудником перевели до Стаханова…

— Там грав зовсім недовго. Анатолій Куксов сказав, що в Тернополі мене хоче бачити тренер Ниви Віталій Полянський. Сказали: "Будеш грати — отримаєш квартиру". Що мені було втрачати? Пішов і через рік, у своїх 21, вже мав житло, куди перевіз дружину, якої до того не бачив півтора року. Та воно того вартувало.

— Але друга ліга. Та ще й ви говорили, що вихованці місцевого футболу у вашому розумінні були індивідуально слабкими…

— Ліга лігою. А що дивували… Так, було. Попервах, як кажуть футболісти, стояв під мостом і дивився, куди м’яч літає. Потім порядку стало трохи більше, однак в той футбол, який імпонував і до якого привчали мене, Нива так і не грала. Довелося підлаштовуватися. Зрештою, місцеві хлопці з набуттям досвіду теж перелаштовувалися. Людьми вони були футбольними. Цього не забереш.

— Приміром, Петро Прядун, який до Ниви працював водієм автобуса…

— Ми його таксистом називали. Зараз Петя, начебто, у США живе. Простий хлопець, холостяк, що хотів, те й робив. Жив у власне задоволення. Міг поїхати у Болгарію, набрати лахміття і заробити трохи грошей. А виходив на футбольне поле і робив свою роботу. Самородок, його ніхто не навчав. Нападник з вибуховою швидкістю. Петру вистачало дати передачу в зону і він забивав. Іноді доходило до комізму. "У мене ще м’яча нема, навіщо ти біжиш?" — питаю. Доводилося пояснювати Петі, що ривок треба робити лише тоді, коли я прийняв м’яч і його обробив. "На мене дивитися не треба, — кажу. — Дам чи не дам і як я це зроблю — мої проблеми". Так само в 90-ті вчив Сергія Шищенка та Олега Ящука.

— А Ігоря Яворського, який забив найбільше голів у складі Ниви?

— Ігоря вчити не треба. Йому вартувало лише метрів з 40-50-ти чи з флангу в голову влучити, а від неї м’яч у ворота летів. Головою Ява грав надзвичайно сильно. Таких нападників мало. У Прядуна і Яворського завжди була внутрішня боротьба — хто забив більше. Іноді такі гострі суперечки відбувалися, коли сиділи в ресторані. Ті сперечаються, а хтось підтравить: "Петю, а ти забув ще цей гол підрахувати". Після того починали сперечатися заново. Вилки і ножі в руках — ледь до кровопролиття не доходило. Зате потім обидва виходили і забивали. Зараз таких нападників нема.

— Ігор Покидько розповідав, що Прядун дуже розізлився, коли Анатолій Назаренко "вкрав" його гол у кубковому матчі з московським Спартаком…

— Тоді Петро в роздягальні сильно лютував. Він вдарив, м’яч вже пролетів повз Ріната Дасаєва у порожні ворота. І в цю мить Толик підбіг і вразив порожню "рамку". Там з уст Петі потім такі крики були! Кожен хотів чимось виділитися. У цієї команди був характер. Це — головне. В Тернополі її обіграти було практично неможливо. Для мене попервах то був шок. Майстерності наче як такої немає, а викладаються сповна і цією віддачею компенсували решту недоліків. Усі ж місцеві були. У 1987-му запросили тільки воротаря Юру Панфілова, Колю Тимофеєва з Рівного, мене і вернули Назаренка, хоча він теж місцевий.

І ось цією командою ми в 12-х по 52 гри проводили. Своїй витривалості завдячували масажистові Віті Хоменку, який свого часу на Олімпіаді з радянськими борцями працював. Він нам робив фантастичні масажі. М’язи Віктор струшував миттєво, знімаючи напругу після величезних навантажень. Хоча мені в ті роки масаж не сильно й був потрібен. Був молодий, режимив, тому й відновлювався швидко. Через те до масажиста звертався рідко. Старшим футболістам ці руки були потрібні більше. Ми ж тоді через два дні на третій постійно грали. І не жалілися. То нині розповідають, що такі навантаження — нелюдські. Якщо ж додати збори, які тривали по три-чотири місяці, то кількість матчів узагалі сягала ста. Було важко і спади форми відчувалися. Зрештою, в ході сезону тренувань як таких майже не було. Форму утримували виключно за рахунок матчів. Втім, знали за що граємо. Преміальних за перемогу платили по 40 рублів, 36 "чистими". Якщо за місяць проводили сім-вісім матчів, з них майже всі виграли, то сума накопичувалася непогана. Плюс — зарплата 160 рублів. На той час то були великі гроші.

— Лідери у тому колективі були?

— Кожен хотів утвердитися в цьому статусі — і Прядун, і Ява, і Роман Мацюпа. Зрештою, не сказав би, що за межами поля колектив у нас був надзвичайно дружним. Усі жили своїм життям, кожен дбав найперше про власну сім’ю. Проте виходимо на поле — і стаємо єдиним колективом, де один за одного горло перегризе. Звісно, матеріальна мотивація теж означала чимало. Кожен жадав заробити грошей для сім’ї.

— Такі стосунки начебто існують в клубах НБА та НХЛ…

— Так і нормально. Спортсмен має професійно виконувати свої обов’язки на тренуванні й у грі. Решта — поняття дискусійне. З одного боку, праві ті, хто наголошує на важливості збитого колективу. З іншого — навіщо щось змінювати, якщо результат є й без того? Завжди кажу тим, хто переконує, що чиню невірно: "Візьми й доведи справою".

Тренером може називатися той, чиї задумки підопічні реалізовують на футбольному полі. Решта — другорядне. Візьміть Мірчу Луческу. Гравці у Шахтарі постійно змінюються, а команда демонструє високу якість гри. Так. Комусь не пободається, що у складі донеччан багато бразильців. Але це філософія Луческу. В одному зі своїх інтерв’ю він сказав, що колись грав проти Пеле і з того часу вважає, що представники інших шкіл набагато слабші. Думка дискусійна, але вона має право на існування. Бразильці — індивідуально сильні і завдяки цим рисам вони грають. Але треба ці сильні сторони правильно використати. Ви ж подивіться, яка у Шахтаря командна швидкість. Особливо, коли у складі "гірників" грав Фернандіньо, якого вважаю одним з найсильніших центральних півоборонців світу. А хіба не при Луческу в гравця світового рівня виріс Генріх Мхітарян? Цей тренер бачить дані гравця і потім їх розвиває.

Дуґлас Коста — то ж фантастичний хлопець. Щойно він почне грати в комбінаційний футбол, йому не буде ціни. У цього бразильця вражаюча вибухова сила. Це риса, закладена природою. Вона в сучасному футболі дуже цінується. Прокинув — і читай номер. Проте на полі треба думати. Я й дітям так кажу. Пригадую, повернувшись у 1997-му разом з Ігорем Панкратьєвим до Луганська, грав у Зорі поряд з клубними вихованцями. Зізнаюся, був шокований їхньою технікою і особливо — ігровим мисленням. Хлопці просто не знали, куди треба переміщатися. То за умови, що молодь була непогана — Ігор Шопін, Едуард Мор, Коля Різун. П’ять-шість футболістів назбирати можна.

— У першому чемпіонаті України Ниву очолив Леонід Колтун, один з творців першого чемпіонства Дніпра…

— З його приходом у Тернополі помінялося багато чого. Але найперше він довіряв гравцям. Пригадую, як восени у 1992-му ми грали проти Дніпра на кубок. Після тренування парилися у лазні. До матчу — два дні. Запропонував тренерові, щоб на ці дні він розпустив нас по домах. "Ми ж професіонали" — кажу (хоча які ми тоді ще були професіонали?). "Добре" — відповідає Леонід Якович. У день матчу ми на базі зібралися об одинадцятій, пообідали. О четвертій чи п’ятій вийшли на поле і перемогли дніпрян 3:0. "Де той професіонал?" — зайшовши в роздягальню, питає після матчу Колтун. Потис мені руку і каже: "Оце ти мужик". "Не я один мужик. Ми всі" — відповідаю. "Я згоден, — додає Якович. — Не знав, що ви, місцеві, можете так ставитися до роботи". "Я ж вам казав"… Колтун довго не знав, що родом я не з Тернополя. Якось Леонід Якович сказав мені, що з одним мною до кінця не розрахувався. "Нічого, потім якось, в тролейбусі квиток купите" — віджартовуюсь.

— Колтун розповідав, що Ігоря Біскупа він повернув для великого футболу, витягши його ледь не з пивбару…

— Це нісенітниці. Ігор в житті не пив. Леонід Якович якщо й когось витягував, то інших, не Біскупа. Колтун до Тернополя разом зі своєю бригадою гравців прийшов і деякі хлопці його серйозно підставили. Рятувати становище довелося нам, старожилам. Ті гравці пішли, отримавши від тодішнього президента Ниви Володимира Аксьонова все до копійки. Ми ж до останнього вирішували питання збереження прописки у вищій лізі. Врешті, Колтуна теж не звинувачую. Він не міг передбачити, що буде саме так.

Леонід Якович — дуже сильний психолог. Пригадую, при ньому ми тривалий час програвали на виїзді з рахунком 0:1. Їдемо на виїзд до Донецька, на гру з Шахтарем. В клубі — бардак, з грішми — повна невизначеність. У Колтуна свої проблеми. Він навіть не знав, чи їхати на виїзд. Але ми з Валеркою Горошинським вирішили, що поїдемо на поїзді. "Нема питань, — каже Леонід Якович. — Тренування у нас о четвертій". Приїхали ми до Донецька о пів на другу, за півгодини добралися до готелю. Здавалося, вклалися. Але дивимося — команда вже повернулася з тренування. "Ви зірки, ви чому спізнилися на тренування? — питає Колтун. — Тепер ваша доля залежить від вашої гри". То вже потім виявиться, що то був психологічний крок. Тренер провів тренування раніше, щоб покарати нас. Наступного дня ми відіграли весь матч і хоч знову програли 0:1, ніхто про той інцидент не згадував. Також Леонід Якович перед кожним матчем викликав до себе п’ятьох-шістьох футболістів і обіцяв їм підвищені преміальні. Тільки їм. То вже тепер я розумію, що Колтун тим самим заводив усю команду. Бо більш мотивовані хлопці носилися і заводили інших.

— Ви в число тих п’яти-шести входили постійно?

— Колтун щоразу змінював прізвища. В двох іграх мене викликають, на третю ні. В двох викликають — потім знову ні. З часом зрозумів цю систему. Найцікавіше, що всі все розуміли, але кожен мовчав, не ділився враженнями. Я теж мовчав (сміється). 400-600 доларів за умови, що в решті команд платили по 300, ні для кого зайвими не були.

— Нива тоді фінансувалася настільки добре?

— Тернопіль у першій половині 90-х поміж команд вищої ліги був якщо не одним з лідерів, то в п’ятірку входив завжди. Навіть тоді, коли в Україні розплачувалися купонами. Показово, що на початку 90-х президент Ниви Володимир Аксьонов утримував юнацьку збірну СССР. Повністю, за свої гроші проводив для неї збори. Окрім того, Аксьонов майже два роки фінансував сєвєродонецький Хімік. Тоді це не афішувалося. Між тим, статків Володимир Григорович не нажив і нині, наскільки мені відомо, скромно живе у Полтаві. Може, хотів узяти, але гроші на той момент закінчилися і довелося виїжджати. Більше того, Аксьонов, щоб врятувати команду, потім ще й вліз у борги. Він любив футбол безкорисно. Для футболістів і тренерів Володимир Григорович робив усе, що ті попрохали. Хіба-що з місцевими футболістами трохи неправильно поводився. Приїжджим гравцям він платив чимало, а свої на цьому фоні грали майже за безкоштовно.

— Вас тоді вже вважали місцевим?

— Так. Я ж там усе життя прожив. Парадокс виходить: коли повернувся до Луганська, всі "бандерою" називали, а в Тернополі завжди "москалем" був. Я вже й сам не знаю, хто я. Над синами так само піджартовую.

— Чому Колтун пішов з Ниви? Через падіння результатів?

— Ні. То збіг обставин. Гру команда демонструвала непогану, вкомплектовані теж добре, але трохи не щастило. Взимку (мова про сезон-1992/1993 — авт.) вартувало взяти кількох людей і все було б гаразд. В міжсезоння в Таврію перейшов Сергій Полстянов, через травму залишив команду Євген Яровенко, зламався Антон Шох. З футболістів, яких запрошував Колтун, залишилися тільки Сергій Тимофеєв, Петя Буц, Юра Куліш і Фанас Салімов. Ось вони й ради тренера грали, вони по-людськи до Леоніда Яковича поставилися. Запросити інших не вдалося. Не знаю, через що. Але точно не через гроші.

— Пішов також основний воротар Анатолій Чистов. Не тому, що конкуренцію Дмитру Тяпушкіну програвав?

— Ні. Якщо не помиляюся, то якраз через фінанси. Толик казав: "Так, як воротарі тут працюють. Вони повинні отримувати стільки-то". Скільки саме — не знаю. Але знаю, як вони працювали. Якович — колишній воротар і я бачив, що то були за тренування. Після 40-ка хвилин вони закінчували заняття і я бачив, у якому стані голкіпери з них виходили. Навкарачки виповзали. Зараз воротарі так не працюють. Коли ми починали бити по воротах, ще жартували: "Там є воротарі чи ні?" Стосовно Діми Тяпушкіна. То скажу, що в другому чемпіонаті проблемними для нас були кілька позицій. Одна з них — воротарська. Діма, мабуть, через конкуренцію, трохи втратив упевненість. Згадую наш матч у Донецьку проти Шахтаря в 1993-му. То вже при Буряку. Кутовий на останній хвилині. Діма виходить і кричить: "Я". А потім миттєво: "Ні, не я!" І забиває нам за рахунку 1:1 Сергій Онопко другий гол спиною.

— З приходом Леоніда Буряка Тяпушкіна почали викликати до лав збірної. Та й взагалі — Нива почала змінюватися…

— При Колтуні ми теж виглядали гарно. Нашим козирем тоді була психологія, впевненість у своїх силах. Побоювання стосовно того, як будемо грати проти колективів вищої ліги СССР минуло через місяць-півтора. Леонід Якович дав нам зрозуміти, що ми такі ж люди. Буряк, як великий професіонал, сам виходив і слугував нам прикладом. Леонід Йосипович любив працювати з молоддю і довіряв їй. При ньому команда справді освіжилася. Плюс — хороші підсилення: Вова Лобас, Влад Тернавський, Андрій Гашкін. Щоправда, коли Тернавського забрали в московський Спартак, я був трохи шокований. Але у футболі буває все. З мисленням у Владислава було дуже туго. Я не розумів, чи то у Києві всі грають на рівні "бий – біжи", чи то екземпляр такий.

— Павло Садирін на чемпіонаті світу-1994 зробив з Тернавського персонального сторожа Ромаріо…

— Ось Ромаріо йому й розповів, що таке футбол. Я Владиславу якось казав, мовляв, будеш давати інтерв’ю — думай, що говориш. "Тебе ж в Україні возили. Там буде ще важче" — кажу. "Та я в збірній Росії буду" — відповідає. "У нас просто нападники закінчилися, — парирую. — Там тебе поставлять на місце". Власне, крім як при Буряку, в Україні Тернавський не грав ні при кому. Йосипович просто вмів розкрити талант.

— А його педантичність часто проявлялася?

— Чому ж ні? На тренування в одній формі, на гру в іншій. "Можна відразу ігрове екіпірування вдягти, а то вже втомився перевдягатися. Сил грати немає" — кажу. Але то ж дрібниці. При такому тренері хотілося пограти більше. Я ж через травму не виступав майже рік. Дві операції переніс. Спершу на меніску, потім же виявилося, що окрім того треба зв’язки оперувати.

— Можна сказати, що при Буряку Нива була найкращою за ті десять років, що ви виступали в Тернополі?

— Не можна говорити так однозначно. При Колтуні у Ниви теж простежувалося ігрове мислення. При Буряку команда омолодилася, заграла трохи по-іншому. Не краще чи гірше — приблизно на одному рівні. Просто при Яковичі було більше досвідчених виконавців, а при Йосиповичі — молоді. Родзинка була в обох команд. Думаю, попрацюй Колтун довше, результат міг бути більш вагомий.

— Буряк міг не втриматися навесні 1993-го, коли його доля залежала відразу від двох матчів заключного туру — Нива - Кривбас і Карпати - Верес. Навколо тих зустрічей ходило чимало чуток…

— Хочете правди (сміється)? Тут треба правильно підбирати слова. З обох боків робилися "вливання" або "зарядка". Як правильно сказати?

— Мабуть, правильно так і так…

— Ну, ось. Ми врятувалися тільки дякуючи великому розуму і розумінню ситуації тодішнього тренера Карпат Мирона Маркевича, котрий вчасно розібрався, що робиться з його командою. Львів’яни після першого тайму "горіли" Вересу 0:1 і для нас це означало кінець. Мирон Богданович зробив у перерві певні висновки і в другій половині гра змінилася. Мені розповідали, що Маркевич начебто попередив підопічних, що в разі, якщо вони не виграють, то закінчать з футболом. Скажу прямо, що в ті часи такі речі не були дивиною. Особливо коли вирішувалися питання збереження прописки. Мені багато чого відомо, але розповісти про це не можу.

— Ниві теж доводилося "рятувати" окремі команди. Приміром, Волинь у 1996-му…

— Такі матчі були, але в "таїнство" мене не посвячували, оскільки я — "іноземець", "москаль". Кажу навіть не про цей матч, а про більш ранні часи, коли основу Ниви складали тернопільські футболісти. Мені вистачало десяти хвилин, щоб у всьому розібратися. Казав тренеру увічі, що в ці ігри не граю і йшов з поля. Точніше, спершу брехав, мовляв, болить "галік", треба мінятися. Таких випадків було два чи три.

— Як вийшло, що ледь не левову частку своїх голів ви забили в першій частині чемпіонату-1994/1995, коли Ниву очолював Валерій Душков?

— Там просто нікому було забивати, тому й довелося згадувати. Перед матчем проти Прикарпаття в Івано-Франківську тодішній власник клубу Володимир Коваль каже: "Заб’єш сьогодні два — машину подарую". "Нема питань" — відповідаю. Виходжу і хвилині на 20-й забиваю перший. Начальник команди Ігор Бабінчук на лаві сполошився. "Пантелеймоновичу, він зараз другий заб’є! Міняйте його" — вигукує до Коваля. "Навіщо?" — запитує Душков. "Йому машину пообіцяли, якщо два заб’є". "Так я йому сам дам, якщо він це зробить". І не замінив, правда, відсунув трохи глибше. Моменти у мене були, але забити більше не зумів.

Взагалі, при Душкові ми грали в дуже привабливий футбол. Повозили Дніпро на виїзді, зіграли внічию з Динамо. Душков мене полюбляв хвилині на 30-й на заміну випускати. Подивиться хвилин 15 і каже: "Готуйся". "Чому ж ви мене відразу не випускаєте?" — запитую. "Бо ти не готовий повноцінно". "Коли ж я буду готовий, якщо вже рік закінчується?" "Це моя стратегія". Що ж, стратегія так стратегія. Я не ображався. І забивати не рвався, ближче як на 20 метрів до воріт не підходив.

— Душков у Ниві не допрацював й одного кола…

— Проблема в тому, що команду він вкомплектував виконавцями з другої ліги. До матчів у еліті ці гравці були не готовими психологічно. Виходить якось один такий, а я йому передачу. "Тільки не давай мені!" — вигукує. Навіщо ж ти тоді вийшов? Переконаний, при відповідній комплектації команду в Тернополі Душков зробив би. Він за хлопців горою стояв. Правда, коли йшов, ображався на мене, що я його "сплавив". Але нікого я не "плавив". В принципі, звідки ноги ростуть, я знаю, але розповідати не буду. "Прибирайте його, прибирайте, а то ми вилитемо" — це слова того, хто на початку сезону ратував за запрошення Душкова. Тренер же подумав, що його "плавили" футболісти. За весь час мого перебування в Ниві гравці не "сплавили" жодного тренера. Виходили і грали. Виграли — виграли, програли — програли.

— Замість Душкова в статусі граючого тренера прийшов Ігор Яворський…

— Петрович — людина специфічна. У нього багато амбіцій. Не скажу, що стосунки з ним складалися гладко. Були й образи — за те, що не відпускав після 1996-го. Втім, я ці речі вже забув і пробачив. Думаю, Ігор теж. З задоволенням зустрівся б з Яворським, попив би кави і навіть по 50 грамів коньяку.

— Про особливості тренувального процесу Ігоря Петровича теж довелося почути немало…

— Непросто було. Деякі хлопці під час зборів просили яду. Казали: "Краще отруїтися, ніж так бігати". Яворський робить акцент на фізичну готовність і нині розумію, що десь така стратегія виправдана. Так, травм було багато, але не думаю, що їх треба утотожнювати виключно з тренувальним процесом. Молодь Петрович справді навантажував. Чотири дні побігали, а на п’ятий знеможені зупинялися. То за умови, що збір мав тривати ще 12 діб. Але травми — це фізіологія. Приміром, ніхто не знає, звідки беруться травми пахових кілець. Раніше, коли грали ми, пошкоджень такого характеру не було взагалі. Те саме стосується й хрестообразних зв’язок. Ось Олег Ящук під час матчу в Луцьку отримав удар в область паху і після того мучився з цією травмою впродовж усієї кар’єри. З іншого боку, 17-річним хлопчакам таких навантажень давати не варто. Це мій погляд. До 19-ти років навантажувати хлопців на рівні з дорослими чоловіками не можна. Організм ще росте, серце не зміцніло.

— Правда, що ви часто працювали з молодими футболістами індивідуально?

— Молодь до мене тягнулася, а я не відвертався. Це стосується Ящука, Васі Демидяка, Сергія Шищенка. Ігор Король прийшов до нас в команду і не знав, що таке передача пласером. У його виконанні цей пас виглядав "гачком №5". Навчив. Так само, як мене свого часу ставив на ноги Куксов. З ним залишалися після кожного тренування, по 20 хвилин працювали над передачею. "Одним дотиком зупинив — іншим віддав" — казав Анатолій. При цьому кроків вліво чи вправо він не робив. Полетів м’яч в сторону — я на ривок і за ним. Ось так і навчився виконувати паси "з точки в точку" на 60-70 метрів. Пригадую, як такою передачею майже через усе поле вивів партнера сам на сам в матчі з київським Динамо. Шищенко навіть не вірив. Коли говорив йому: "Ти просто біжи, а м’яч сам у ноги впаде". Сергій понині каже, що не розуміє, як я ці паси віддавав. То за умови, що м’яча я не підіймав, м’яч у мене летів на висоті два метри і 20 сантиметрів над землею. Власне, то й є пласер. Над його виконанням треба працювати надзвичайно довго. Таріел Капанадзе мені казав: "Ти коли віддаєш, то м’яча навіть обробляти не треба, він сам під ноги лягає". "А що є такі передачі, після яких треба обробляти?" — віджартовуюся.

— Брати Капанадзе були справжнім явищем в українському футболі 90-х рооків. Тренер Таврії Анатолій Заяєв після одного з матчів проти Ниви навіть сказав: "Не можуть так люди в 38 років носитися. Що вони їдять?"

— Це вигадки. Автанділ і Таріел — хлопці футбольні, з неординарним мисленням, футбольним інтелектом. Автуха іноді сам не розумів, що він робить, але на ходу був здатен крутанути суперника так, що тому хребці повилітають. Таріел індивідуально братові не поступався. З Капанадзе було приємно грати у футбол. Вони мене добре розуміли, навіть наосліп, не озираючись. Коли я пішов, брати прохали мене вернутися. Але сказав, що йду раз.

— Пам’ятаєте, кому Валерій Лобановський програв свій перший після повернення в Україну матч?

— Нам? Нині то виглядає дивним, але тоді Динамо дуже рідко вигравало в Тернополі. Шахтар так й узагалі програвав. Достатньо сказати, що Валерій Яремченко двічі йшов у відставку саме після поразок від Ниви. Вперше — у 1994-му, коли донеччани після поразки подали протест й ФФУ призначила перегравання. "Гірникам" за перемогу в тому матчі обіцяли преміальні близько тисячі доларів. Нам платили традиційних 200 чи 300. Перед матчем питаю в Коваля: "Може, хоч преміальні збільшите?" "Ви спочатку виграйте" — відповідає. "Ми виграємо, не хвилюйтеся" — кажу. "Ти такий впевнений! Добре, отримаєте по 700" — пішов назустріч Пантелеймонович, але руки не потис. "Потиснемо після гри" — кажу. Хлопці ж молоді, дуже хвилювалися. Андрій Пархоменко постійно впродовж матчу питав: "Де мені грати?" "Висунься трохи вгору" — кажу. Все вийшло — перемогли 2:0. Коваль після матчу заходить: "Хотів більше дати, але по 700, так по 700. Та чому ти був такий впевнений, що виграєте?""«Навіщо ж тоді виходити й грати, якщо не бути впевненим?" — Так, індивідуально Шахтар був сильнішим. Але ми знали, як проти нього грати. І через рік перемогли 4:2 в Донецьку. Відразу після того матчу "гірники" у нас оборонця Сергія Кочвара викупили.

— За свою кар’єру ви, якщо не помиляюся, не забили пенальті лише раз…

— Останній свій, Віталію Реві. Вирішив попіжонитися, вдарити по центру. В житті ніколи так не бив. Але завжди знав, що Рева стрибав по кутах. Пробив сильно, так, що Віталій не піймав м’яча. Яворський тоді підбіг і каже: "Забули, граємо далі". То добре, що через три хвилини після того Ігор Сушко вдарив здалеку і м’яч рикошетом від голови Яворського влетів у ворота. Ми перемогли ЦСКА-Борисфен 1:0.

— Значно більше м’ячів ви забили здалеку…

— Мені подобалося, коли м’яч зачіпає когось з оборонців, змінює напрямок і летить в протилежний кут. Дальні удари — це серйозна зброя, але нею чомусь нині мало користуються. Мені легше було забити з 30-ти, ніж з 10-ти метрів. Жартую, звісно, але сильним ударом володів. Ударна міць з’явилася завдяки тому, що в юні роки дуже багато стрибав з гирею, що любив займатися зі штангою. Швидко не бігав, але бив сильно.

— На початку 2000-х, мабуть, найкращим виконавцем штрафних ударів був серб Сініша Михайловіч. Казали, що його удари такі сильні і непередбачувані через маленький — 39-й — розмір ноги…

— А у мене 38-й. Та ну, все це нісенітниці. Сила залежить від різкості. Я бив взагалі без замаху. Не знаю, чи то техніка така, чи то від природи дано, але у мене виходило.

— Ниву ви залишили в 32. Погодьтеся, вік ще не той, коли треба думати про завершення кар’єри…

— Тим не менш, ставало важкувато. Окрім того, виступаючи за Ниву, я жодного разу не отримував підйомних. Один раз попрохав, а мені сказали: "Вибач. Ми не даємо. Бо нема". Тоді запропонував, щоб відпустили. Керівництво клубу в особі Саші Кривого, Володимира Мариновського і Яворського вирішило порадитися. Я взагалі нічого не планував, приїхав на тренування на базу. Вони хвилин 15 порадилися, а потім кажуть: "Дамо стільки-то". Коли погодився — вони притихли. Давати цих грошей ніхто не збирався, але й відпускати не поспішали.

Важко збагнути логіку цих людей. З одного боку, ти не потрібен, з іного ж дати можливість грати деінде теж не хочуть. Та сама історія трапилася й з сином, 22-річним Іваном. Звісно, то його справа і влазити я не хочу. Мене дивує інше. Приїхав хлопець з Тернополя, закінчив у Луганську школу, трохи пограв за дубль. Вирішив тренер Володимир Микитин, що цей гравець йому не потрібен. Але чому команда, яка зацікавлена в послугах непотрібного попередній команді футболіста має платити за нього гроші? З таким підходом у нас футболу не буде взагалі. Молодь себе проявити просто не здатна. Долі людей ламаються на корені.

— Віталію Павловичу, чи мали ви за стільки років перебування в Тернополі змогу перейти до лав команди, яка бореться за медалі?

— Пропозицій мав чимало, але жодної не прийняв. Тепер розумію, що помилявся. В Тернополі було затишно, добре себе почувала сім’я, було де жити. То за умови, що дружина підштовхувала: "Поїдь, спробуй". Не наважився. З Ниви йшов лише раз — коли команду тренував Віталій Полянський. Та пограв у Павлограді два місяці і повернувся. Зрештою, у Ниві мав таку кар’єру, що жалітися гріх. Правда, коли повернувся до Луганська, дехто закидав. Мовляв, провів п’ять матчів у якомусь селі. Про те, що те "село" Спартак, Арарат, Динамо і Шахтар обігрувало, воліють мовчати.

— Свою тренерську кар’єру ви розпочали трохи нестандартно — зі створення команди дівчат на базі тернопільського національного економічного університету…

— Мене цю команду створити попрохав колишній півоборонець тернопільського Авангарду, а на той час викладач ТНЕУ Володимир Прошкін. "Я бачу, ти можеш, ти розумієш футбол, у тебе вийде" — наполягав Володимир Панасович. Фактично, переді мною стояло завдання навіть не дати результат, а зібрати команду і вийти на поле. Набрав дівчат, окремі з яких до того у футбол не грали взагалі, потім набрав ігровичок, а завершилося все четвертим місцем на Універсіаді України. Деякі дівчата виступають на високому рівні понині.

Хоча коли все це починали і співставляли себе з чернігівською Легендою чи донецькою Дончанкою, то думали, що прірва між нами нездоланна. Вважаю, нам вдалося підняти команду максимально високо. Жіночий футбол — то ж не тільки техніка і тактика, а найперше різна з чоловіками фізіологія. Нещодавно прочитав, що коли жінці при пульсі 180 потрапляє в голову кисень, вона взагалі не відповідає за свої вчинки. Прочитав це в літературі й зрозумів, що жіночий футбол — то не для мене. Хоча в той час, після Універсіади, варіант зі створенням професійної команди існував. Щоправда, ставився до нього песимістично.

Взагалі, наука змінила моє бачення футболу. Коли грав, то думав, що у футболі таємниць для мене нема. Нині ж розумію, що чим більше читаю, тим більше помічаю прогалин у своїх знаннях. Тим не менш, упервненість в тому, що в разі, якщо хтось запропонує роботу, у мене вийде, є…

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook
Нива Тернопіль
Коментарі
Гість не може залишати коментарі  Залогінитись   Зараєструватись
ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: