Про нас
увійти | реєстрація

Микола Вірковський: "Хочеться, щоб у Тернополі була команда Прем'єр-ліги"

категорія: Футбол | дата: 07 11 2013 | переглядів: 2386
Микола Вірковський:

У юному віці Микола Вірковський мав шанс опинитися у донецькому Шахтарі, а згодом — у донецькому Металурзі. Народився він у Вінниці, але рідною командою для голкіпера є тернопільська Нива за яку Микола Вірковський відіграв 7 років. Про те, як з Ниви робили Барселону і Реал, а також найбільші успіхи у кар'єрі, Микола Вірковський розповів sports.te.ua.

— Миколо, розкажи як вібулося твоє знайомство з футболом?

— У футбол я потрапив в 6-річному віці, коли у секцію мене привів дідусь. До цього я ходив на матчі Ниви і загорівся бажанням стати футболістом. Тренуватися розпочав у 3 школі під керівництвом Зіновія Савіцького. Потренувавшись там рік, мій однокласник Олег Лівіцький запропонував продовжити тренування на тернопільському стадіоні. Спочатку я грав на позиції нападника. Мав трішки зайвої ваги, тому бігати було важко. До десяти років я тренувався на стадіоні, а потім нас до себе забрав Валерій Дорошенко з яким працювали приблизно три роки. Вже тоді я перейшов на позицію воротаря, адже і у нападі стало бігати важче (сміється). У 14 років я почав працювати з Михайлом Чернятинським, він мене тренував, як воротаря. Працюючи з ним я за пів року вийшов на новий рівень і отримав запрошення у донецький Шахтар. Вважаю, що більшою мірою цей тренер мені допоміг почати грати у футбол. У Шахтар я поїхав на перегляд, відігравши непогано на одному з турнірів. Але через свою молодість у деяких епізодах повів себе не правильно і мене не взяли. Згодом я ще раз їздив у Донецьк і знову непогано себе проявив. Але у Шахтар взяли місцевого голкіпера, а я був змушений повернутися додому.

— Чим займався після повернення додому і як потрапив у Ниву?

— У Тернополі виступав за старші юнацькі команди. На одному з турнірів я грав за команду 1984 року народження, хоча сам з 86-го. Так от, ми пропустили 15 голів у чотирьох матчах, програвши їх. Але після матчів до мене підійшли тренери з Луцька, сказали, що я провів неймовірні матчі і запросили зіграти за команду 1985 року. Я поїхав до Луцька, команда там підібралася непогана. Відігравши рік, я повернувся у Тернопіль, але згодом разом із Андрієм Гринченком ми знову грали у Луцьку. Стали срібними призерами чемпіонату України по юніорах. Саме на Волині я дебютував у професійному футболі, зігравши за команду Другої ліги Ковель-Волинь-2. В матчі останнього туру проти рівненського Вереса я вийшов на 7 хвилин, коли ми вигравали 4:0. Але коли ця команда розвалилася, я перейшов у тернопільську Ниву, де воз'єднався зі своїм тренером Михайлом Чернятинським. Хоча з Луцька я пішов через те, що там не було тренера воротарів, а я хотів вчитися і прогресувати. В той час у Ниву взяли саме Михайла Івановича, який мене запросив. У тернопільській команді підібрався дуже хороший воротарський колектив — це і Роман Гурін, який міг би грати навіть у Прем'єр-лізі, Роман Кантелюк. З цими воротарями я провів разом 2 роки, а загалом Ниві віддав 7 років.

— Чи мав футбольних кумирів на початку кар'єри?

— Взагалі кращим воротрарем я вважав завжди Олександра Шовковського. Настільки технічого воротаря я ще не зустрічав. Хоча кажуть, що він багато помиляється, але, думаю, років 20 ще в Україні не буде такого голкіпера, як Шовковський. Також мені подобалася італійська школа воротарів — це Джанлуїджі Буффон та Франческо Тольдо. Були часи, коли ці воротарі вигравали для команди не тільки матчі, але й цілі чемпіонати і Європи і Світу.

— Перейшовши у Ниву, ти не одразу став основним голкіпером.

— Ставалося так, що коли я більш-менш підбирався до основи, у Ниві змінювався тренер. Потрібно було по-новому звикати до нього та його вимог. Такого тренера, який прийшов і одразу поставив мене в основу не було. Чомусь виходило так, що при новому тренері я завжди був другим. І мені щоразу приходилося доводити свою майстерність новій людині. У мене були відрізки, коли я грав пів року в основі, але потім знову відбувалися зміни.

— Згодом вже ти був основним, а у команду приходили молоді голкіпери.

— На той час я вже був старшим та досвідченішим воротарем. Загалом я часто вважав, що моєю проблемою є психологія. Допустивши помилку, я міг, як кажуть, "поплисти" і тому мені було важко. Коли вже набрався досвіду, то почав ставитись до цього по-іншому. Аналізував всі невдалі матчі і згодом довів, що можу бути №1 у команді.

— Який із сезонів у Ниві ти вважаєш найуспішнішим?

— Це той рік, коли ми вийшли у Першу лігу — сезон 2008/09. За малої кількості фінансів та інших проблем ми виконали завдання і підвищилися у класі. За це хочу подякувати тодішньому президенту Ниви Степану Рубаю, який вкладав у Ниву кошти та робив все для команди. У тому сезоні були дуже важкі ігри. Одразу спадає на думку матч у Вінниці, коли ми, програючи 3:1, вирвали перемогу 3:4 і після цього я зрозумів, що Перша ліга нікуди не втече. У той рік в Ниву прийшов тренер воротарів — Вадим Боженко, який поставив абсолютно нову методику роботи з нами. З ним було дуже цікаво працювати, адже кожного дня ми мали нові тренування, які не були схожими на попередні. По-перше, він влився у наш колектив, як людина. Особисто мені Вадим Боженко багато у чому допоміг.В цей же рік, граючи за студентську команду ФК Тернопіль, я став чемпіоном Європи. Тому цей рік вважаю одним із найуспішніших у своїй футбольній кар'єрі.

— Як тобі працювалося із Юрієм Ковалем?

— Багато моїх друзів і я у тому числі, кажемо, що за рівнем гри та побуту у команді Юрій Коваль зробив з Ниви Барселону, або Реал Мадрид. Тобто, команда була на дуже високому рівні. Так, він вимагав від футболістів багато, але і давав їм чимало. Не лише у ігровому плані все було по-максимуму, але і у побуті, що дуже важливо. Ми їздили на комфортабельних автобусах. Приїжджали на матчі за день, а то і два, прекрасно харчувалися. Я вважаю, що з цим тренером тернопільський футбол зробив величезний крок вперед. Тоді нам не вдалося виконати завдання і його звільнили. Але він прийняв команду, коли ми невдало стартували і тодішній конкурент Ниви — Княжа, встигла відірватися від нас. Психологічно важко було доганяти їх у турнірній таблиці.

— За потенціалом та силою Нива Юрія Коваля була сильнішою за теперішню Ниву?

— Тоді була дуже хороша команда і тепер теж. Моментами Нива показує справді хорошу гру та має кваліфікованих футболістів. Але є один нюанс. У тій команді Коваля, як мінімум 3-4 футболісти у складі були тернополянами, вихованцями нашого футболу. Цей факт, вважаю, був важливим і для вболівальників. На даний момент у Ниві немає тернопільських футболістів, які грають регулярно в основі. Звісно, є молоді та перспективні хлопці, але поки вони не грають.

— Після Ниви ти потрапив у ФК Тернопіль. Розкажи за яких обставин це відбулося?

— Так склалися обставини, що мені потрібно було завершити професійну кар'єру. Після цього я зателефонував до Василя Івегеша і сказав, що йду з Ниви. Він запросив мене до себе, адже ми до цього вже працювали разом. Коли я ще грав у Ниві і не мав досвіду, мене відряджали у ФК Тернопіль набиратися цього необхідного досвіду. Тому ця команда теж дала мені багато. З ними я став чемпіоном Тернопільщини, ми також їздили на чемпіонат Європи по студентах, де стали третіми. Зараз ФК Тернопіль — молодці, адже зробили сильну команду. В основі грають ще ті хлопці, які зі мною у 17 років висутупали на область. Добавивши кількох футболістів, вони створили команду Другої, а може і рівня Першої ліги.

— Свого часу ти грав навіть за збірну Професійної футбольної ліги. Розкажи, що це за турнір?

— Це був свого роду комерційний турнір. Збирали молодих та переспективних, на той час, футболістів. Я думаю, що це робили для футбольних агентів, яким було легше побачити молодих гравців разом, аніж їздити на окремі матчі. Другим тренером цієї команди був наш Віктор Ряшко. Зі мною тоді їздив Юра Путраш, який зараз виступає за сімферопольську Таврію і Петро Сокіл.

— У Ниві тобі довелося працювати з багатьма воротарями. Які стосунки були з Юрієм Паньківим, адже вас тренери називали рівноцінними воротарями?

— З Юрою ми були дещо різноплановими воротарями, але дійсно, тренери нас вважали рівними. Могли ставити дві гри Юру, а дві наступні гри мене. Юрій Коваль дуже ретельно розбирав нашу гру. Якщо ми грали з сильними командами, де потрібно було часто рятувати ворота, ставили мене. А Юра був надійним воротарем і свого не пропускав. Він дуже здорово грав на виходах, але, можливо, слабше стояв на лінії. Тому ми були рівними, але різноплановими.

— У пам'ятній грі на кубок України проти Таврії у воротах стояв Паньків. Тобі не було образливо, що поставили його?

— Абсолютно ні. Я відіграв попередню гру проти криворізького Кривбасу у кубку. І хоча вони приїхали другим складом, але ми перемогли 1:0 команду Вищої ліги. Також я відіграв наступні матчі у чемпіонаті України, а тому тренери дали йому шанс зіграти і проявити себе проти Таврії. Він дуже здорово зіграв. Звісно, що після тої гри він і став номером один в Ниві. Інколи грав і я, але здебільшого випускали в основі Паньківа.

— У Прем'єр-лізі зараз основним є Олександр Ільющенков. Що скажеш про нього?

— Для мене Олександр Ільющенков — це "окрема історія". Він вчився у моїй школі і з ним я був знайомий. Виступаючи за Ниву, приходив на матчі ДЮСШ і бачив його. Одного разу я спостерігав за ним і бачив, що він переважно стоїть на лінії. Тоді я йому сказав: "Саша, воротар який стоїть постійно на лінії, це не воротар". Він ще досі згадує мені цю фразу, адже зараз гра на виходах — одна з сильних сторін Олександра.  Вже тоді було помітно, що він подає надії і прогресує. Його козирем були дуже швидкі ноги. В певний момент його помітив Юрій Коваль і взяв тренуватися у Ниву, де він почав активно розвиватися. Немалий поштовх йому дав вже згаданий мною Вадим Боженко, який багато чого навчив. Він став сильнішим у технічному плані і думаю він може стати одним із кращих воротарів у Прем'єр-лізі. Також додам, що я хресний тато його сина, тому ми вже як рідня з ним.

Загалом у Тернополі непогана воротарська школа, є хороші гравці. Але, як бачимо, ні в Ниві, ні в ФК Тернопіль на воротах не стоять місцеві хлопці. Хочеться, щоб у Тернополі була команда Прем'єр-ліги. Адже тоді з'являться команди дублерів та U-19, де однозначно грали б тернопільські вихованці і діти могли б прогесувати. Велика проблема Тернополя, що такої команди, яка б могла забезпечити повноцінний розвиток молоді, немає. Шкода, що такі голкіпери, як Дмитро Андрієшин чи Руслан Мазур не заграли на високому рівні. Хоча Руслан зараз грає у Ниві, але практики у нього немає.

— Минулого року ФК Тернопіль отримав професійний статус, але ти у Другій лізі вже не виступав. Чому?

— Я хотів ще пограти за ФК Тернопіль, але не вийшло. На той час у мене вже була постійна робота і залишати її теж не хотілося. У професійній команді потрібно регулярно тренуватися. Я сам розумів, що якщо не буду тренуватися, то не зможу показувати високий рівень. Клуб хотів таку людину, яка була б постійно з командою. Хоча мені пропонували залишитися в команді, були воротарем та водночас тренувати молодих. Але, повторюсь, для цього потрібно було залишити роботу. Вже цього року мене знову запрошували у ФК Тернопіль. Я навіть їздив з ними на товариську гру проти львівських Карпат. Але в команді залишився Микола Плетеницький, який постійно з командою.

— Після завершення кар'єри багато футболістів не можуть знайти себе. Як у тебе пройшов цей період?

— Ще приблизно два роки після завершення була божевільна ностальгія за футбольним життям. Я сумував за командою за поїздками на матчі і бажання знову повернутися було неабияке. Перш за все скучав за емоціями. Адже коли ти виходиш на поле, а 5 чи 6 тисяч вболівальників тебе підтримують — це неймовірно.

— Який з матчів у твоїй кар'єрі найбільше закарбувався у пам'яті?

— Як я вже говорив, матч Ниви у Вінниці. Також згадується фінал чемпіонату Європи серед студентів, коли я виступав за ФК Тернопіль. Ми грали проти івано-франківського Факела, який до цього жодного разу не перемагали. У складі Факела було чимало гравців бурштинського Енергетика, який грав у Першій лізі. ФК Тернопіль на той час, напевне, не був ще аматорською командою. Фінальний матч ще й пропускали троє основних гравців нашої команди. На заміні був єдиний Ігор Пердута. Але попри всі негаразди, ми виграли 1:0 і стали чемпіонами Європи. Цей матч я пам'ятаю, як сьогодні. Враження лише приємні і позитивні.

— А який з твоїх пропущених голів найбільш прикрий?

— Є і такий. Це сталося у Ниві, коли її очолював ще Юрій Дубровний. Ми програли 0:2 київській Оболоні і на 7-ій хвилині я пропустив вже два м'ячі. Хоча я не вважаю, що обидва голи на моїй совісті, але у тому сезоні я дебютував і на старті гри вже пропустив двічі. Та я шкодую, що у тому матчі не зіграв по-іншому.

— По завершенні кар'єри, ти не шкодуєш, що не вдалося пограти на високому рівні?

— Звичайно, що я хотів грати на високому рівні, адже це було моєю мрією. Спочатку я мріяв грати за збірну України. Частково ця мрія здійснилася, адже я провів 1 матч за студентську збірну України на товариському турнірі. В дитинстві хотів грати за тернопільську Ниву, що теж вдалося здійснити. В загальному я ставив собі мету грати у київському Динамо, Барселоні чи італійській Ромі. Завжди ставив перед собою найвищі цілі. Але я вважаю, що моя кар'єра склалася вдало. На професійному рівні я відіграв за команду свого рідного міста, хоча й народився у Вінниці. Проте Нива — це моя рідна команда за яку я завжди переживаю і надіюся, що у них буде все добре.

— Чи була можливість пограти у Вищій лізі?

— Так, була. Ще виступаючи у Луцьку, пропозиція надходила від донецького Металурга. Потім була ще одна нагода пограти у Вищій лізі. Їхати потрібно було на перегляд, але всеодно. Склалося так, що довелося завершувати з футболом у той момент.

— Не виникає бажання повернутися у футбол, скажімо, у ролі функціонера?

— Я загалом не уявляю свого життя без футболу. Можливо, і спробую колись себе у цій сфері. Але я більше уваги хотів би приділяти розвитку дитячо-юнацького футболу. Зараз гроші виділяють на Ниву та ФК Тернопіль, а дитячому футболу рідко допомагають фінансами. Хочеться, щоб знайшлися люди, які б допомогли дитячій школі. Тоді б тернопільський футбол розвивася.

— А у ролі тренера?

— В мене був період часу, коли я тренував воротарів і, скажу чесно, що мені це подобалося. Проте у наш час тренери у футбольній школі мають мізерну зарплату і тому дуже важко. Фінансова сторона — це найбільша проблема, хоча тренувати дітей мені довподоби.

— Пригадай кумедний випадок зі своєї кар'єри.

— Одразу ж згадую один епізод. З Нивою ми грали у Тернополі проти броварського Нафкома. У середині першого тайму Тарас Дурай виконував штрафний і метрів з 40-ка забиває гол. З Тарасом ми хороші друзі, а тому я одразу ж побіг його вітати у центр поля. Повертаючись назад у ворота, я чую свисток і крики: "Коля!". Обертаюсь, а м'яч летить у напрямку воріт. На щастя, удар пройшов біля стійки, але після цього я вже не бігав нікого вітати.

Також можу пригадати кумедний випадок, який стався з одним із тренерів Ниви. Перед матчем ми розібрали суперника, вивчили досконало гравців. Тренер розказав, як проти них грати і сказав: "Все, виходьте на поле". Після цього ми подивилися на нього здивовано, адже він так і не назвав склад на гру.

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook
Нива Тернопіль
Коментарі
Гість не може залишати коментарі  Залогінитись   Зараєструватись
ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: