Володимир Венгринович: "З тернопільської Ниви пішов через конфлікт"
Біографія Володимира Венгриновича, одного з найяскравіших гравців тернопільської Ниви у період її виступів ще в союзному чемпіонаті, нерозривно пов’язана із футбольним полем.
Починаючи з дитячих років, він постійно грав у футбол: спочатку на рівні сільських, районних змагань, а відтак — у провідних клубах як Тернопілля, так й інших областей. Йдеться, зокрема, про Будівельник з Монастириська, де, власне, народився Володимир, підгаєцьку, бережанську та тернопільську Ниви, павлоградський Колос, дрогобицьку Галичину. Після завершення кар’єри футболіста тренував команди — Зоря (Хоростків), Нива (Тернопіль), ФК Тернопіль, Агрон (Товстолуг), Товтри (Козлів).
Коли ж і тренерська професія надокучила, пішов працювати на центральний стадіон Тернополя, де вже майже десять років дбає, зокрема, і про те, аби в належному стані завжди було футбольне поле.
— І це дуже відповідальна ділянка роботи, бо від того, на якому газоні доводиться виступати футболістам, залежить і якість гри, і результат, — констатує Володимир Васильович.
Як відомо, більшість ігрової кар’єри Володимир Венгринович провів на позиції півзахисника у тернопільській Ниві. У її складі зіграв близько чотирьох сотень матчів, забивши у ворота суперників 50 голів. Про успішні виступи талановитого футболіста авторові цих рядків неодноразово доводилося писати на шпальтах газет. Нинішня ж наша розмова розпочалася з того періоду, коли настала пора “вішати бутси на цвях”.
— Залишив я Ниву у 1991 році, — розповідає Володимир. — Звичайно, ще два сезони міг спокійно грати, але в колективі тоді стався конфлікт через розподіл машин (була колись така форма стимулювання кращих футболістів і тренерів), а тому вирішив піти. Зрештою, мені тоді йшов 36 рік, і я добре розумів, що треба вже закінчувати. І все ж ще за дрогобицьку Галичину, яка виступала у другій лізі, пограв півсезону, а в 1992 році, коли бережанська Лисоня представляла Тернопільщину у перехідному дивізіоні, також провів у її складі близько десяти матчів. На цьому, власне, і завершилася моя, так би мовити, кар’єра професійного футболіста.
— І одразу почалася тренерська?
— Після Лисоні отримав запрошення від відомого фахівця Віталія Полянського (його, на жаль, вже нема серед живих), який тоді очолював хоростківську Зорю, пограти ще на рівні колективів фізкультури. Власне, у команду мене взяли на посаду граючого тренера. Приблизно рік виступав у її складі на звичній для себе позиції, а відтак, коли Віталій Павлович несподівано відмовився очолювати Зорю, мені довелося виконувати обов’язки головного тренера в кількох календарних іграх, у яких ми зуміли добитися перемог. Після цього тодішній директор Хоростківського спиртозаводу, світлої пам'яті Антон Олексійович Пиріг зібрав збори і сказав: "А навіщо нам шукати якогось тренера, коли маємо молодого, амбітного Венгриновича? Хай він і очолює команду". Відтоді фактично і почалася моя самостійна тренерська кар’єра на чолі хоростківської Зорі, яка тривала майже десять років.
— І яких найвагоміших успіхів вдалося добитися за цей період?
— Керівництво клубу ставило перед нами незмінне завдання — вихід у Другу лігу. Майже кожного сезону ми були серед лідерів турніру колективів фізкультури, але справді тріумфальним виявився 1998 рік. Тоді Зоря стала володарем кубка України серед колективів фізкультури, боротьбу за який вели 32 команди. Для мене особливо цінним був цей трофей, бо такого ж успіху мені вдалося вже досягти у 1980 році, коли ще грав за підгаєцьку Ниву. Крім кубка, Зоря також потрапила у фінальну пульку, здобувши право боротися за вихід у другу майстрівську лігу. Більше того, вирішальні ігри за підвищення в класі мали проходити у Хоросткові. Отож шанси перемогти у нас були досить високі. Але усі ці надії перекреслила передчасна смерть головного опікуна та мецената клубу Антона Олексійовича Пирога. Фінальні ігри перенесли у Бурштин, де, власне, місцева команда і здобула право виступити в другій лізі. Зоря ще кілька сезонів після цього продовжувала виступати в рамках турніру колективів фізкультури, але це вже був не той азарт боротьби, коли усі прагнуть досягти вагомої мети.
Закінчення буде.
Джерело: Свобода
