Легенда Карпат Богдан Грещак: "Граючи у футбол за тернопільський Авангард, десятикласником заробляв більше, ніж батько"

Ті Карпати понині є для Львова еталонними. Ті, які у 1969-му стали єдиною командою нижчої ліги за всі роки проведення всесоюзних змагань, котра змогла виграти Кубок СССР. Їх гра з кожним роком обростає все карколомнішими легендами. Повноцінного відео поєдинків Карпат 60-70-х не збереглося, а тому історії про мудрого Поточняка, розсудливого Броварського, азартного Кульчицького, віртуозного Ліхачова, забивного Данилюка поповнюються подробицями, які перевірити важко. Корінний тернополянин Богдан Грещак у тій команді грав на фланзі нападу. Бігав він так швидко, що вболівальники казали «несеться, немов електричка». Взагалі, гравців з таким вибуховим стартовим ривком в Україні зустрінеш нечасто й понині. На вагу золота такі гравці були й тоді, в радянські часи. Не дивно, що Грещака в розквіті років запрошували до лав збірної СРСР.

…Кореспондента пан Богдан зустрів на порозі власної квартири словами: "Подивися, як живе холостяк". Річ у тім, що тривалий час Грещак живе сам. Але не скажеш, що в його житлі панує безлад. Навпаки, таку чистоту в хаті здатна підтримувати не кожна господиня. Наш нинішній герой хизувався чималою бібліотекою, футбольними реліквіями, а також унікальною колекцією з сувенірних плящинок, звезених власноруч, друзями й рідними з усього світу. "Усі заповнені, крім зовсім старих, з яких спиртне повивітрювалося" — наче випереджає можливі здогадки карпатівська легенда. Зрештою, на квартиру подивимося трохи згодом. З порога господар запросив на кухню, де почастував запашною кавою і відверто розповів унікальні подробиці своєї футбольної кар’єри, а згодом дав зрозуміти, чому матчі нинішніх Карпат дивиться виключно по телевізору.

— Пане Богдане, в далекому 1963-му ви приїхали до Львова не з власної волі. Мабуть, тоді не могли уявити, що залишитеся тут на все життя…

— Безперечно, адже мене сюди призвали служити в армії. Я, ще виступаючи у рідному Тернополі, десятикласником пробився до збірної України класу Б. Тренував ту команду Віктор Жилін, а його помічником був Сергій Шапошников, тодішній наставник львівського СКА. Ось він мене й покликав. Тоді ми виступали в чемпіонаті України, а за нас грало чимало чинних збірників України — Толя Пузач, Віктор Самойлов, Степан Варга, Томаш Пфайфер. В одному з матчів за збірну Варзі зламали ногу. Шапошников мусів шукати заміну, оскільки до закінчення чемпіонату залишалоося ще чотири чи п’ять турів. "Я тебе забираю до себе, — сказав мені тоді тренер. — Прийдеш до мене зараз — в частину не потрапиш. Перейдеш пізніше — будеш у частині". Вирішив добути в Тернополі до кінця. Коли ж приїхав, мене, Володю Капличного і Петра Данильчука на самий Новий рік відправили на тиждень в армію, у військову частину в Раві-Руській. Тиждень служив повноцінно, прийняв присягу.

— З Тернополя їхали вже лідером місцевого Авангарду?

— Як вам сказати? Ще коли вчився в десятому класі, отримував більше, ніж батько. Тато, працюючи в автобусному депо, заробляв тисячу двісті рублів, а я, виступаючи за Авангард — 1400. В принципі, після того, як тренер Михайло Корсунський запросив мене до складу збірної України на Спартакіаду СССР серед школярів у Баку. Мене і Володимира Сака хотіли залишити у Києві у складі дубля. Оклад між нами мали ділити навпіл. Але мама залишатися заборонила. Вона навіть слухати не хотіла про Київ і сказала повертатися додому. Так і зробив. Закінчив у Тернополі школу, вступив до Кременецького педагогічного інституту, три роки, до тих пір, поки не призвали до армії, відіграв у складі Авангарду в класі Б.

— Ваші батьки не хотіли, щоб ви грали у футбол?

— Якраз навпаки. На вулиці Осипенка (нині — Галицькій), де я мешкав, на місці нинішнього автопарку була величезна цегольня. Там ми ганяли м’яча цілими днями. Мені ж від Старого парку до стадіону було всього 300 метрів. В Тернополі на той час були команди Динамо і Локомотив. Мамин брат виступав за "залізничників". Саме тому у нас в сім’ї постійно був м’яч. Власне, наші сусіди, мої ровесники, Новаки, Козачки — всі були футболістами. Мама з татом, коли я грав, завжди приходили на стадіон.

— У СКА відразу отримали місце в основі?

— Де там! Тоді на одне місце була купа футболістів. Доходило до того, що Шапошников говорив: "Я тебе відправлю в частину". Так якийсь період і відіграв, на грані вильоту з команди. Та про що говорити, якщо знаний футболіст тих років Імре Лендел півтора чи два роки відсидів у політучилищі і виступв за СКА лиш рік? Тоді ж призвати могли з будь-якого куточку СССР. Особливо багато у львівському СКА було мадярів — Іван Вагнер, Пфайфер, Іштван Секеч, Лендел, Арпад Шандор. Як правило, в основі тієї команди грало шість-сім мадярів. Коли з’явився я, ці хлопці потроху почали мене «палити». Вийшло, що впродовж всього 1964-го Шапошников лише підпускав мене до складу, а в основі почав грати лише після того, як Толіка Пузача забрали в київське Динамо. З нападників залишилися лише я, Варга і Пфайфер. Мадярська компанія потроху заспокоїлася, до мене звикла.

— То була така серйозна проблема?

— Що тут скажеш? Чуть що, як мадяри переходили на власну мову і про щось домовлялися. Після того починалися передачі в спину, вліво, вправо тощо — такі, що кругом не встигаю. А Шапошников після гри дорікає: "Ось, синку, тебе не було там і там". Так тривало доти, доки Іштвана Секеча не забрали в Одесу, а до нас із Литви не прийшов центральний нападник Леонардас Жукаускас. Він — справжній німець, хлопчина твердолобий, дубовий, пер, як п’яний на буфет. Той не боявся нічого — влазив у будь-яке єдиноборство, всюди вставляв ногу. Льоня спочатку приглядався до того, як мадяри переговорювалися і всі передачі Варги йшли не туди. Вони Жукаускасу після своїх перемовин лишень видавали на російській: "Ти у мене побігаєш!" Льоня розізлився і як вліпив в чоло — вісім швів. Шапошников не сказав ні слова. Після того вся мадярська компанія заспокоїлася і почала грати так, як інші.

— Виходить, стабільно в основі ви заграли у чемпіонському для СКА сезоні-1965?

— Так, не пропустив там жодної гри. До того ж, навіть потрапляючи до збірної класу Б, виходив на поле лише епізодично. Після того ж, як ми стали чемпіонами України, Шапошников забрав мене з собою у московське ЦСКА.

— Але перед тим СКА провів два перехідних матчі проти Карпат. І обидва виграв…

— Ці поєдинки вібувалися у Сімферополі. На лівому фланзі оборони Карпат грав Ігор Кульчицький. Зараз ми разом працюємо і, згадуючи ті перипетіїї, сміємося. "Кульчик, де ж ти тоді був?" — запитую. Тоді я в першому матчі з-під Ігоря зробив дві результативних передачі і ми виграли (2:0). Один з голів точно Варга провів. В другому ж поєдинку ми взагалі забили тричі, перемогли (3:0). Історія повторилася. Один з голів я провів, замкнувши головою простріл Варги з флангу. Теж підколював тодішнього капітана Карпат, ще одного свого друга Володю Валіонту: "Ти ж так добре граєш головою. Як ти міг мене зі зростом, нижчим на голову, пропустити?" Той злився і виправдовувався: "То все Куля, то через тебе, Куля!". Ми ж компанією збиралися, коли це все обговорювали.

— Про переїзд у Москву Шапошников повідовим відразу?

— Ні, Сергій Йосипович поїхав до Москви, а я після відпустки відправився зі СКА на збір до Севастополя. Тоді ж приватних телефонів не було. Одного разу проходжу разом з колишнім помічником Шапошникова Ернестом Кеслером повз прохідну, коли лунає дзвінок. Трубку взяв Кеслер і після нетривалої розмови звертається: "Богдане, зачекай". Тоді вперше за два роки перебування у СКА почув на свою адресу схвальні слова від цьго тренера. До того він хвалив лише мадярів. Тепер же, мабуть, зрозумів, що мене можуть забрати. Я це теж відчув. І справді, з газети "Красная звезда" дізнався, що Капличний, Секеч, Варга і Грещак будуть призвані в ЦСКА. Кеслер же сказав, що вважає мене найсильнішим серед футболістів усіх команд, які перебувають на зборах у Севастополі.

— У ЦСКА ви теж дебютували дуже добре…

— В одному з перших матчів проти Пахтакора в Ташкенті забив гол, двічі виводив Володю Полікарпова сам на сам з воротарем. Потім був матч у Тбілісі. Пригадую, там вискочили разом в Варгою вдвох на одного воротаря суперників Реваза Урушадзе. Я віддав, а Степанові залишалося лише підставити ногу, щоб відправити м’яч у ворота. Проте Варга замахнувся, а потім несподіваноо для мене відпасував мені назад. Я вже зупинився і був до цього неготовий. "Я хотів, щоб ми закатали", — виправдовувався потім Варга. Так і зіграли внічию (0:0), а я отримав приз кращого гравця матчу в складі ЦСКА. Далі був поєдинок у Москві проти Торпедо. Газети ж писали, що там Грещак забив, там вовтузив, іншими словами, мене сильно хвалили. Та ось під кінець першого тайму матчу з Торпедо Віктор Шустиков з Володимиром Сараєвим взяли мене в "коробочку", обоє на мене впали. Так я порвав пахове кільце. Через день я з Варгою мав летіти у складі олімпійської збірної до Японії. Не вилетіли через туман. Почав заліковувати травму, а відновившись, потратив вдосталь часу, щоб набрати форму В основі Шапошников випускав то мене, то Олександра Шимановича. Час від часу грав за дубль. Зокрема в матчі дублерів вийшов і в Одесі проти Чорноморця. В одному з моментів контролюю біля кутового прапорця правою ногою м’яч і в цей момент оборонець господарів Юрій Заболотний як засадить мене по лівій опорній нозі — перелом. Вибув на 40 днів і відновився лише наприкінці сезону. Так моя кар’єра в ЦСКА пішла під укіс. Шкода, бо складалося все спершу добре. Пригадую, як вболівальниця Машка на початку кожного матчу на московському стадіоні "Динамо", який для нас був домашнім, вигукувала: "Секеч, Варга і Грещак — распивают натощак! Секеч, Варга и Капличный распивают по "Столичной"!" Так чи інакше, Шапошников з Москви відпускати не поспішав. Виходить, що з нашої львівської четвірки залишитися вирішив лише Капличний, якого почали залучати до лав збірної. Варга перейшов у Шахтар, Секеч переїхав в Одесу. А мені вирватися не вдавалося. В Тернополі, мабуть, поперелякувалися, якби знали, по яких тонелях нас з Секечем і Варгою водили і до яких військових чинів! Генерал-лейтенант Філіпов, командувач з фізпідготовки СССР вів нас до генерала армії Піньковського, бо ми не хотіли залишатися в ЦСКА після закінчення служби. Та я понині іноді не можу повірити, що все це було зі мною! "Ви хочете залишитися в лавах радянської армії?" — запитує Піньковський. "Ні, я хочу додому", — відповідаю. "Він тягнеться за довгим рублем!", — емоційно виправляє Філіпов.

Врешті, і Секеча, і Варгу демобілізували, а мене ніяк не відпускали. Всі вже тренувалися, а я до 30 січня сидів у Москві без діла. Так тривало доти, доки у Москву не приїхав у справах директор львівського заводу "Електрон" Степан Петровський. Відразу пішов до нього в готель "Метрополь", переговорив, пояснив ситуацію. "Вважай мене своїм другим батьком, — сказав Степан Остапович. — Що треба, для тебе зроблю і допоможу".

Зазначу, що ще до Карпат мене до себе у Мінськ хотів переманити Олександр Севидов. Зателефонував додому мамі і розповів їй про це. Сказав, що погоджуюся їхати до Мінська, бо хочу будь що грати у вищій лізі. Мати ж розповіла, що до Тернополя за мною приїздили львівські вболівальники. Їх було троє, а головний — Мединський з кафедри філології Львівського університету. То був страшний фанат. До моїх батьків він приїхав на власній машині і сказав, мовляв, ми хочемо бачити вашого сина в Карпатах. Потім він начебто звертався з моїм питанням до Петровського.

Тож, Степан Остапович тоді в Москві відрахував мені "тисячку". "Прилетиш і вирішимо всі питання", — каже. Власне, що Петровський пообіцяв, те й зробив. У Львові отримав дві квартири — трьох- і однокімнатну. Оклад в команді був одинаковий у всіх, а решта — доплати. Комусь допомагав начальник команди, комусь — фанати. Приміром, мені додавав трохи комсомол. То за умови, що в партії не був ніколи. Мені батько так і сказав: "Ліпше вступи в гімно, ніж в комуністичну партію". Надбавки отримували кращі гравці матчу. Відразу після гри нам давали чистий конверт і пояснювали, що наступного дня треба прийти і розписатися у відомості. Після цього в конверті з’являлися гроші.

— У Карпати ви прийшли, коли команду очолював Євген Лемешко. Згодні, що то саме він створив колектив, який через два роки виграв Кубок СССР?

— Думаю, на це запитання вам кожен гравець тодішньої команди відповість ствердно. Євген Пилипович поламав у Карпатах все, повністю змінив старий кістяк команди, оновив склад майже повністю. З трохи старших залишився хіба що Юра Басалик. При цьому Лемешко був справедливий. Петровський йому, звісно, щось говорив, але робив Євген Пилипович так, як вважав за потрібне сам. Ернест Юст, котрий очолив команду потім, разом з Карлом Мікльошом пожинали плоди роботи Лемешка.

— Анатолій Крощенко розповідав, що Лемешко був доволі жорстким тренером…

— Пригадую збори в Одесі. Проводили ми якийсь котрольний спаринг. Гра мені не пішла, що не передача — в ноги супернику. То Євген Пилипович з лавки вигукнув: "Коли ж ти вже забудеш ту червону армійську форму? Ти що, їм допомагаєш?" Такі фрази лунали впродовж всього матчу. За що Лемешкові треба віддати належне, так це за те, що він не злопам’ятний. Сидить одного разу, а я, як штатний пенальтист, треную удари з позначки. Тут Пилипович підінімається: "Ось я воротар. Ти мені заб’єш?" "Євгене Пилиповичу, таким як ви я з десяти п’ятнадцять заб’ю", — віджартовуюся. Той розлютився: "Що?! По червонцю!" Б’ю. Забив дев’ять з дев’яти, а десятим ударом влучив у поперечину. Лемешко вхопився за свою лису голову, починає робити переверти. А потім приходить: "Молодий, давай червонець. Ще встигнеш відігратися". І ми це нормально сприймали. Головне, що Пилипович одинаково ставився до всіх. Тому він так довго й працював. Лемешко — надзвичайно чесний, кожному говорив, що думає, у вічі.

— Володимир Данилюк говорив, що Лемешко залишив Карпати, бо почув, що за його спиною вели переговори з Шапошниковим…

— Сумніваюся, бо, наскільки мені відомо, Шапошников, скільки був у Львові, постійно мріяв повернутися до Москви. Він же колись грав за ЦСКА і якраз отримав квартиру на Новослобідській. У Сергія Йосиповича була хороша армійська пенсія. Навіщо йому знову був Львів? Ні, бувало Шапошников сідав на "Волгу" і через Прибалтику постійно до нас заїздив. Відвідував Аллу Шулимівну, яка тоді працювала в кінотеатрі "Україна", зустрічався зі мною. Завжди приїздив до Сергія Йосиповича в готель "Інтурист", обідали, спілкувалися. Але про те, що Шапошников міг очолити Карпати, вперше чую. Не знаю, може, Владик відав щось більше? Там же його дружина багато чого знала. Він постійно говорив: "Та, Оксана моя була, те й те розповідала".

— Вважаєте, Василю Васильєву, який очолив команду після Лемешка і не відпрацював навіть сезону, після такого авторитетного наставника було складно управляти командою?

— Він старався, тим паче, що і знання були, і футболістом Васильєв був хорошим, гарно проявив себе у ленінградському Зеніті. Та він був надто емоційним. Завжди почервоніє, починає на емоціях розповідати. Я ж тоді був капітаном команди і пояснював, коли мене запитували, що тренер Васильєв хороший, але є нюанси. То в склад когось не поставить, бо щось почує, то ще щось.

— Юст після Васильєва змінив щось кардинальним чином?

— Головна заслуга Юста в тому, що він не заважав, не влазив у жодні дискусії. Мені він завжди говорив: "Бодю, треба значить треба". І складу тренер не міняв майже ніколи. Фактично весь сезон 1969 року відіграли одним варіантом основи. Та й у вищу лігу через рік зайшли так само. Взяти того ж Владика Данилюка. Ми з ним домовлялися, що аби він отримав копійку, за 15-20 хвилин до завершення матчу я підіймав руку і Юст Володю випускав.

— Незамінний склад — то палка в двох кінцях. З одного боку, є зіграність, з іншого — група невдоволених гравців з числа тих, хто не потрапляє до основи…

— Безперечно. Але в нас зазвичай як було? Якщо до 15-ї хвилини не забиваємо гол, то починається мука. Коли до того часу рахунок залишався 0:0, вболівальники вже обурювалися. Вони розуміли, що при таких розкладах напруга буде зберігати до останньої хвилини. Ось тоді могли вийти навіть Іван Шопа чи Євген Михайлюк, які у нас були в глибокому запасі.

В цьому контексті мені пригадується одна цікава історія. Грали ми у 1970-му проти Дніпра, яке на той момент тренував тандем Архипов-Лобановський. Лобановського десь у першому таймі не було, він з’явився лише після перерви. Архипова ж я знав ще по спільній роботі в Тернополі. Взагалі ж, у цьому матчі я зі стартових хвилин не вийшов, оскільки відновлювався після травми. Замість мене грав Данилюк. Але рахунок (0:0), від початку другого тайму минуло хвилин десять і Юст гукає: "Бодю, роздягайся!" Перевдягаюся, а перед виходом на поле кажу тренеру: "Добре, я виходжу, але якщо забиваю гол, то на наступний тур у Хабаровськ не лечу". Окрім головного тренера, це чули начальник команди Мікльош і лікар. "Добре, Бодю", — каже Юст. Виходжу, як Ростислав Поточняк, хоч він потім і казав, що побачив мене і віддавав передачу, але, думаю, насправді банально виносив м’яч куди подалі, дає передачу, я приймаю, обводжу двох оборонців і забиваю гол. Щойно це сталося, подумав: "Прощавай, Хабаровськ! Здрастуй, Тернопіль, пляж, радіоприймач". Мені від самої думки — скільки то треба летіти — ставало погано.

— Ви боялися літати?

— Та страшенно! Коли летіли з Тбілісі — горіли. Над Ленінградом дорогою зі Свердловська не відкривалося шасі. Звідти три години льоту, а нас приблизно годину двадцять кидало літаком в різні боки над Невою. У пілотів навіть була думка сідати на ріку. Врешті бортмеханік взяв молоток і кувалду, розібрав півлітака Іл-18, а нами весь цей час жахливо товкло. І ви хочете, щоб після того не боятися літати? А таких же моментів було багато.

— Час поговорити про кубковий тріумф Карпат у 1969-му. То був справді пік цієї команди чи все ж допускаєте, що й жереб був сприятливим?

— З жеребом нам точно пощастило. Найсильніші команди перебилися між собою і ми у фіналі вискочили на СКА Ростов. То був точно не пік, бо у першій лізі ми тоді напрогравали чимало ще до кубкового фіналу, а після нього взагалі почалася розслабуха, як мовиться, компанія почала розслаблятися по повній. Скажімо, Янош Габовда, хай собі з Богом спочиває, у своїй смерті винен сам. Після перемоги у Кубку команда випустила пар. Зрештою, до того такі речі теж ставалися часто.

— Мабуть, шкодуєте, що не змогли зіграти у фіналі?

— Теж пахове кільце нагадало про себе…Грали у Жданові, на Гаревому полі. За азовців тоді ще наш Ярослав Кікоть виступав. Той вуйко носився по полі, як бик. М’яч у ворота не йшов ніяк — то перекладина, то воротар. Грали разом з переграванням два дні. І ось в одному з моментів ця гар під ногами посунулася, Кікоть мене трохи підштовхнув — і каюк. Знову пахові кільця і прощавай фінал. Звісно, там у Лужниках для формальності перевдягнувся. Так ми й з Юрою Басаликом, у якого була травма гомілкостопного суглоба, й просиділи весь матч на лаві запасних. Мабуть, так треба було. Головне, що виграли.

— Хто був моральним лідером тих Карпат?

— Я над собою лідера не відчував, а відчував сам себе. Лідери були на полі. На мій погляд, не було в історії Львова кращих нападників, ніж Геннадій Ліхачов і Богдан Грещак. Згадаю хіба що Сашу Філяєва. Корінний москвич, він так і залишився у Львові, викладає зараз трудове навчання в російськомовній школі. Бідує. Було б непогано, якби клуб трохи допоміг Олександрові. Та в багатьох ветеранів Карпат зараз проблеми. І дуже шкода, що клуб припинив видачу допомоги.

Джерело: ua-football.com