Таріел Капанадзе: "Після матчу Нива – Динамо вболівальники почали сильно качати наш автобус"
Брати Капанадзе — це ціла епоха в українському футболі. У чемпіонаті України після них грали багато легіонерів з різних країн. Але Автанділ і Таріел залишили свій, неповторний слід у вітчизняному футболі. Якщо в Києві наприкінці 90-их ходили на Шевченка та Реброва, у Львові народ збирався на Гецко і Паляницю, то в Тернополі боготворили братів Капанадзе. Хоча вони дуже скромно згадують про цей період. Мовляв, "команда була хороша, а ми тільки робили свою справу". Залишається тільки шкодувати про те, що брати приїхали в Україну в досить немолодому віці і не встигли пограти вдосталь. З того часу пройшов десяток років і нині Капанадзе живуть далеко за межами нашої країни. Почувши, що дзвонять з України, Таріел з посмішкою запитав кореспондента ПРО ФУТБОЛ-а:
— Не забули нас ще в Україні?
— Звичайно, ні. Ось, хочемо знати, як у Вас справи ...
— Спасибі, потихеньку. Живемо з Братом в Нижньому Новгороді. Ви ж, напевно, спілкувалися з Автанділом?
— Так, вже розмовляв.
— Так от можете просто поміняти імена і писати те ж саме. Адже ми завжди разом грали. А якщо серйозно, то я готовий згадувати ...
— Слідкуйте за тим, як справи в Україні? У курсі подій?
— Раніше постійно цікавився всім, що у вас відбувається. Тепер часу не так багато, та й почав забувати, що до чого. Дивлюся український чемпіонат, але не так уважно. Іноді в інтернеті матчі Прем'єр-ліги переглядаю. Тож експертом мене назвати складно — швидше, поверхнево слідкую.
— Про Україну які спогади?
— Найкращі. Як про країну, так і про чемпіонат. У Шепетівці було добре, а в Тернополі взагалі було відмінно.
— За словами Автанділа, визначальну роль у тому, що ви обидва стали футболістами, зіграв батько ...
— Звичайно. Він постійно купував нам м'ячі. Навіть, коли ми прийшли до футбольної школи, набір вже закінчився, і нас не хотіли брати. У дворі-то ми постійно грали. У футбольній школі було два тренери. Команда нашого, 1962 року народження, вже повністю була сформована. Один тренер уперся і сказав, що не візьме нас, інший почав переконувати. Тоді він кинув нам м'яч з таким виразом обличчя, мовляв, "ну-ну, покажіть, що вмієте". Загалом, не вірив, що ми на щось здатні.
— Ви проявили себе з кращого боку ...
— Не те слово. Як почали жонглювати! У тренера очі на лоб вилізли. Потім зіграли двосторонку. Ми з братом почали всіх "мотати". Тоді тренер призначив одного з нас капітаном. Кругом всі жартували: "Нові Пеле до нас прийшли" (сміється).
— Спершу Вас про те ж, що і Автанділа. Якщо б у Вас не було брата-близнюка, кар'єра склалася б кардинально по-іншому?
— Знаєш, як буває ... Один не хоче тренуватися, так другий змусить. Удвох веселіше. Навіть на полі зовсім інакше себе почуваєш. Може, поодинці і не стали б футболістами.
— Які спогади про дитячий і юнацький етапі кар'єри?
— Ми з братом грали на першість республіки, навчалися в 35-й футбольній школі в Тбілісі. Взяли там перше місце. В одному з матчів проти Динамо нам пішла гра. У складі юних "динамівців" грали хлопці з дубля головної команди Грузії. Тим не менш, ми перемогли (3:0). Усі голи забили ми з Автанділом. Далі був набір у тбіліський Локомотив. Туди ми і потрапили. У першій грі за "залізничників" забив гол. На все життя його запам'ятав. М'яч дуже дивно полетів і від поперечини влетів у ворота. Далі в моїй кар'єрі було тбіліське Динамо.
— Автанділ згадував, що ви тільки одного разу розлучалися. Було це тоді, коли Ви перейшли в тбіліське Динамо...
— Не зовсім. Він теж там грав. Просто виступали ми тоді за дублюючий склад. Одного разу в Динамо трапився цікавий епізод. Я встав зранку, вибіг з будинку, не снідаючи. Думаю, піду я на лекції в інститут. Після навчання прийшов на тренування, нічого не їв. Був то такий тренер Панов. Він каже мені: "Іди, там тебе викликають. Будеш грати". Приходжу на базу, а там Чівадзе, Сулаквелідзе, Шенгелія. Імена ... Кажуть мені, щоб я поїв хоч трохи, шість годин адже. Але я вирішив, що потерплю. Зіграв гру, тренерам сподобалося.
— Коли Ви грали за Торпедо з Кутаїсі, трапився один неприємний епізод. У Ворошиловграді Ви побилися з футболістом Зорі Федором Сорокою. Пізніше Вас дискваліфікували. Більше того, Ваш брат у тому матчі зламав руку. Що за невезіння?
— Було таке. Я розлютився, відмахнувся, а мені дали 10 матчів дискваліфікацію. Ми трошки поштовхалися. До речі, вліпили нам обом по 10 ігор. Відпочивав до кінця сезону (сміється). Напевно, був неправий.
— Як виник варіант з Україною?
— Приїхав один знайомий і сказав, що нас хочуть бачити в Шепетівці. Я прийшов до Олександра Чівадзе, який тоді працював у Федерації Футболу Грузії і почав радитися з ним. Були якісь варіанти з Росією. Довго думав, чи їхати в Україну. На одному з матчів зустрів Юрія Габіскірію і Георгія Чіхрадзе. Вони кажуть: "Ми їдемо в Шепетівку". Ось і ми з братом наважилися. Всього нас 5 або 6 чоловік поїхало туди.
— Про Шепетівку спогади хороші?
— Однозначно. Класний президент, хороший тренер, прекрасна команда. Джумбер Нішніанідзе вкладав гроші в Темп, хоч йому одному було важко. Головний тренер Леонід Ткаченко мені довіряв, а я забивав. З хлопцями я теж ладнав.
— Є матч, який можете виділити?
— Пам'ятаю гру з Шахтарем, коли ми (3:1) перемогли. Я тоді двома голами відзначився. Хоча не тільки цей матч зазначу. Не можу не згадати успішні матчі проти Динамо.
— У той час в Тепм почали масово з'їжджатися Ваші співвітчизники. Здавалося, їх було занадто багато ...
— Безумовно. Це ж чемпіонат України, а не Грузії. Повинен же бути якийсь ліміт. Навіть умовний. У Шепетівці трапився перебір. Адже рецепт успішної команди — це місцеві футболісти плюс якісні легіонери.
— Після Темпа Ви опинилися в тернопільській Ниві. Варіантів для вибору вистачало?
— Здається, у Волинь кликали. Були думки до Росії виїхати. Адже нам було вже за 30. Але конкретна пропозиція надійшла з Тернополя. Ось ми і поїхали. Президентом команди тоді був Володимир Коваль, тренерами працювали Ігор Яворський та Михайло Дунець. Якраз він нас і порекомендував Яворському.
— Період в Тернополі згадуєте з особливою теплотою?
— Звичайно. У нас була бойова команда, яка з усіма билася на полі. У Тернопіль навіть боялися приїжджати. Вдома ми майже не програвали. Тренер був хороший. Що ще потрібно? У сезоні 1997/98 років навіть 7 місце зайняли.
— У тому сезоні жаль провели багато вдалих матчів, але два з них, напевно, особливо пам'ятні. Спочатку Ви забили єдиний гол у ворота запорізького Торпедо на 80 хвилині, а в наступному турі принесли перемогу Ниві над ЦСКА з рахунком (1:0) перед самим фінальним свистком ...
— Звичайно, пам'ятаю. Особливо добре запам'яталася домашня гра з ЦСКА. Було в'язке, важке поле, весь матч гол не могли забити. Але на 90 хвилині суддя призначив штрафний з лінії штрафного майданчика. Я підкрутив і забив гол.
—Найвідоміший матч в історії тернопільського футболу відбувся у квітні 1997 року, коли Нива обіграла легендарне Динамо Валерія Лобановського ...
— У нас перед грою було бойової настрій. Хотілося перемогти. У команді грали ветерани — Біскуп, Турянський, Самардак. Пам'ятаю, погода була не найкраща — дощ, сніг, важке полі. Тим не менш, Турянський скинув на брата, і Автанділ забив єдиний гол.
— Після тієї гри представники Динамо не зв'язувалися з Вами, що не пропонували виїхати до Києва?
— Валерій Лобановський кликав до Динамо, але не склалося. Напевно, через вік.
— Автанділ розповідав, що Ви не зовсім любите грати на вістрі атаки. У відмінності від нього, Вам завжди подобалося віддати пас, прострілити, обіграти суперника?
— Ні, ні, ні ... Я атакуючий півзахисник, але я люблю атакувати, бити по воротах. Моє завдання — загострювати гру. Ноги мене завжди несли тільки вперед. Хоча не приховую, що ми завжди створювали небезпечні моменти разом — куди віддати на нього, в яку зону. Справа у взаєморозумінні. Наприклад, штрафний суддя призначив. Поки всі вибирають позиції, я закручую братові на голову, а він забиває. За рахунок такої хитрості і взаєморозуміння ми не раз створювали гольові ситуації.
— Це можна назвати братською інтуїцією?
— Напевно. Ми ж стільки років разом. Я знаю, як і куди треба йому дати пас. Звичайно, навіть підсвідомо відчуваєш, де брат перебуває.
— Чи бували у Вас сварки з Автанділом?
— Без цього ніяк. Всяке буває, це частина життя. Але минає десять хвилин, не більше, і ми вже знову миримося. Я не такий, щоб цілий день не розмовляти.
— Під час виступів у Тернополі Вас часто впізнавали на вулицях. Автанділу така впізнаваність допомагала у спілкуванні з ДАІ. У Вас подібні випадки були?
— У Тернополі, як і у всій Україні, люблять футбол. Тому футболістів, якщо вони добре грають, завжди дізнаються і шанобливо ставляться. Ми не були винятком. Але не скажу, що інших футболістів Ниви менше впізнавали. Ми всі були популярні у місті. З ДАІ проблем не було — вони взагалі всі вболівальники. У мене грузинські номери були. Треба кожні 2 місяці проходити спеціальну процедуру у зв'язку з цим. А я 2 роки їздив собі спокійно.
— Українську мову трохи пам'ятаєте?
— Навіть через 10 років я все ідеально розумію. Та й у побуті в Україні розмовляв небагато. Діти ходили в українську школу. До речі, у мене онук народився місяць тому. Так що я вже дідусь ...
— Прийміть вітання. Розкажіть, як Вам жилося в Тернополі, які враження і спогади про місто?
— Мені Тернопіль взагалі Грузію нагадував. Ніби нікуди і не виїжджав. Головне, що люди у футболі розбираються. Дуже імпонувала місцева публіка. Назвав би її темпераментної. Це близько мені по духу. Після тієї відомої перемоги над Динамо вболівальники почали сильно качати наш автобус. "Ікарус" просто ходив ходором (сміється).
— Після дуже успішного періоду кінця дев'яностих, на зміну прийшли важкі часи на початку нового тисячоліття ...
— Причина проста — проблеми з фінансуванням. Грошей на хороших футболістів вже не вистачало. Це відобразилося на результатах команди. Тоді теж були хороші матчі, але вже відчувалося, що пішов спад.
— Після того, як Ви поїхали з Тернополя, в Україну більше не навідувалися?
— Так, з того часу я більше в Україну не приїжджав. Автанділ куди частіше їздить. Є у мене бажання прибути. Сподіваюся, що незабаром вийде. Та й взагалі я б не проти був потренувати одну з українських команд (сміється).
— Чому не залишилися жити в Тернополі, а вибрали Нижній Новгород?
— У мене була квартира в Тбілісі. Батько жив у Нижньому Новгороді. Вирішили з братом виїхати туди. З Тернополя поїхав в ті часи, коли команда почала валитися.
— Ваш син Давид розповідав мені, що Ви з Автанділом граєте в Нижньому Новгороді на аматорському рівні. Брати Капанадзе продовжують забивати голи "пачками"?
— Не так давно до нас в Ніжній Новогород приїжджали ветерани московського Спартака. За участю керівництва області зіграли з москвичами з рахунком (3:3). Ми з братом по голу забили. У складі Спартака грали Ярцев, Романцев, Дасаєв. Граємо з Автанділом для себе, адже вік уже такий, що на професійному рівні не дуже-то і пограєш. Користуючись нагодою, хотів би передати привіт всій Україні, всім уболівальникам. Великий привіт від братів Капанадзе!
