Про нас
увійти | реєстрація

Олег Ящук: "Збірна в мене — тільки одна"

категорія: Футбол | дата: 14 02 2013 | переглядів: 836
Олег Ящук:

Найбільшим футбольним розчаруванням тернополянина, котрий ось уже 16 років грає за кордоном є історія зі збірною України...

— Олеже, після фантастичного початку кар’єри в Україні й десяти сезонів у складі бельгійського гранда, Андерлехта, надалі ваші клуби вже не відзначалися гучністю назв. І ось, на початку 2013-го, ви, у віці 35 років, опинилися в другому дивізіоні, у Вастерло. Гніватиметеся, якщо запитаю прямо: дограєте?

—Тут як сказати (усміхається). Джерело розвитку ситуації— мій попередній клуб. Там я не грав, так би мовити, з певних, цікавих причин, пов’язаних не стільки з, власне, моїми кондиціями. Відтак змушений був думати щодо подальшого розвитку кар’єри. Міг, до речі, залишитися в лізі жюпіле— один із клубів пропонував контракт. Проте паралельно отримав пропозицію від Вастерло на півтора року. Якщо чесно, все життя думав, що пограти до 35 — то було би просто чудово, можна було би спокійно вішати бутси на цвях. Водночас, ніколи й у думках не мав, що гратиму в нижчому дивізіоні. Проте, хочете вірте, хочете ні, мною рухає любов до футболу й досі. Це моє все — робота, стиль життя, захоплення. Тому ці півтора року втрачати не хотів. Коли в людини є футбольна пристрасть, вона змінює багато планів, інколи — долю.

—Як розійшлися з вашим попереднім клубом, Серклем Брюгге? 177 матчів та 46 забитих м’ячів вистачило, щоби вас проводжали з повагою й вдячністю?

— Йшов я нормально. Зрештою, керівників клубу теж можна зрозуміти, адже контракт у мене був чинний ще півроку, команда перебуває на останньому місці в чемпіонаті, а утримувати футболіста з такою зарплатнею, як у мене, їм просто невигідно. Від так залишив клуб тільки через те, що боси хотіли відбити на мені гроші, зекономити. Щодо тренера, то причина не в ньому (чи в них, бо змінився тут не один).

— Кажуть, 2007-го, коли переходили в клуб-середняк бельгійського чемпіонату, в аеропорту сталася якась містична історія за участі Сергія Серебренникова…

—Так, було діло (сміється). Я саме повернувся з Греції, теж був без команди, зустрілися із Сергієм в аеропорту, а він, будучи гравцем якраз Серкля, каже, мовляв, "Давай донас,Олеже! Непроти?". Я йому відповів, що не проти, але тільки за однієї умови — якщо покличе тренер. У ту ж мить лунає телефонний дзвінок: "Ало, це тренер Серкль Брюгге Глен де Бук, Олеже, ти нам потрібен". Ось так я й опинився в одній команді з Серебренниковим!

— Між Андерлехтом і Серкль Брюгге вам довелося пограти в складі Ерготеліса. Як оціните той період у кар’єрі?

— У Грецію я їхав з однією метою — змінити життя, забути все, що нагадувало про всі мої травми й численні операції, від яких утомився настільки, що не можу передати словами. Там мені це вдалося. На той момент я й не пам’ятав, коли востаннє доводилося грати так часто й стабільно. Так, багато не забивав, проте на поле виходив регулярно, а це для мене було тоді важливішим. Тому вважаю той крок одним із найважливіших у кар’єрі. Хтозна, як би воно склалося, якби я на рік не залишив Бельгію.

— Утім, у Греції не все так добре склалося в побутовому плані…

— Так. Це була єдина проблема, але яка за своєю вагою! Мені обіцяли, що на острові, на якому проживала моя родина, є європейська школа з відповідними мовами для моєї старшої доньки Аделін. Та, як виявилося, її там не було…Власне, коли закінчувався сезон, керівництво Ерготеліса запропонувало мені новий вигідний контракт. Водночас уже мав домовленість із одним з голландських клубів, мав продовжувати кар’єру там. Зрештою, зваживши всі "за" та "проти", вирішив, що треба їхати в Бельгію. Адже родина поверталася туди за будьяких умов — це ми вирішили спільно. Я ж зрозумів, що не зможу бути на відстані.

— Тренер Вастерло Франк Дауен дебютував напосаді головного наставника лише минулого сезону. Знаю, що ви, будучи ще гравцем Серкля, активно почали вчитися тренерському ремеслу, записалися на професіональні курси.

—Так так, нині маю диплом категорії "Б", що дає мені право трену вати дітей та гравців до 21 року. Та, зізнаюсь, наразі якогось особливого бажання стати на тренерський місток немаю. А курси — то,радше, для того, щоби дізнатися в житті щось нове, відкрити незвідане, навчитись тому, про що часто думаєш.

— Тобто у Вастерло лише гратимете?

— Так. Я хотів бути сконцентрованим на ігровій кар’єрі. У тренерську роботу не лізу.

— А те, що ви все ж продовжили кар’єру футболіста, це побоювання залишити гру чи реальне відчуття своїх можливостей допомогти новій команді?

— Знаєте, я вже згадував про думки завершити у 35. Але коли й в 35 почуваєшся, як у 32 чи 28, то поставив перед собою логічне запитання: а чому б ні? Так, рівень другого дивізіону не той, але мій особистий рівень, упевнений, дозволяє не просто грати, а робити це якісно.

— До речі, щодо рівня другого за силою дивізіону Бельгії. Можна його якось перенести на українські реалії?

— Тут мені складно судити через погане знання українських реалій. Але скажу так: футбол дуже контактний і фізичний. Б’ються команди всі 90 хвилин. Часом здається, якби треба було гризти землю втричі довше, то вони й на 200-й хвилині рвали б жили не гірше. Помітно, що всі стараються, не шкодуючи себе. Але при цьому страждають, звісно ж, інші аспекти футболу.

— Ну, загалом, про наші нижчі дивізіони фахівці говорять майже те ж.

— Тоді ви розумієте, про що я. А щодо інфраструктури, то скажу так: є клуби, в яких із цим усе більш менш непогано, а є й такі, що назвати їхні споруди й блага задовільними складно. В Україні ситуація, гадаю, схожа.

— До речі, цікавий момент: в Україні ви прожили 19 років і вже 16 поза її межами. Хоч у душі ви й українець, до якої ментальності належите: нашої чи все ж глибоко європейської?

— Я вас прошу! Яка ментальність може бути у справжнього українця? Тільки українська (усміхається)! Зрештою, я ж не в трирічному віці переїхав до Бельгії. А вихований в Україні.

— Знаєте, наші футболісти так само намагаються грати якомога довше, попри свій, часто вже не той, рівень. З іншого боку, існують хіба поодинокі випадки, коли наші гравці йдуть на тренерські курси, опановують щось нове в житті, думають про майбутнє ще під час футбольної кар’єри…

— Я не ставив би це за приклад кроку людини, яка набула рис міфічно закоренілої вищовартості, ніж українці. Кажу ж: просто випала нагода пройти тримісячні скорочені курси для отримання тренерського диплому. Ось і все. Прошу, гіперболізувати не треба.

— Бачте, ви просто нічого дивного в цьому не вбачаєте. А у вітчизняних реаліях це таки дивина.

— Я все ж не думаю, що зробив щось таке, чого не могли зробити українські гравці(усміхається).

— Сергій Серебренников — ваш друг чи просто хороший знайомий?

— Друг, звичайно! Ми з ним щодня по телефону спілкуємося!

— А за яких умов познайомилися в Бельгії? Хто кому першим зателефонував?

— Хто першим зателефонував— не пам’ятаю. Ми тоді заочно знали один одного, відали, що обидва граємо в Бельгії. Пізніше почали розмовляти в телефонному режимі, приємно все ж було чути добре знайому мову, однаково розуміти жарти й таке інше. Та довго не могли зустрітися, нормально поспілкуватися. А дружба вже зав’язалася якраз у Серклі.

— Коли, мабуть, були нерозлий-вода?

— Справді. Зрештою, хіба могло бути інакше? Пригадую, ми тоді на риболовлю навіть часто ходили, почали багато спілкуватися, мали чимало спільних інтересів. А ось серед бельгійців риболовля не розповсюджена. Українців на рибному мисливстві ніхто не підтримував (усміхається).

— Зізнайтеся, невже Сергій не кликав вас до себе, в Руселаре, де він нині є граючим тренером?

— Не те слово "кликав"! Дзвонив, вмовляв, перераховував усі плюси такого розвитку подій. Загалом, дуже хотів, аби я приєднався до його команди.

— Це ж узагалі міг би бути, як здається з боку, оптимальний варіант для вас: можна було б і грати, і тренувати.

— Імовірно. Якби я розставив пріоритети таким чином, прагнучи і грати, і допомагати Сергію в тренерській роботі. Проте бажання грати переважало дуже суттєво, тому я хотів сконцентруватися суто на цьому. Тим паче, якщо вже йшов у нижчий дивізіон, то це мав би бути принаймні клуб, який ставить за мету підвищення в класі. Таким, безсумнівно, є Вастерло. Натомість Руселаре— середняк ліги. І ось якби я опинився в ньому, то, повертаючись до найпершого вашого запитання, це точно можна було би назвати "дограє".

— А Вастерло справді має чималі амбіції?

— Коли команда вилетіла з ліги жюпіле минулого сезону, це був просто шок для всіх, адже в Бельгії цей клуб вважається дуже стабільним середняком. Відтак у клубі змінилося дуже багато:пішли майже всі провідні гравці, а з відомих залишився хіба мій давній знайомий по Андерлехту— Гоор Барт. Уявіть: йому вже 39, а все одно продовжує не просто грати, а залишатися на провідних позиціях у команді й чемпіонаті! Амбіції клуб має чіткі — повернення до найвищого ешелону. І це мені дуже імпонує.

— Не розкриєте таємницю, як вам вдається в 35 бути затребуваним, підписувати півторарічні угоди з роботодавцем?

— Хтозна (сміється)… Мабуть, далося взнаки те, що я за собою слідкував завжди. І щоразу, після кожної травми, робив усе, щоби повернути кондиції.

— Чи доводилося вам упродовж кар’єри проявляти, так би мовити, національну слабкість: отримати перші гроші, до того ж, будучи гравцем столичного й дуже популярного клубу, побачити Європу зблизька й захотіти відчути життя з іншого його боку — коли можеш собі дозволити все?

— Вибачте, я вас не зовсім розумію.

— Як же — я про нічне, позафутбольне життя. В Україні воно давно стало невід’ємною частиною для більшості…

— А, режим маєте на увазі… Знаєте, до його порушення ніколи не доходило. Я, мабуть, тому досі й граю, що завжди утримувався від усіх спокус, живучи буттям професіонала. Чи жалкую, що не спробував у свої 35 багатьох речей, доступних молоді? Ні, тому що коли робив ставку на футбол, то чітко розумів, від чого відмовляюся. Воно ж у моєму розумінні так: або футбол, або, як ви кажете, нічне життя.

— Як часто увас беруть інтерв’ю мої бельгійські колеги? Хочеться, так би мовити, виміряти вашу популярність у цій країні.

— О, це відбувається моментами. Інколи журналісти телефонують дуже часто, інколи — рідко. А ось в Україні завжди знайдеться двійко трійко людей, котрі телефонують, цікавляться. Мені це, дослова, приємно — не забувають.

— У Бельгії, до речі, є три національні мови: фламандська, французька й німецька. Які з них ви опанували?

— Ну, то у вас лише офіційна версія. Насправді ж, більшість бельгійців уже не розуміють німецьку, не розмовляють нею. Натомість третьою за популярністю є англійська. Щодо моїх знань, то французьку й англійську знаю непогано. А ось із фламандською справи гірші…

— А в колі родини яка мова лунає найчастіше? У вас же і дружина — бельгійка, і діти народилися в цій країні.

—Удома розмовляємо французькою. Але обидві донечки знають і українську. Щоправда, у співвід ношенні десь 70 на 30 на користь французької.

— Зважаючи на те, що в Бельгії ви є своїм у всіх аспектах, в Україну, мабуть, повертатися немає ні можливості, ні, ймовірно, бажання?

— З одного боку, я тут справді свій. Усе моє — тут, а в Україні з рідні залишилася лише сестра, батьки ж давно переїхали до Бельгії. Але донині мені завжди вдавалося хоча би раз на рік приїхати на Батьківщину. Повірте, тягне, як магнітом…

— Ваша кар’єра бачила чимало й злетів, і падінь: тут були й голи у груповому раунді Ліги чемпіонів, і безліч трофеїв у цій країні, і визнання. З іншого — жодного матчу за національну збірну України… Якби повернули час назад, не взяли би бельгійське громадянство?

— Знаєте, я вже стільки разів говорив про ту надскладну ситуацію… Загалом, я ж спочатку в молодіжну збірну приїздив із величезним задоволенням, справді, це підтвердять усі, хто бачив мене тоді. Щиро хотів грати за Україну… Але коли отримував травму за травмою, ні хто не цікавився станом моїх справ, не телефонували роками, а тим часом у мене в робочому графіку — операція за операцією. І в один із днів, коли я рік був поза футболом, хоча й мав контракт із Андерлехтом, на запитання, чи зможу відновити кар’єру, відповіді не знав. Лише вірив у це, проте навіть за таких обставин не думав, що зможу колись повернутися на свій колишній рівень. Тому в тій ситуації зрозумів ще й те, що в Андерлехті навряд чи зможу затриматися — треба було шукати скромніший варіант в Європі. Від так вирішив, що з юридичної точки зору громадянину Євросоюзу знайти новий клуб буде простіше в рази, ніж українцеві. Хоча, запевняю, в інших аспектах мені добре жилося й без бельгійського громадянства. Та то була безвихідь для мене.

— Тобто, приймаючи його, ви поставили хрест на своїх пер спективах зіграти в синьо-жовтій футболці?

— Запевняю, на моєму місці кожна адекватна людина думала би про те, чи зможе вона грати десь у скромному чемпіонаті в нижчій лізі, а не про збірну. Якби ж я знав, що згодом, коли вилікуюся й справи в клубі підуть краще, Олег Блохін викличе мене на контрольну зустріч із Македонією… Був то 2004-й, я добре пам’ятаю. Та змоги зіграти за рідну збірну вже не мав.

— Вас і в збірну Бельгії хотіли викликати, це правда?

— Так, її очолив Еймі Ентеніс, з яким ми були знайомі по роботі в Андерлехті. Коли він дізнався, що я не можу грати за збірну України, тут же поцікавився, чи не проти грати за Бельгію. Я тоді й не знав, чи можу це зробити, зважаючи на три матчі за молодіжну збірну України, але відразу ж йому сказав, що збірна в мене — тільки одна, хоча я й не маю права за неї грати.

— Упродовж майже всієї кар’єри вас переслідували травми, був період, коли практично не грали два роки. Часто задумуєтеся над темою "якби не травми, то…"?

— (Усміхається). Зрозуміло, я міг досягти більшого— хтозна, чого саме. Але часто думаю й над іншим запитанням: "А що, якби свого часу не переїхав до Бельгії, де мене ці травми й мучили?". Як варіант відповіді — ймовірно, я вже давно закінчив би кар’єру в якомусь із українських клубів, натомість — маю нагоду грати й досі. Переживши всі травми

— Ми поговорили про ваші футбольні звершення і падіння. А яка травма була найсерйознішою в житті?

— Смерть мого друга, Сергія Перхуна. Я знав його ще по молодіжній збірній України, ми мешкали в одній кімнаті, товаришували. Він навіть колись приїздив до мене в Бельгію, коли разом із Дніпром літав на збори до сусідньої Голландії. Так, ми підтримували зв’язок завжди, розмовляли телефоном майже щоденно. Я після кожної його гри вже в складі московського ЦСКА заходив в Інтернет і читав відгуки. На одному із сайтів завжди формувалася символічна збірна туру. Уже звик, що зайду на сайт, а там найкращим голкіпером знову визнавали Сергія. Але одного такого вечора я зайшов в Інтернет і побачив, що Перхун отримав надскладну травму й перебуває в комі… Досі дуже шкодую, що не зміг побувати на його похороні й не вірю, що його вже немає…

— А який момент вважаєте піком свого життєвого щастя?

— Народження моїх донечок. Нічого більш особливого й хвилюючого в моєму житті поки не сталося, бо завжди був сконцентрований на футболі.

Джерело: УФ

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook