Ігор Біскуп: "Ниві я віддав понад півжиття і не хотілося б, щоб на тому усе завершилося"
Про футбол 90-х з договірняками, бандитськими витівками і одіозними персонажами в деталях.
У другій частині інтерв’ю з легендарним оборонцем тернопільської «Ниви» про те, як тернополяни двічі перемогли київське «Динамо», здали гру «Волині» і отримали презент від «Карпат», два рази заради принципу здолали «Шахтар» і пережили круте піке. Також пан Біскуп розповів про те, як став чемпіоном Англії з футзалу й чому його жінка більше хвилюється не за нього, а за сина.
- Пане Ігоре, при тренері Буряку «Ниву» почав фінансувати Володимир Коваль. Існує думка, що ліпшого керівника у тернопільського клбубу за всю його історію не було…
- Аксьонову, який волік тягар утримання клубу тривалий час, ця ноша була вже непосильною, тому прихід нового власника виявився дуже доречним. Коваль тоді міцно стояв з матеріальної точки зору на ногах сам. Окрім того, клуб мав підтримку обласної влади. Зарплати зі зміною власника у нас теж підросли. Але що то були за гроші? Оклад становив 150 доларів. Таку ж суму, але відразу після матчу, отримували за кожну окремо взяту перемогу. На той час то були гроші доволі непогані.
- З Тернополя Буряк пішов спонтанно.
- Воно так, але зрозуміти Леоніда Йосиповича можна. Він отримав запрошення з команди рідного міста, «Чорноморець» тоді навіть намагався боротися з «Динамо» за чемпіонство. То був трохи інший рівень.
- Виглядало, що після роботи з таким авторитетним наставником, Валерія Душкова, котрий став наступним тренером «Ниви», команда не сприйняла.
- Річ навіть не у тому, сприйняла чи ні. Душков не зміг знайти до команди ключів. Крім того, новий тренер привіз із собою цілу групу футболістів, які до рівня вищої ліги не дотягували. Виняток становив лише ветеранчик, 32-річний Сергій Сухарєв. У тому, що «Нива» перестала досягати результату, Душков винен найперше сам. Відставка Валерія Олексійовича нас не здивувала зовсім. Коваль мусив зберегти престиж команди.
- Втім, одну справді легендарну гру при Душкові «Нива» видала…
- Проти «Шахтаря», так? То ж ціла епопея була. Ще при Душкові ми цілком по ділу виграли 2:1. Однак донеччани на основі не дуже вдалого відеозапису, на якому ворота зняті під кутом, намагалися довести всій Україні, що вони забили нам чистий гол. Коваль міг спокійно захиститися і відстояти здобуті командою три очки, але пішов на принцип і погодився на перегравання. Не знаю, можливо, Володимир Пантелійович був упевнений в «Ниві» аж настільки. Ви ж бачили, як він потім скидав шапку, стрибав від щастя, коли в грудневому матчі Матвій Николайчук дальнім ударом забив Дмитру Шуткову вдруге і ми перемогли 2:0?
- Чув, що Коваль за той матч виплатив команді дуже щедрі преміальні.
- Цей поєдинок – то дрібниці в порівнянні з нашим матчем проти «Шахтаря» на старті наступного сезону в Донецьку. Ми тоді виграли 4:2. Володимир Пантелійович на радощах видав нам по тисячі доларів преміальних і поставив надодачу гравцям два ящики шампанського. Пізніше Коваль казав, що погарячкував, однак повертати собі грошей не став. Володимир Пантелійович вмів здивувати. Якось ще при Буряку він виділив на команду за нічию в зустрічі проти «Динамо» три мільйони купонів.
Коваль був людиною, яка фанатично любила футбол і жертвувала ради нього собою. Шкода, що його доля склалася так трагічно. Володимира Пантелійовича банально «кинули». Він втратив усе й передав клуб іншим власникам з тримісячною заборгованістю по зарплаті. Потім – в’язниця й смерть невдовзі після виходу на волю. Сумно…
- Важко від вас очікувати, що порівняєте Коваля з іншими власниками.
- Можу сказати, що при Володимирі Мариновському, котрий був наступним президентом, команда труднощів не відчувала. Ні в організації зборів, ні по виплаті зарплати, ні по преміальних. Лише вигравайте й отримуйте. При Володимирі Миколайовичу була стабільність, котра принесла результат. Отримавши гарне підсилення в особі Іґорса Панкратьєвса, Богдана Самардака, Юрія Фокіна, Миколи Закотюка і Сергія Турянського, ми в сезоні-1997/1998 знову стали сьомими, що для Тернополя вважалося надзвичайним успіхом.
- У принципі, те місце для «Ниви» тоді було звичним. Згадати бодай останній для команди чемпіонат при Ковалі. Тоді команда йшла сьомою аж доти, доки не зіграла вдома дивного матчу проти «Волині». Матчу, після якого вболівальники не випускали футболістів з роздягалень понад дві години.
- (Усміхається). Змушені були чекати, поки люди не розійдуться. Нас попрохали. Не могли ж ми волинянам не допомогти? То ж свої. «Карпати» у 2000-му нас теж врятували. В останньому турі мусили, щоб залишитися у вищій лізі, брати у Львові три очки.
- Львів’яни той матч досі згадують не без сміху. Мовляв, скільки «Карпати» не розступалися, «Ниві» забити не вдавалося. То довелося вражати власні ворота Іванові Павлюху.
- Ніде правди діти. Хоча, можливо, воно й того було не варте. Фінансові труднощі ми відчували вже тоді. Нас встигли залишити, а потім знову повернутися брати Капанадзе. То вже було не те. Поїзд пішов. Ставало зрозумілим, що довго на рівні вищої ліги «Нива» не протягне.
- Яворський сказав, що для нього очевидною ситуація стала ще влітку 1998-го, після слів голови облдержадміністрації про те, що грошей на команду немає.
- Всі ми усе добре усвідомлювали. Але Ігор мав варіанти працевлаштування в інших командах, тому й пішов. Він приніс команді чимало користі і як тренер, і як гравець. Мені під керівництвом Петровича працювалося комфортно. Та то не означає, що хтось грав по блату. Навпаки, Яворський – жорсткий тренер. Втім, я виконував те, що він вимагав, без зайвих слів. Не люблю, коли мені наказують. Ігор це враховував, старався ставитися до мене лояльно, а я намагався не підводити його. Більше того, бився при тренері Яворському з подвоєною енергією. Та всі так робили. З шести перших матчів на чолі «Ниви» Яворський виграв чотири. Але ми тоді лягали кістьми, щоб цього результату досягти. Як наслідок, невдале перше коло завершилося для нас місцем у середині таблиці. За це Коваль преміював нас подорожжю до Польщі, куди вирущили сім’ями.
Мушу сказати, що виходячи на поле в статусі граючого тренера, Яворський надихав команду. Навіть не володіючи з огляду на вік колишніми швидкістю й фізичними кондиціями, Ігор брав своє за рахунок досвіду. Багато бігати він не міг, але свою забивну голову вставляв регулярно. І «Карпатам» двічі забив, і «Волині», і «Кременю», і «Прикарпаттю». Безперечно, Ігор знав собі ціну і вимагав за свою роботу достойної оплати.
- Показово, що свої вочевидь найкращі матчі «Нива» провела саме при тренері Яворському.
- Обидві зустрічі проти «Динамо» в 1995-му і 1997-му Тернопіль забуде ще не скоро. Спершу ми перемогли киян у матчі, яким Яворський планував завершити кар’єру. Щоправда, потім Ігор грав іще, але тоді ця гра сприймалася командою і глядачами саме як прощальна. Ми діяли з великим завзяттям. Приємно, що вдалося прикластися до єдиного в матчі голу. Пройшов правим краєм і віддав на Яворського, а Ігор навісив на голову Олега Ящука.
А навесні 97-го історія повторилася. «Динамо» тоді вже не Йожеф Сабо, а Валерій Лобановський тренував. Грали під дощем зі снігом, поле в’язке. У середині першого тайму викидає мені воротар Андрій Кураєв м’яч вправо. Я обігруюся в стінку з Фокіним, прокидаю Лужного, роблю простріл, Турянський м’яч підхоплює і викочує на Капанадзе – Автанділ забив Шовковському фактично в порожні ворота. Так ми той результат і відстояли. Таке не забувається. Для будь-якого футболіста перед матчем з київським «Динамо» додаткове налаштування не потрібне. Хочеться проявити себе якомога краще. До слова, я тоді найчастіше проти Сергія Реброва на фланзі грав.
- Зліва в півобороні у киян тоді Віталій Косовський діяв…
- Ребров з Андрієм Гусіним часто на мій край зміщалися. А з Косовським, звісно, було непросто. Віталія я ще по Вінниці добре пам’ятав. До речі, розмовляли під час недавнього матчу ветеранів «Ниви» й «Динамо». Косовський згадував, як свого часу я його молодого возив у Вінниці. «Потім, коли я став стареньким, уже ти возив мене» - кажу. То життя.
- Взагалі, з 1996-го «Нива» вважалася найдосвідченішою командою української еліти. До Біскупа, Яворського і Рудницького, кожному з яких було суттєво за 30, додалися 33-річні Автанділ і Таріел Капанадзе…
- Брати розуміли один одного добре настільки, що могли забезпечити результат вдвох. Їхні ювелірні передачі одне на одного принесли нам десятки голів. Прихід Капанадзе став для «Ниви» величезною знахідкою. У них поєдналося безліч складових – досвід, майстерність, техніка, інтелект. Секретів у футболі для Таріела з Автанділом не існувало. Хіба-що швидкість з віком почала згасати. Але її брати компенсували іншими рисами.
- Чув, що під час зазвичай дуже виснажливих зимових зборів Капанадзе іноді уникали максимальних навантажень. Мовляв, поболює гомілкостоп, стегно, коліно. Іншими словами, берегли себе. А потім, в офіційних поєдинках виглядали поміж інших найсвіжішими…
- Начальник команди Ігор Бабінчук іноді навіть говорив Яворському: «Залиш їх уже в спокої, не ганяй стільки. Їх треба, неначе нову копійку, лише на ігри випускати. Свій гол вони заб’ють завжди. Готуй братів в економ-режимі». Втім, при Ігореві Петровичі сачконути було складно. Якщо всі працювали, то всі. Зокрема й брати. На тренуваннях вони завжди викладалися добросовісно. Хоча на зборах Капанадзе, звичайно, було важко, адже доводилося виконувати чималий об’єм бігової роботи.
Взагалі, Автанділ з Таріелом за характером люди надзвичайно добрі, скромні, не здатні на неприємні каверзи. При потребі вони завжди йшли назустріч, допомагали.
- Існує думка, що через навантаження Яворського достроково завершив кар’єру перспективний колись нападник Василь Демидяк, а Олег Ящук переніс чимало операцій…
- Що навантаження були дуже серйозними, приховувати не стану. Особливо запам’яталися збори в Словаччині з їх безкінечними кросами, а також «стрейчами», коли довгі відрізки чергувалися з короткими. Попри те я б не сказав, що то були навантаження нелюдські. Я у своїх 35-37 витримував. Якби відчував, що не вистачає сили чи за когось гірший, то дав би собі спокій вже тоді. Стосовно молодих Демидяка і Ящука, то, можливо, у них був гірше загартований організм. Хоча не сказав би, що школа Яворського не пішла Олегові на користь. Зрештою, й команда в цілому виглядала при Ігореві петровичі з фізичної точки зору добре.
- Брати Капанадзе були режимниками. Зате Андрія Кураєва таким не назвеш. Парафіяни головної греко-католицької святині Тернополя досі з жахом згадують один з Великоднів у середині 90-х і п’яного молодика, котрий під час служби приставав до отців…
- Зараз би його назвали донецьким сепаратистом, але тоді такого словосполучення ще не знали (сміється). Андрій – то специфічна особистість.
- Останнім для Кураєва, а також для Панкратьєвса у складі «Ниви» матчем стала зустріч з «Шахтарем», яку тернополяни за дивних обставин програли вдома 1:4…
- У мене той матч також викликав підозри. Але замішаний у цих справах не був, тому суджу лише зі здогадок і балачок. Після гри були дуже неприємні розбірки, про які не хочеться згадувати й досі. Хочу, щоб таких матчів було якомога менше. Прикро, коли люди грають поряд і про щось за спиною домовляються.
- Панкратьєвс начебто відразу після гри сів на «Волгу» і поїхав прохати допомоги безпосередньо у Григорія Суркіса…
- Не знаю, до кого він їхав, але більше його в Тернополі не бачили. Також неприємності за підсумками тієї гри були з Валентином Грегулем.
- Ви свою кар’єру теж збиралися завершити значно раніше, ніж то сталося насправді. Щоправда, обійшовшись без підводних каменів.
- Навіть встиг у 40-річному віці зіграти прощальний матч. Зустрічалися з «Чорноморцем». Я вийшов з капітанською пов’язкою, а невдовзі після того як наприкінці матчу реалізував пенальті, був замінений. Вболівальники провели мене овацією, однак обставини склалися так, що навіть тодішній президент клубу Олександр Кривий прохав мене, щоб виходив і тягнув молодь за собою. Погоджувався, хоча й триматися в тонусі ставало щораз важче. Доводилося ретельніше розминатися. Ніхто не знає власного організму ліпше за самого себе.
До того ж під час розминки я враховував ще й певні забобони. Мав декілька варіантів руханки. Якщо команда виграла – повторюю використаний перед минулою грою комплекс вправ і наступного разу. Програли – згадую другий варіант. Але загалом сильно забобонним себе б не назвав.
- Проте найважче залишатися, мабуть, було з моральної точки зору. З середини 80-х і року до 1998-го «Нива» вдома програвала вкрай рідко. Зате з часом тих невдач ставало щораз більше…
- Залишався у грі з вірою, що ситуація повинна виправитися. Проте поразки на кшталт 0:7 «Шахтарю» чи 3:7 від «Динамо» у Тернополі сприймалися надзвичайно болісно. Навіть за умови, щона поле в тих іграх не виходив. У моїй кар’єрі був лише один такий матч. У 1995-му, коли поступилися 1:6 вдома запорізькому «Металургові». Навіть не знаю, що тоді з нами трапилося. Відразу скажу, що нікого не підозрюю, адже у тій зустрічі, здається, все було чисто. Не думаю, що там сталася підстава. Мишко Дем’янчук тоді навіть відкрив рахунок. Але швидко пропустили у відповідь, побігли в атаку, а отримували голи у свої ворота. Мабуть, раз стільки пропустили, не обійшлося без огріхів тактичного характеру і недотримання ігрової дисципліни.
- Згодні, що символом падіння «Ниви» стало засилля команди грузинськими леґіонерами?
- Що занадто, то нездраво. В «Ниві» були справді хороші грузини. Крім братів Капанадзе, то Автанділ Ґвіанідзе, трохи допоміг Каха Дґебуадзе, епізодами непогано виглядав Автанділ Сихарулідзе. Про решту навіть нічого згадувати.
- На мій погляд, окремі персонажі взагалі були комічними.
- Безперечно. Навіщо вони нам були, особливо тут, у Галичині? Люди ж навіть на футбол перестали ходити. І я їх не засуджую. В футбол по блату не грають, але деякі люди в нашому клубі хотіли, щоб саме так і було.
- Українці в тій команді відчували себе ущемленими?
- Що було не по собі – точно. То ж ненормально, коли півкоманди грузинів. Має бути якесь самолюбство.
- «Ниву тоді тренував Валерій Богуславський. Керівництво клубу розповідало йому, кого ставити до складу, а кого ні?
- Не буду приховувати – так. То дуже неприємно, але так було. Коли сидиш на тренерській лаві, а тобі з трибуни по телефону розповідають, які треба проводити заміни, відчуваєш себе неповноцінним. Я ж то уже на собі відчув, коли став спершу виконувачем обов’язки, а потім і повноцінно головним тренером у 2001-му. Власне, не витримавши такого ставлення, змушений був піти. Важко змиритися, коли далекі від футболу люди розповідають, кого ти повинен ставити і як маєш грати.
- Чув на власні вуха, що іноді то було не лише нав’язування власної думки, а спроби пограти на емоціях футболістів.
- Згадайте ще, як випустили на поле в матчі проти «Динамо-2» в першій лізі вірменина, котрий до того смажив шашлики (мова про Норіка Ґеворкяна, нинішнього президента Федерації греко-римської боротьби міста Києва – авт.). Люди посперечалися, що той заб’є гол і запустили на поле абсолютного новачка, який у футбол на професійному ріні не грав ніколи. Про яке досягнення результату може йти мова? Вболівальники приходять дивитися футбол, а замість того у них на очах розігрують спектакль.
Різне було. Пригадую сезон-2009/2010, коли ми повернулися в першу лігу. Взимку, в період, коли мали збирати команду, президент клубу Степан Рубай каже: «Ігоре, становище скрутне. Можливості фінансувати не маю». «Добре, - відповідаю. – Зберу команду своїми силами, що зможу, те й зроблю». Впродовж усієї зими в Тернополі стояли люті морози, умов для роботи не було. Бігали на майданчику, ходили в тренажерний зал. Звичайно, про досягнення результату не могло бути й мови. Головне, що «Нива» тоді зберегла свій статус.
Втім, зіграли вже навесні вдома внічию з бурштинським «Енергетиком». Наступного дня Рубай разом із нині покійним співвласником клубу Олегом Садовським кажуть: «Зайди в сауну, яка знаходиться на стадіоні. Є розмова». Приходжу, а там вже сидять Едуард Павлов та Костянтин Лемішко. «Ми подумали, - говорить Рубай, - що в тебе не виходить. Треба змінити тренера». «Я зрозумів, - відповідаю. – Коли був сніг, сльота і багнюка, тоді був потрібен Ігор Іванович. Зараз зазеленіла травичка – можна й виганяти». Розвернувся і пішов.
З Павловим на чолі команда продала купу матчів і знову в класі понизилася. Наша з Віктором Ряшком робота була зведена нанівець. При цьому Рубая я не звинувачую. Він набрав кредитів з вартістю долара п’ять гривень, тоді як невдовзі курс «підріс» до восьми. В такий час не до команди.
- Втретє у «Ниву» ви повернулися вже тоді, коли команда була в другій лізі.
- Клуб знову перейшов до Автанділа Мдінарадзе. «Завдань жодних, - сказав Автанділ Мамійович. – Ось тобі молодь 17-18 років». Звичайно, досягти результату не міг при всьому бажанні. Якраз початок другого кола чемпіонату-2011/2012, ні дозаявити, ні відзаявити футболістів ми не встигали. Усі гравці, які змогли, нас залишили. Звичайно, ми майже всі матчі програли. То вже коли за «Ниву» взявся тодішній голова Тернопільської ОДА Валентин Хоптян, ситуація змінилася. Запросили Ігоря Яворського, кваліфікованих футболістів рівня братів Баранців і невдовзі знову була перша ліга.
- Коли ви залишили «Ниву» на почтатку 2000-х вперше, то опинилися в Англії. Правда, що займалися там не лише футболом, а й мали інші підзаробітки?
- Ні. Мене до Англії покликав знайомий з Тернополя Сашко Салій. Запропонував стати граючим тренером футзальної команди з Лондона. Ми туди разом з іншими колишніми гравцями «Ниви» Мишком Дем’янчуком, Валиком Грегулем та Ігорем Сушком подалися. Крім того, були гравці з країн Балтії, грузини. Салій створив команду з назвою USSR. Річ у тім, що Сашків батько був комуністом, звідси й назва. Що мені було говорити?
Так чи інакше, в Лондоні ми виграли зональні змагання, а потім поїхали на фінал до Шеффілда. Перемогли й там, ставши чемпіонами Англії серед любителів. Приємний був досвід. Адже всі люди були граючими, з чималим досвідом за спиною. Усі вони цінували саму нагоду пограти на цьому рівні. Молодші за віком проявили себе настільки, що їх потім запросили у професійні футзальні клуби Англії, котрі виступали в другому чи третьому дивізіонах.
Мене у 42-річному віці, звісно, не кликали нікуди, тому тренував одну команду, а паралельно виступав у колективі так званої турецької ліги, турнірі, організованому турецькою діаспорою Англії. Для мене то була подвійна користь, адже президент цієї команди мав свою фірму і взяв мене до себе на роботу. За тренерську діяльність отримував 2 500 тисячі фунтів. Можливо, для місцевих гроші невеликі, але я був задоволений. За ті чотири роки, впродовж яких знаходився на Туманному Альбіоні, англійською володів вже доволі непогано. Думаю, ще рік-другий і мовних труднощів не відчував би взагалі.
- Син Андрій, з яким ви встигли навіть вийти на поле в офіційному матчі, теж їздив до Англії з вами?
- Ні, він намагався проявити себе в українському чемпіонаті. Після «Ниви» якийсь час знаходився в комсомольському «Гірнику-Спорті», був на оглядинах в «Олександрії», потім знову повернувся до тернополя. Проявити себе повною мірою Андрієві завадили травми.
- Лише вони?
- На мою думку, синові не вистачило впертості, бажання, завзятості. Бо мені хотілося взяти від спорту не лише задоволення, а й чогось добитися. Доводилося чимось жертвувати. Тому волів ліпше поспати, ніж піти на дискотеку. Знав, що треба режимити. Так чи інакше, мені приємно, що дочекав у футболі часу, щоб вийти на поле в одному матчі разом із сином. Але поряд з тим шкодую, що Андрій у футболі розкритися так і не зміг. Та сталося як сталося.
Розумієте, коли я бачив, що син слабший за когось із конкурентів, то теж залишав його в резерві. Хоча при мені Андрій найчастіше грав. Він відчував відповідальність і старався, тому особливих претензій у мене не було. В інших тренерів був свій погляд. Я їх не засуджую.
- Андрій – не єдина дитина у вашій сім’ї. Є ще донька.
- Іра, їй 32. Обоє дітей подарували мені по внукові. Радію, бо не дарма ж кажуть, що Бог нагороджує внуками хороших людей. Матвій і Єва – то наше спільне щастя. Та й взагалі вважаю себе дуже щасливою людиною. Дружина у мене просто унікальна. З першої половини 80-х й понині Надя не пропустила жодного домашнього матчу за нашою участю. Починаючи з 1982-го, коли прийшла на матчі фіналу команд колективів фізкультури, будучи вагітною з Андрієм. Ще тоді помітив, що Надя любить яблука. Нині її смаки передалися внучці.
«Коли на поле виходив ти, я була спокійна, - казала. – А коли грати мав Андрій, хвилювалася». Звичайно, як матір за дитину вона вболівала більше. Жартую, бо насправді дуже вдячний дружині за те, що підтримує мене протягом усього життя. Навіть коли мав їхати до Англії, то сказав: «Поїду тільки в тому разі, якщо будемо разом». Діти вже виросли, тому Надя погодилася.
- Колись на прес-конференції після одного з матчів його «Десни» з «Нивою» в період чергової кризи тернополян тренер чернігівців Олександр Рябоконь сказав: «Нива» помирала вже стільки разів, що я не вірю, що це колись станеться». Невже таки станеться?
- Не хотів би в це вірити, але існує лише один відсоток зі ста, що станеться диво. Хочеться на нього сподіватися.
- У тому, що «Нива» може щезнути, винні канадські інвестори із львівськими коріннями?
- Мабуть, зокрема й вони. Хоча причин безліч і не про всі нині доречно говорити. Бодай через те, що надія вмирає останньою. Цій команді я віддав понад півжиття і не хотілося б, щоб на тому усе завершилося.
Джерело: ua-football.com
