Олег Собчук: "Суддівством у боротьбі на хліб не заробиш"

Олег Собчук з Тернополя — суддя міжнародної категорії зі спортивної боротьби. Наприкінці минулого року він довів свою суддівську кваліфікацію на міжнародному турнірі у Польщі — як об’єктивними оцінками на килимі, так і теоретичними знаннями.

В інтерв’ю Погляду тернополянин розповів про "підкилимні" ігри, сучасні тенденції у боротьбі та значне покращення атмосфери в суддівських колах борцівської України. Почав Олег Собчук своє спілкування якраз з вражень та емоцій від присвоєння йому міжнародного суддівського статусу.

— Найперше, що змінюється — це саме ставлення до тебе, — сказав пан Олег. — До твоєї думки дослухаються. На змаганнях серед юнаків чи юніорів вже зараз міжнародний статус дає змогу висловлювати свою думку на зборах тренерів. Адже мета будь-якого судді — не тільки кваліфіковано відпрацювати на килимі, але формувати в суддівському колі авторитет спочатку області, яку ти представляєш, а потім і держави. Простіше кажучи, робити все, щоб інші рефері відверто "не зливали" наших cпортсменів. Нещодавно переглянув усі сутички цьогорічного чемпіонату Європи і помітив там дуже багато суперечливих оцінок, де часто враховуються не тільки дії самих спортсменів, але й авторитет країни в борцівському світі. Саме в такі моменти ті судді, які приймають рішення, об’єктивніше ставляться до представників  країн, чиє представництво є чисельнышим у їхніх колах.

Навіть для області і для країни мати рефері найвищого рівня — це плюс. Але це не те, до чого варто прагнути. Хороший тренер і спортсмен — це продукт. Ось їх потрібно виховувати. Хоча для конкретно визначеної області відсутність власного судді є ризиком для загального результату.

— Що потрібно в Україні, аби стати суддею найвищого рівня у боротьбі?

— Насамперед — велике бажання. Суддівство, за викидом адреналіну можу прирівняти до секундування під час сутички. Звичайно, це не ті емоції, ніж коли ти сам борешся на килимі, але з власного досвіду можу сказати, що суддя і палкий секундант відчувають одне й теж. Якщо справді відповідально ставитися до своєї роботи, то після змагань будеш просто повністю морально виснаженим.

Взагалі, для того, щоб судити боротьбу, для початку потрібно нею активно займатися, мати досвід виступів у професійному спорті. Або хоча б знати основні елементи виду. Бо ж у боротьбі є іноземні судді, які попередньо бачили боротьбу хіба-що по телевізору. Але їх приймають, оскільки вони знають не одну мову, читали книжки і надивилися багато відео з різноманітних першостей. На моїх очах суддя  однієї з європейських країн не зрозумів, що борця вже просто задушили п’ять секунд тому і він лежить з синім обличчям без свідомості на килимі. Коли ти не відчув цього сам, то збоку зрозуміти важко. І обов’язково має бути поступовість росту — від міських дитячих змагань до вже професійного рівня.

Обов’язково потрібно мати "голову". Бо ж боротися можна за рахунок фізичних даних. Якщо ти, як кажуть на Галичині, "моцний", то, будучи спортсменом, можеш боротися тільки з однією робочою півкулею мозку. У суддівстві ж потрібно постійно бути "ввімкненим" і не засинати, як деякі колеги, за боковим столиком.

Для статусу судді міжнародного класу для початку потрібен досвід. Щоб тебе бачили і оцінювали твою роботу. У нас є свої екзамени. І один із критеріїв оцінки роботи — не тільки знання правил, але й сама попередня робота на килимі. Та й для самого себе, щоб ти відчував і знав свою роботу, потрібно відсудити чималу кількість сутичок і обов’язково проводити аналіз власних помилок.

— Пане Олеже, як ви оціните сьогодні рівень українського суддівського корпусу в порівнянні з міжнародним?

— За останніх п’ять-сім років спершу попередній керівник суддівського корпусу Ігор Прилуцький, а тепер Олександр Кулішенко більш-менш все організували і розставили на місця. Для прикладу, суддів на чемпіонаті України оголошують за місяць до старту змагань. Традиційною є доплата від Федерації за дуже маленькі державні добові. Тому шукати додаткові гроші на харчування не доводиться.

Втім, є ще багато того, що б варто перейняти з-за кордону. Так, на міжнародному турнірі в Будапешті всіх суддів запросили на дегустацію місцевих вин, а вже зранку вибірково покликали, як у нас кажуть, "подихати в трубку". Тобто, пройти тест на вміст алкоголю в крові. Мені не казали такого робити, але найбільш активних на цьому фуршеті угорські рефері з олімпійським статусом запросили перевірити здатність адекватно приймати рішення на килимі. Під таку "роздачу" потрапив один із сербів, який в попередній вечір ходив і пропонував всім  скуштувати спиртне. Мабуть, подібний досвід запропонував би перейняти й в нас. Тоді мої українські колеги не були б такими "напіврозслабленими" після вечірніх нарад.

— Які позитивні кроки у нас зроблені вже зараз?

— З закордону для себе я засвоїв — одна людина в кутку під час сутички, двоє у перерві секундують і ніхто п’яний під час моєї роботи на мене не кричить. І коли так буде постійно й у нас, то легше буде боротися на міжнародному рівні нашим спортсменам. Адже бувають випадки, коли борців страждають через свого тренера. На турнірі в Будапешті поляк кинув кубик, яким опротестовують оцінку, ледь не в головного суддю. А постраждав через це його підопічний.

Такі ж правила впроваджуються й в нас. Якщо зараз хтось буде стояти за спиною головного судді килима і підказувати, то будь-то головний тренер збірної, я зможу змусити його відійти в сторону. Адже за кордоном у таких випадках секундант не має права навіть піднятися зі стільця, не те що підбігти до суддівського столика. Потрібно таке вводити і в Україні. Адже такі речі не тільки впливають на нашу об’єктивність, а й дисциплінують борців. Вони мають розраховувати на власні сили, а не авторитет свого тренера, який може натиснути на рефері.

Як я вже говорив, ситуація в Україні змінилася на краще. Але залишки того бардаку, який був, все ж залишилися. На мою думку, що ті понад два десятки суддів міжнародного класу з боротьби таки зможуть довести справу до ладу. Правда, в нас є один тренер, якому дозволяють лягти на килим, пройтися через нього під час сутички, або ж взагалі зупинити її. Це — Євген Чєртков з Запоріжжя. Його авторитет настільки великий, що заперечити цього ніхто цього не може. Для прикладу, на останньому чемпіонаті України він без особливого підбору фраз висловлював свою думку про оцінки суддів. Усі обурювалися, але, коли Олександр Сержанюк зазнав травми (у нього серйозно змістилося плече) й лікарі навіть не пробували щось зробити, то одразу побігли за Євгеном Олександровичем. Він зняв один кросівок, вставив на місце плече й, не взуваючись, пішов назад. Весь зал йому аплодував. Такі травми він вправляє вже багато років. Тому він має таку недоторканність.

— Часто в Україні судді допускають помилки?

— Найбільше похибок є, коли навколо сутички виникає великий ажіотаж і чути викрики з боку секундантів. Але це тільки в Україні. Бо за кордоном такого немає. Існують чіткі правила. Також є моменти, коли головний арбітр не співпрацює з боковим і тим, хто працює на килимі. Ще в нашій роботі не потрібен поспіх. Інколи краще перечекати секунду-дві, а вже потім дати свою оцінку.

— Ви згадали про те, що суддя часто відстоює інтереси регіону, який представляє. Для вас рідними є відразу три області — Вінницька, де ви народилися, Харківська, де зростали як спортсмен, й Тернопільська, яку представляєте зараз…

— Після того, як їдеш закордон, ти розумієш, що для того, щоб тебе поважали і дослухалися до твоєї думки, потрібно просто об’єктивно судити. Тоді навіть думки не виникає про суб’єктивізм в чиюсь сторону. Суперечка областей крізь призму протистояння країн взагалі не є якоюсь вагомою. На міжнародних турнірах для того, щоб не засуджували представників твоєї країни, потрібно не засуджувати інших, а не ходити і за кулісами домовлятися. Завжди є баланс: сьогодні ти — завтра тебе.

— Борці люди емоційні. Інколи, коли стоїть питання щодо їх вихованців, навіть занадто. Буває, що вам чи вашим колегам намагаються погрожувати?

— Зараз суддів обмежили в спілкуванні як з тренерами, так і зі спортсменами. Ми приїжджаємо на інших поїздах чи автобусах. Живемо в різних готелях. Харчуємося в різних закладах. Тобто, ми, як і на міжнародному рівні, повністю ізольовані від тих, чиї дії оцінюємо. Тому таких випадків не виникає. Адже крім килима, ми ніде не зустрічаємося.

— Зрозуміло, що в борцівському світі є багато друзів та людей, з якими колись перетиналися. Не боїтеся попсувати стосунки з ними через суддівську діяльність?

— Людей, які мене добре знають, справді багато. Звичайно, сутички за участю своїх друзів Сержанюка, Рутенка, намагаюся не судити. Чим суддівство буде об’єктивнішим тут, тим легше буде боротися за кордоном нашим борцям. Якщо йому допомогли вдома, якщо йому не дають зауваження за відверті порушення, то це входить у звичку. За кордоном за таке одразу карають.

— Який у вас стимул для зростання?

— Матеріального стимулу майже немає. Коли ти любиш боротьбу, але не можеш боротися і працювати тренером, то судиш. Я вже казав, що ця робота додає адреналіну. Якщо ще є ажіотажні сутички, коли борці ще й б’ються між собою — це велика доза адреналіну. Головне, щоб тобі морду не набили, бо це вже надмірність (сміється).

— Чим потрібно займатися повсякденно, щоб мати змогу ще й займатися суддівством?

— Найоптимальніша умова для судді, коли він не має тягаря власних вихованців. Тобто, навантаження тренувальних груп. Щоб його робота дозволяла виїжджати при потребі на будь-які змагання. У нас багато суддів — це чинні тренери. Вони везуть своїх спортсменів і починають секундувати їх безпосередньо з суддівського столу. Може, це пов’язано з економією. Плюс — обов’язково потрібно мати таке заняття, яке забезпечить тебе і твою сім’ю. Суддівством у боротьбі на хліб не заробиш.