Василь Чорний: "Футбол — це командна гра, тому не так важливо хто забиває, головне підсумкова перемога твоєї команди"
За становленням як футболіста Василя Чорного спостерігаю протягом довгих років. Доводилось бачити, як вправно Василь захищав честь СДЮШОР з футболу в дитячому віці, як закладався фундамент зрілого футболіста у педліцеї, вдосконалювався рівень гри в педагогічному університеті та під час футбольних баталій на першість області.
Були часи, коли він захищав кольори тернопільської Ниви. Але по справжньому талант Василя розкрився у ФК Тернопіль, в якому він став багаторічним лідером команди. Василь Чорний на сьогодні є найтитулованішим з діючих футболістів Тернопільської області. Адже в 2009 році він зібрав усі можливі нагороди як на світовому, європейському, всеукраїнському, так і на обласному рівні, за що йому було присвоєно звання майстра спорту міжнародного класу. Про цього титулованого футболіста і поведемо розмову, тим більше привід більш ніж вагомий — сьогодні, 30 жовтня, Василь святкує день народження.
— Народився я, — почав розповідь Василь Чорний, — на Бережанщині, однак з 5 років постійно проживаю в Тернополі, позаяк батько працював у місті. Тут йому дали квартиру, відповідно наша сім’я переїхала до обласного центру. Я ж з першого класу почав відвідувати спортивну секцію під керівництвом Юрія Котовського. Згодом напросився на тренування до професійного тренера Валерія Татаринова. Він побачив щось у мені й одразу сказав приходити на заняття.
— Коли ти зрозумів, що футбол — це більше, ніж дитяча забавка?
— Після 8 класу, коли тренер запропонував перейти в школу №10, де формувався футбольний спецклас. Батьки спершу не розуміли, для чого переводитися в іншу школу, але в цьому питанні я був наполегливим, та й тренер провів з ними відповідну роботу.
— Тебе тренери на початках бачили як нападника.
— Так, адже в мене були відповідні дані — доволі високий зріст. Хоча до негативів тренери відносили малу вагу. Пробував набрати вагу за допомогою різноманітних вітамінів, однак все марно, у мене така структура тіла, що скільки б я не їв, все одно не поправлявся.
— По завершенні навчання у спецкласі тернопільські тренери зазвичай відвозили кращих вихованців в інтернати Львова, Луцька і навіть Донецька.
— Я міг опинитись у Луцьку. Керівництво місцевої команди Феміда-Інтер запросило мене виступити за них на фінальних змаганнях дитячо-юнацької ліги, які відбувались у Саках. Однак коли справа дійшла до заявки, то виникли якісь недоречності, що завадили мені туди поїхати.
— Так ти став учнем педагогічного ліцею.
— Кількох чоловік зі спецкласу хотіли бачити у педліцеї, команда якого виступала в обласних футбольних змаганнях. Здав вступні іспити і був зарахований у педліцей.
— Доводилося чути, що тренувальний процес у тандемі тренерів Івегеш-Назаренко доволі виснажливий і не кожен його витримає.
— Ці тренери з досвідом, а тому їхні тренування хоча й складні, однак дають результат. Трохи потерпівши, через силу зробивши те, що вони пропонують, буде прогрес та результат.
— А не було таких випадків, коли ти не витримував і мав намір “зав’язати” з футболом?
— Було, особливо під час зимових зборів, коли ти стаєш зранку на зарядку, потім ідеш на пари, далі — на тренування. І так кожен день. В голову приходили різні думки, але, охолонувши, змушуєш тіло ще трохи потерпіти.
— Як дався перехід з юнацького у дорослий футбол?
— Безболісно. Провів кілька матчів за юнацький склад Педліцею на першість області, після чого тренери мені довірили виступати за основний склад студентського Буревісника. Більше того, ледь не став кращим бомбардиром чемпіонату, довго йшовши на рівні з нападником Тарасом Літинським (Агрон Товстолуг), однак на фініші йому таки поступився.
— І тут тебе помітили тренери Ниви.
— Коли Юрій Дубровний у 2005 році очолив Ниву, був проведений товариський матч між Нивою і Буревісником. Тренеру Ниви сподобалася моя гра (один з м’ячів саме мені вдалося забити), тим більше, що ми тоді перемогли старших за класом суперників (2:1). Так у неповних 18 років я підписав перший професійний контракт і поїхав на свій перший офіційний матч проти київського Динамо-3. Зіграв тоді десь 10 хвилин, мав нагоду відзначитись, але не пощастило. Першим же дотиком після подачі кутового не потрапив м’ячем у ціль після удару головою. А наступний матч проти житомирських Житичів вийшов уже в стартовому складі.
— Пам’ятаєш, як забивався перший і єдиний гол у футболці Ниви?
— Суперником Ниви в домашньому матчі була Освіта з Бородянки. За рахунку 1:0 я вийшов на заміну в другому таймі. Атака розвивалася сумбурно. Михайло Луцишин зліва накрутив опонентів та зробив простріл. Я завдав несильного удару. Постріл для голкіпера був нескладним, однак той не дістав м’яча і він закотився у самісінький кут воріт.
— Більше ти голів не забивав та й загалом через деякий час розпрощався з Нивою.
— Спершу мені не фартило — не міг забити, а потім почали переслідувати травми. Так, на тренуванні партнер по команді невдало зробив підкат, внаслідок чого я отримав травму гомілки. Три місяці не тренувався, а коли вже практично відновився, під час товариської гри за студентську команду в Теофіполі травмував коліно. Так підійшов до завершення мій перший прихід у Ниву.
— Ти знайшов у собі сили і після складної травми повернувся у великий футбол?
— Три місяці не ходив, рік часу не тренувався, однак тренери Василь Івегеш та Анатолій Назаренко вірили в мене та доклали всіх зусиль, щоб мене повернути на поле. Спершу виходив на 10-15 хвилин, з часом і більше. У 2007 році відновився повністю і взяв безпосередню участь у чемпіонському сезоні ФК Тернопіль-ТНПУ (так з того року почав називатись Буревісник — авт.).
— Як виник варіант із поверненням у Ниву?
— Тренер Ниви Віктор Ряшко переглядав матчі обласної першості і зимою 2009 року запропонував удруге спробувати сили в на той час головній команді області. Я погодився і з цією командою став переможцем другої ліги. Однак коли поїхав спершу на студентський чемпіонат України, потім на всесвітню універсіаду в Сербію і насамкінець на студентський чемпіонат Європи в Польщу, відповідно пропустив весь підготовчий період, то зрозумів, що тренери на мене не розраховують. Спершу вони повідомили, щоб я відпочив від виснажливих змагань, а потім сказали, що не бачать мене в основному складі, а тримати на лавці запасних не хочуть.
— У народі кажуть, що вода двічі в одну ріку не тече. Ти готовий був, якщо б покликали, втретє повернутися у Ниву?
— Напевно, що ні. Адже неприємний осадок залишився. Відчував, що не гірший за інших форвардів. Хоча в житті все може трапитись. Нині ж виступаю за ФК Тернопіль, в якому мене все влаштовує.
— Багато хто говорить, що рівень універсіад та студентських чемпіонатів низький, а тому не варто перебільшувати значимість у них перемог.
— Так говорять ті, хто на них ніколи не був. У Сербії були команди за рівнем гри нічим не гірші середняків першої української ліги. Скажімо, двох гравців Кореї тоді запрошено до запорізького Металурга, за Італію виступали гравці серій “Б” та “Ц”. У Польщі ж на студентському чемпіонаті Європи були відверті аутсайдери — кіпріоти, а от турки, німці чи французи були б серед лідерів української другої ліги.
— За рахунок яких чинників ФК Тернопіль вдалося за два сезони пройти шлях від дебютатна другої ліги до учасника першої?
— На мою думку, такого результати вдалося досягти за рахунок нашого дружнього колективу, який сміливо можу назвати однією сім’єю. Ми вже давно разом, в нашій команді панує єдність, кожен розуміє один одного з пів слова. Василь Петрович Івегеш ще з ліцею нас об’єднав, тому ми стоїмо один за одного, як у мить перемоги, так і поразки. У нас немає такого, щоб один гравець йшов в одну сторону, другий — в іншу, всі футболісти підпорядковані одній тактиці, яка, як бачимо. приносить результат. На футбольному полі ми всі дружні, ніхто ні на кого не кричить, старші намагаються підказати молодшим, як краще зіграти в тому чи іншому епізоді.
— А пригадується був час, коли команда була на волосині від зникнення?
— Після двох стартових поразок у другій лізі сезону-2012/13, перед виїзним поєдинком у Моршині керівництво клубу приїхало знімати нашого головного тренера. Футболісти і самі добре розуміли, що вже немає куди відступати. На матч зі Скалою налаштувалися більш бойовито, горою стояли один за одного і в підсумку обіграли суперника — 2:0. Мабуть, цей матч став переломним в історії ФК Тернопіль. Після нього наша команда тільки покращувала свою гру та піднімалася по щаблях турнірної таблиці.
— Василю, особливо для тебе є несподіванкою те, що ФК Тернопіль і в першій лізі перебуває на лідируючих позиціях?
— Якби хтось перед сезоном сказав, що в першій лізі тернопільська команда буде серед лідерів, я, напевно б з цього чоловіка посміявся, але зараз можу сказати, що до певної міри все закономірною. В першій лізі більш-менш рівні команди, зі всіма суперниками можна грати і можна їх перемагати. Що ми й намагаємося робити.
— Ти вже певний час перебуваєш поза грою. Проблема з коліном в тебе задавнена?
— Ні, нинішня травма — "свіжа", хоча й справді, щороку травмуюся і зазвичай це складні травми, які змушують знаходитися поза грою значний проміжок часу. Це трохи вибиває з колії, адже хочеться постійно грати та допомагати команді, але в даному випадку не все залежить від мене. Футбол — це такий вид спорту, що ти не застрахований від різного роду травм та ушкоджень.
— Який для тебе найпам’ятніший матч у професійній кар’єрі?
— Найбільш для мене запам’ятався минулорічний кубковий поєдинок муніципалів з полтавською Ворсклою. Він відбувся саме на мій день народження. Тоді ФК Тернопіль святкував перемогу в серії пенальті. Щоправда, я в ньому через травму не зміг взяти участі. Але хлопці зробили мені чудовий подарунок. Якщо ж взяти до уваги матчі в яких я особисто грав, то це було весною цього року. Ми грали в Черкасах. Тоді кілька команд боролися за путівки до першої ліги, в тому числі і наш суперник — Славутич. ФК Тернопіль в тому поєдинку святкував перемогу (1:0), після якого ми повірили, що можемо реально поборотися за призові місця в другій лізі, які дають право на підвищення в класі.
— Довгий час ти грав на вістрі атаки, однак останніми роками тренери перевели тебе в півзахист…
— Наставникам видніше, де я більше можу принести користі. На сьогодні ми граємо здебільшого з одним нападником. І коли це приносить результат, тому для чого щось змінювати. Хоча, я думаю, якісно міг би зіграти і в атаці.
— Але навіть твої колеги по лінії півзахисту забивають більше за тебе. Чому так трапляється?
— Вони грають більш гостріше, у мене ж головне завдання на футбольному полі — боротьба за м’яч в середині поля, за мною мають бути підбори, вигравати маю верхові м’ячі, які намагаюся скинути під удар тому ж півзахиснику Віталію Богданову чи нападнику Богдану Семенцю. Загалом якщо партнер по команді знаходиться в кращі позиції, я завжди віддам передачу. Футбол — це командна гра, тому не так важливо хто забиває, головне підсумкова перемога твоєї команди.
— Який з тих небагатьох голів забитих за професійну кар’єру, тобі видається найкращим?
— Напевно той, який я забив Черкасам на домашньому полі. Тоді ми впевнено обіграли суперника — 3:0. Мені вдалося відзначитися у тому матчі першим голом. Ігор Козелко зробив подачу з кутового, мені ж на ближній штанзі вдалося випередити черкаських захисників і ударом головою переправити м’яча у дальній кут воріт.
— Чого у футбольні кар’єрі прагнеш досягти?
— Побільше перемог і менше травм. Скажімо, було б добре, якби цього сезону вдалося завоювати призове місце в першій лізі.
Джерело: ФК Тернопіль
