Олега Ящук: "Бронзова медаль була першою і останньою в кар'єрі за національну збірну"

Тернопільський футболіст Олег Ящук в інтерв'ю згадав ЧЄ-1994 року і свого друга Сергія Перхуна.

— Олег, за футбольними мірками, ви вже ветеран. І популярність отримали після молодіжного чемпіонату Європи у складі збірної України. Давайте згадаємо цей турнір і те, як ви потрапили в коло кандидатів до збірної?

— Коли я навчався футбольній науці у Львівському спортінтернаті, в жовтні 1993 року мене викликали на тренувальний збір юнацької збірної України перед відбірковими матчами європейського чемпіонату проти збірних Вірменії та Угорщини. Якщо пройдемо ці збірні, то виходимо у фінальну частину чемпіонату Європи. Але, на жаль, на зборах я отримав травму і в Угорщину в складі збірної грати не поїхав. У тих відбіркових поєдинках наші хлопці впевнено обіграли угорців (1:0) і вірменів (9:0). До весни 1994 року я відновився від травми і в травні мені прийшов виклик в збірну на участь у фінальному турнірі європейського чемпіонату. У той момент я був безмірно щасливий, тому що мені належить захищати кольори української збірної на чемпіонаті Європи, що проходив в Ірландії.

— Яке враження справив на вас тодішній тренер юнацької збірної Володимир Киянченко?

— Дуже гарне. Володимир Киянченко був дуже поважним спеціалістом в дитячо-юнацькому футболі і зумів зібрати дуже перспективний склад, який під його керівництвом показував високі спортивні результати та гідно представляв нашу країну на міжнародних турнірах.

— З кимось із хлопців збірної України були знайомі раніше?

— З тих хлопців, хто в той час грав за юнацьку збірну, я знав тільки Андрія Клименка, який разом зі мною вчився у Львівському спортінтернаті.

— Які були стосунки між гравцями в команді?

— Відносини між усіма гравцями були прекрасні. А за час європейського чемпіонату я дуже здружився з нашим голкіпером Сергієм Перхуном.

— Хто з футболістів на той момент був лідером збірної?

— У принципі, можна багатьох назвати, тому що колектив тоді підібрався хороший. За своїм характером і ігровим якостям на полі явно виділялися Гена Зубов з Алчевська і луганчанин Сергій Омельянович. Обидва надалі досить непогано заграли в професійному футболі. Особливо Гена. Згодом став одним із лідерів донецького Шахтаря і національної збірної України. Зубов, як втім, Перхун і Омельянович, вже перед чемпіонатом Європи стали регулярно з'являтися на полі в іграх українського чемпіонату в складах своїх команд.

Дуже виділявся своїми воротарського здібностям Серій Перхун, який, на думку багатьох футбольних фахівців, з часом міг стати основним воротарем національної збірної України. Його дебют у Дніпрі відбувся, ледве йому виповнилося шістнадцять років, це говорить про його величезний футбольний потенціалі і талант. Шкода, що смерть часто забирає кращих з нас. Через сім років після юнацького Євро, безглузда трагедія під час футбольного матчу забрала життя мого друга і талановитого голкіпера. Через кілька днів після смерті Сергія, 6 вересня, прийшла трагічна звістка — загинув наш партнер по юнацькій збірній України Омар Мішков. Якийсь злий рок переслідував в той період футболістів юнацької збірної з скликання 1994 року.

— Чи ставилися конкретні завдання перед вами тренерським штабом збірної?

— Так. В першу чергу — вийти з групи, показати хороший футбол, а також гідно виступити на чемпіонаті.

— Про суперників по груповому турніру була інформація?

— Інформація була, але досить мізерна. У 90-х ще не було такого інтернет прогресу як зараз і тому виникали певні труднощі у зборі інформації про збірні, з якими потрібно було грати. Хоча були добре поінформовані про дуже сильну гру турецької команди. Вони в підсумку стали чемпіонами Європи. Про ісландську і бельгійську збірні, практично нічого не знали. Проти них довелося грати з чистого аркуша.

— Розкажіть про перипетії поєдинків проти суперників на чемпіонаті і коли зрозуміли, що можете досягти високого результату?

— Матчі проходили у впертій боротьбі, були дуже напруженими, незважаючи на наш юний вік. Кожна з команд виділялася по-своєму, одні технікою, інші фізичною підготовкою і хорошою організованістю. У нас тоді підібрався хороший колектив. Прагнули грати усі поєдинки на рівних з будь-якою командою. У групі тільки за різницею забитих і пропущених м'ячів поступилися турецькій збірній, а в очному поєдинку зіграли внічию — (1:1). Збірні Бельгії та Ісландії обіграли з однаковим рахунком — (2:1). Вийшли в плей-офф чемпіонату. Але якщо в 1/4 нам пощастило зрівняти рахунок на останній хвилині з англійцями (2:2). За пенальті ми їх обіграли — (7:6). У півфіналі вийшло все навпаки. У матчі проти збірної Данії ми вели в рахунку до останньої хвилини, коли пропустили атаку скандинавів і рахунок зрівнявся  (2:2). За пенальті ми поступилися данцям — (3:5).

Нам не пощастило взяти участь у фіналі, але ми доклали всіх зусиль і свою майстерність, щоб отримати "бронзу" чемпіонату. 8 травня 1994 в столиці Ірландії Дубліні, в матчі за третє місце ми зустрічалися з ровесниками з Австрії і зуміли їх впевнено переграти з рахунком — (2:0). Я відкрив рахунок на 21-й хвилині, а Сергій Згура у другому таймі довів рахунок до переможного! Ми були дуже щасливі, тому що це були перші футбольні медалі незалежної України на великих європейських форумах.

— Очікували, що станете кращим бомбардиром збірної?

— Не чекав і не думав про це. Я завжди намагався грати на команду, і на першому місці для мене був завжди загальнокомандний результат. Голи, звичайно, добре, але вони були на другому місці після результату. Шкодую, що не зміг допомогти хлопцям в матчах проти збірних Англії та Данії, так як отримав травму в останній грі групового турніру. Слава Богу, потім зміг відновитися і допомогти нашій збірній обіграти австрійців у матчі за третє місце.

— Який зі своїх голів на чемпіонаті вважаєте найбільш важливим?

— На мій погляд, всі голи були важливими, але все ж виділю свій перший гол у ворота бельгійської збірної.

— А чим запам'яталася Ірландія?

— Перш за все, старовинною архітектурою, замками, Кафедральний собор, яких чимало і в самій столиці Ірландії. Головна визначна пам'ятка Дубліна — собор Святого Патріка, який можна побачити на центральній площі міста. Також мене вразив своїм незвичайної сили колоритом Дублінський замок, який був зведений ще в колоніальну епоху. Свої нетривалі вихідні під час європейського чемпіонату ми намагалися провести серед вікових дерев у парку Сант-Стівенс-Грін. У Дубліні пристойну кількість мальовничих парків. Взагалі я був дуже вражений, наскільки потопає в зелені ця невелика за територією країна. Напевно, не дарма зелений колір вважається превалюючим в Ірландії, а в столиці — основним.

— Після закінчення майже 19-ти років з моменту вашого перебування на "Зеленому острові", змогли б зараз щось порекомендувати спробувати з тамтешньої кухні?

— Варто спробувати на смак найвідоміші в кулінарному світі ірландські страви такі як: "Айріш стю" — рагу з баранини з морквою та цибулею, подається переважно в глиняних горщиках. З овочевих блюд знаменитий "Чампі" — картопляне пюре з дрібно порізаною зеленою цибулею, молоком, вершковим маслом, сіллю і перцем, "боксті" — картопляні оладки з тертої картоплі, смажені на сковороді (аналогія наших "дерунів"), а також рагу з сосисками, беконом, картоплею і цибулею або по-ірландськи "Кадл".

— З кимось із хлопців того скликання збірної підтримуєте стосунки?

— З Омеляновичем нам часом вдавалося перетинатися в Бельгії, але дуже рідко. Найбільше підтримував стосунки з Сергієм Перхуном. У своєму недавньому інтерв'ю я говорив, що смерть Сергія стала для мене непоправною втратою. На чемпіонаті Європи ми з ним дуже здружилися і потім практично кожен день зідзвонювалися один з одним. До цих пір не можу повірити, що Серьожі немає поруч з нами ...

— Чим вас нагородили на чемпіонаті і як зазначили у Федерації футболу України?

— На чемпіонаті нас нагородили медалями, а у Федерації футболу пообіцяли, що присвоять звання майстрів спорту України, але я особисто ніякого посвідчення так до цього часу і не отримав. Особливо раді були вдома, на батьківщині. Ця радість рідних і друзів була щирою, вони знали, що ми завоювали перші футбольні нагороди для України.

— Крім спортивних трофеїв, якісь матеріальні стимули за "бронзу" на чемпіонаті Європи, отримали?

— Такого не пам'ятаю. Хоча фінансове заохочення для нас було не важливо. Ми думали про престиж країни і про успішний виступ на турнірі — це було для нас важливіше.

— Для вас особисто, дорога "бронза" юнацького чемпіонату Європи?

— Безумовно! Для мене особисто ця нагорода, насамперед гордість! І, що особливо приємно, ми стали першими, хто завоював для нашої країни медалі. На жаль, для мене бронзова медаль була першою і останньою в кар'єрі за національну збірну.

Джерело: ua.championat.com