Віталій Мандзин: "Хочу присвятити цю медаль Україні"

Єдину нагороду на літньому чемпіонаті світу в скарбничку української команди приніс Віталій Мандзин, який цьогоріч перейшов із категорії "юнаки" в категорію "юніори". Молодому біатлоністу випала нагода тренуватися з найсильнішими, оскільки Юрай Санітра включив спортсмена у склад збірної на підготовку до сезону 2022/2023. Біатлоніст віддячив щиро – приніс першу і поки що єдину медаль в українському біатлоні з початку повномасштабного вторгнення російських окупантів. Після здобуття нагороди вже пройшло кілька днів, і палкі емоції відпустили, тож в інтерв’ю сайту biathlon.com.ua спортсмен раціонально оцінив не лише останню гонку, але й увесь чемпіонат.

— Віталік, вже минуло кілька днів з моменту твоє бронзової гонки. Почуття ейфорії все ще присутнє?

— Насправді, супер-мега емоції я відчував десь 200 метрів до фінішу, а також близько 30 хвилин після того, як перетнув фінішну пряму. Зараз вже спокійніше, в голові вже все втихомирилося, ніби нічого такого не відбулося. Далі працюємо, далі тренуємося і далі прагнемо до кращого.

— У відео-коментарі ти розповідав, що навіть не очікував, що зможеш наздогнати чеха. Настільки сильно відчувалася втома?

— Втома відчувалася практично протягом усієї гонки, особливо після другого кола. Я їхав, старався, намагався триматися за хлопцями. Якщо мене обходили сильніші біатлоністи, я чіплявся за ними і доїжджав до рубежу.

На стрільбищі намагався спрацювати з максимально холодною головою, без зайвих думок, тому що чудово розумів, що зараз саме це найважливіше. Хоч і дистанція була немаленька, але всі свої сили хотів віддати на вогневому рубежі. Вирішив, що на трасі буду старатися з усіх сил, а там вже як складеться. Сподівався, що втримаюсь за кимось і пережену саме на підйомі.

Виходячи на дистанцію після останньої стрільби я бачив, що є відрив у кілька секунд, але точної цифри не знав. Розумів, що це чех, а чеська збірна серйозно готувалася до цих стартів. Тому у мене навіть не було цілі, що я їду наздоганяти і буду його обганяти. Проїхавши пів кола, мені почали кричати, що я дістаю чеха і можу перегнати його. Побачивши його на підйомі, у мене немов відкрилося друге дихання, і всі свої сили, які у мене були, я залишив на цьому підйомі. Я бачив, що скорочую метри до нього, і, у підсумку перегнав його (посміхається).

— Твої емоції на фінішній прямій ми вже бачили, а які думки у тебе були ці останні 200 метрів?

— Коли обігнав чеха, то у моїй голові почали відбуватися дивні речі. З однієї сторони, я усвідомлював, що може бути медаль. Але, з іншого боку, розумів, що не варто забігати наперед, і потрібно просто виконати свою роботу до самого кінця, до фінішної лінії. Усвідомлення того, що медаль вже моя, прийшло тоді, коли я заїхав на стадіон. Тоді вже було зрозуміло, що Манек мене вже не зможе обігнати.

Після цього у мене відбувся вибух емоцій! Я хотів показати усім уболівальникам, що я з України, показати для якої країни я боровся за медаль! У мене на шоломі був невеликий прапор України, я показував на нього, тому що мав надію, що вони побачать та зрозуміють, що я - українець (посміхається). Я дуже хочу, щоб про нас не забували, пам’ятали про біль українців, але водночас знали, що ми сильні і здобудемо найголовнішу перемогу. Для мене це було найважливішим.

— Перед стартом світової першості, ти відчував, що зможеш показати такий результат?

— Перед літнім чемпіонатом світу у нас був гірський збір в Пассо Лавацце (прим. Італія), на якому ми виконали дуже серйозно роботу на висоті 1800 метрів. На тренуваннях мені справді фізично було дуже важко: я налаштовувався на кожне тренування, тому що, особисто для мене, вони були дуже складними. Тож я не очікував жодного результату, не задумувався і не планував нічого на цей чемпіонат. Звісно, я відчував, що знаходжуся в хорошій формі, нас досить добре підвели під ці змагання. Тож як у фізичному, так і у стрілковому плані почувався впевнено.

— Психологічно на тебе тиснув той факт, що ти тренуєшся з основною командою, відповідно обов’язково маєш показати себе?

— Цей момент зовсім не тиснув на мене. У мене не було відчуття, що я повинен усе вигравати. В першу чергу я був відповідальним перед собою. Я був впевнений, що зможу показати результат, важливо було лише перебороти себе. Недарма кажуть, що найбільший суперник – це ти сам, тож якщо переможеш себе, тоді буде набагато легше виходити на старт.

— За виключенням "стійки" в кваліфікації суперспринту у тебе була достатньо стабільна робота на вогневих рубежах. Ти відчуваєш цей прогрес?

— В принципі, на тренуваннях в мене немає жодних катастрофічних проблем. Я стріляю впевнено , і у мене досить непоганий показник стрільби, особливо зараз, у підготовчий період. Щоправда, перед першими стартами у моїй голові відбувається щось хаотичне. Я починаю робити незрозумілі і необдумані дії.

Чого "вартує" лише стійка на кваліфікації. У мене не було жодного мандражу, нічого, я просто "виключив" голову, і стріляв без неї (сміється), а результат – на лице. Це були мої чотири помилки, я показав як непотрібно стріляти. Добре, що я швидко зібрався, зрозумів, що так далі не піде, так стріляти не можна. На фінал вдалося холоднокровно підійти до роботи.

Що стосується двох інших гонок – спринту та переслідування, то до кожного рубежу я підходив відповідально та спокійно. Я ж вмію стріляти, на тренуваннях роблю "нуль", то чому не можу зробити те саме, лиш на змаганнях? Важливо перенести досвід з тренувань на змагання, тоді і буде результат.

— Як тобі загалом змагатися на роллерах, тому що не всі біатлоністи у нашій збірні полюбляють літні старт.

— Звісно, я більше люблю зимовий біатлон. Особисто я влітку не показую мега крутих результатів – згадати лиш провальний минулорічний чемпіонат світу в Чехії, де я займав 30-і місця. Тож роллери – це точно не моя перевага, але я змагаюся як на роликах, так і на лижах, і показую той результат, на який готовий на момент змагань. Це не залежить від того на чому я біжу. Звичайно, якщо обирати, то мій вибір однозначно випадає на лижі.

— Віталік, якщо підбивати підсумки, результатами чемпіонату світу ти залишився задоволеним?

— Так, я задоволений. Навіть у якійсь мірі не очікував, що це може бути настільки хороший результат ще й з огляду на те, що у Рупольдингу було багато сильних спортсменів. Тому своїм виступом я більш ніж задоволений. Мені все сподобалося. Але бачу, що є куди рости, що потрібно виконати ще дуже багато роботи. Моя планка лише підвищується, і мені є до чого прагнути. Тож далі працюємо на результат (посміхається).

— Відчуваєш, що робота з основною командою дає тобі цей поштовх?

— З кожним тренуванням приходить досвід. Ми виконували дуже багато енергійної та емоційної роботи, особливо стрілкової. Я впевнений, що ця робота приносить свої плоди – це помітно неозброєним оком, бачу дуже багато плюсів. Я відчуваю, що тренуюсь зі спортсменами, які насправді сильніші за мене не на голову, а на п’ять. Я стараюся рости і розвиватися, тягнутися за ними.

— Насамкінець, кому присвячуєш цю нагороду?

— Перш за все, хочу присвятити цю медаль Україні, усім захисникам і захисницям, усім українцям, які роблять все, аби наблизити нашу перемогу на всіх фронтах. Також ця "бронза" для батьків, для тренерів, для моїх рідних та друзів.