Про нас
увійти | реєстрація

Андрій Агафонов: "Хочеться залишити своє ім’я в історії Тернополя"

категорія: Баскетбол | дата: 06 09 2020 | переглядів: 219
Андрій Агафонов: "Хочеться залишити своє ім’я в історії Тернополя"

Досвідчений 34-річний Андрій Агафонов п’ять разів ставав призером чемпіонатів України з Хіміком, а в 2011-му здобув чемпіонство разом з Будівельником. Попередніх шість сезонів Андрій відіграв у європейських чемпіонатах, а зараз повернувся в Україну і виступатиме в лавах дебютанта Суперліги Парі-Матч – Тернополя.

У інтерв’ю Главкому баскетболіст розповів, що його спонукало повернутися, як поконфліктуав свого часу зі знаменитим американським тренером Майком Фрателло і завдяки чому приживався у кожній з чотирьох європейських команд, за які виступав в останні роки.

На початку бесіди Агафонов розмовляв українською, чого за ним у минулі роки не спостерігалося. Потім все ж перейшов на російську, хоча зізнався, що тривале перебування в Європі фактично зробило його англомовним.

- Не дивуйтеся, бо англійською говорив майже десять місяців на рік. Навесні, коли розпочався карантин і я повернувся додому, в Одесу, практично адаптовувався до російської заново. Дружина Євгенія з дітьми до мене приїздили лише час від часу. У Німеччині й Литві довше – десь по сім місяців на сезон, а в Румунії та Угорщині – лише епізодично. Так само буде і з Тернополем. Старша донька, шестирічна Віола іде в школу, молодших, двійнят Максима і Сімону (їм по два рочки) цьогоріч влаштовуємо в садочок. Тому чи вони до мене приїздитимуть під час канікул, чи я до них. Щоб бути ближче родини, великою мірою й вирішив повернутися в Україну. Зараз карантин, сильно не налітаєшся.

- Приїхали до Тернополя, бо тут тренер Дмитро Забірченко, з яким вигравали чемпіонство в "Будівельнику"?

- Не лише. Дмитро телефонував мені одному з перших, ще до підписання Андрія Кальниченка, Олександра Кольченка й решти хлопців. Я спершу вагався. Мав намір завершити кар’єру. За кордоном залишатися вже важко, а вдома… Сказав, що прийму рішення залежно від того, які гравці у лавах "Тернополя" зберуться. Бо здоров’я, щоб показати рівень і запалити багатьом нервову систему, ще начебто є. Усе залежало від того, хто гратиме поряд.

Вже чув від представників інших команд, мовляв, він старенький. Не знаю. Торік, коли вони приїхали в угорський Кьорменд, я їх справжній рівень побачив (вочевидь Агафонов має на увазі "Київ-Баскет", який у рамках групового турніру Кубка Європи FIBA програв "Кьорменду" 74:96 – "Главком"). Думаю, у попередньому сезоні я виглядав як мінімум не гірше. Тепер хочеться щось довести з "Тернополем". Особисто, але найперше – командою. Клуб вперше грає в Суперлізі, хочеться залишити своє ім’я в його історії. Звісно, за бюджетом ми у першу п’ятірку не входимо. А ось за грою туди увірватися кортить.

Наразі звикаю до нового міста. Це не надто важко. Живу неподалік від нашого залу, на мікрорайоні Сонячний. Там вже орієнтуюся добре. Сподобався центр Тернополя. Як мені й розповідали – маленький Львів. Акуратно, чисто, затишно – мені подобається. Думаю, умови для того, щоб повернути ігровий тонус і показувати гарний результат, оптимальні.

- Суто баскетбольне середовище для вас теж доволі звичне.

- Так. З Кольченком і Кальниченком грали разом у "Хіміку", з Пашею Буренком вигравали Кубок України в складі "Будівельника". Та й Сашка Тищенка з Максимом Сандулом знав ще шість років тому, до переходу в німецький "Крайсгальм Мерлінс". Маємо місяць, щоб зігратися, зрозуміти, які в кого ролі і завдання.

- У грі під керівництвом тренера, який є майже вашим однолітком і з яким не так давно разом виходили на майданчик, труднощів не вбачаєте?

- Вже маю такий досвід. Раніше два з половиною роки виступав під керівництвом Олега Юшкіна, рік – у Дмитра Базилевського.

- Але вони – гравці іншого покоління.

- Не бачу різниці. Діма Забірченко старший на два роки. Але навіть якби був молодший, то суті справи це не змінює. Є гравець, а є тренер. Діма чи Заба – то після тренування. У залі він тренер. Навіть якщо тренер сказав бігти десять "полян" за хвилину – треба виконувати.  

- Вам пощастило, що навіть в Україні ви здебільшого грали в європейських тренерів. Забірченко на них схожий?

Поки провів під його керівництвом надто мало тренувань, щоб робити якісь висновки. Але не треба забувати, що з більшістю тих спеціалістів, з якими працював я, тренувався й Дмитро. Думаю, в кожного він щось взяв і сповідує їхню систему.

- Кондицій через тривалу паузу не розгубили?

- Якби розгубив, то можна було б завершувати і не роздумувати. Я знаю, що мені треба і тримаюся в тонусі незалежно від того, є тренування чи ні. Як-не-як, розпочинаю 17-й сезон тільки в клубах елітних ліг. Працював упродовж всього літа. В основному багато бігав. Це важливо, бо якщо зупинити дихальну систему, почнеш набирати вагу. Уже помітив, що п’ять днів без бігу для мене є катастрофою. З кінця липня і в серпні взагалі бігав або щодня, або через день. Види навантажень різні, але вони регулярні. У середньому за місяць у мене виходить від 40-ка кілометрів і більше. Оптимально треба бігти 45-50 км. Бігаю в парку чи "трасою здоров’я" в Одесі.   

- А баскетбольного навику не розгубили?

- Ні, це вже важко. Ще коли був маленький, ветерани говорили: "Що-що, а кидка не проп’єш". Тепер розумію, що то правда. Техніка, система залишаються на рівні підсвідомості, навіть за умови, що зали під час карантину були зачиненими. М’яч у руки в цей період брав рідко. Але ось провів у Тернополі перші тренування, покидав на влучність і зрозумів, що коли забиваєш з 50-ти 45-46, то все на місці.

- До Тернополя ви за п’ять років пограли у чотирьох країнах. Де було найкомфортніше?

- Всюди по-своєму. Починав з Німеччини, з клубу "Крайсгальм Мерлінс". Найбільше там запам’яталися люди, ставлення до мене. В Україні тоді саме був розпал війни, усі за нас хвилювалися, запитували мене, наскільки все це серйозно, бо телебачення не давало повної уяви. Тим паче, що реалії від того, що говорилося в німецьких ЗМІ, трохи відрізнялися. Та й загалом такого людського ставлення як у Німеччині не відчував більше ніде. Вболівальники приходять у зал не просто відпочити, поїсти попкорну чи попити пива, а заодно й подивитися, що хтось там на майданчику бігає з м’ячем. Зал заповнюється людьми від двох до 70-ти років. Усі скандують, емоційно підтримують незалежно від того, виграє команда чи програє.

Два роки грав за литовський "Пено Жвайґждес". Литовці – націоналісти. Вартує випадково заговорити російською і це відразу відчувається. Пізніше зробив експеримент. Перепитував свідомо: "А в нас у Києві та ж ціна чи інша?" Люди відразу реагували: "О, ви з України? Ні, цього краще не брати. Краще тут подивіться". Пасваліс – містечко маленьке, згодом усі вже знали, що я українець і ставилися до мене добре.

А в румунському Пітешті жив у циганському районі. Та й загалом то здебільшого циганське місто. Але, на відміну від наших ромів, там вони неагресивні, не пристають на вулицях і не грабують. Цікавий досвід.

В угорському Залаєгерцеґу впродовж двох років грав під керівництвом сильного тренера Тамаша Бенче. Теж відчував до себе добре ставлення. Якби не коронавірус, фінансові труднощі, то, не виключено, залишився б у "Залакерамії-ЗТЕ" ще на сезон. Але в цих умовах людям вигідніше за одну-дві тисячі доларів взяти американців. Мене хотіли залишити, але попередили, що зарплати в усіх гравців просядуть на 20-40%. Та й люди сказали відверто: "Андрію, ти ж розумієш, що нам вигідніше взяти двох-трьох американців, ніж залишити одного тебе".

Тому й після того вирішив закінчувати. А форму підтримував про всяк випадок. Припускав, що може щось вистрелити, що хтось збере усіх своїх, пограти не стільки за гроші, скільки в своє задоволення. До Тернополя точно їду не заробляти. Навпаки, хочеться комусь показати, що гроші вирішують не все. Бо я ж чув, що окремі наші суперники набрали гравців за неймовірні суми. Подивимося, як вони гратимуть, скажімо, проти нас.

- Не знаю, як в інших клубах, але судячи з реакції соцмереж, в Угорщині до вас ставилися з особливою теплотою.

- Та всюди так було, не лише в Угорщині. І пов’язане це не з тим, що в кожному чемпіонаті в мене була гарна індивідуальна статистика. Просто людиною треба бути. Коли їхав за кордон, менеджери попереджали, що зазвичай найбільше проблем з адаптацією виникає в афроамериканців. Тут дається взнаки й інша культура, звичаї. Але головне – треба залишатися звичайним хлопцем, не корчити з себе хтозна що. Не вийшло сьогодні – вийде завтра. Не треба відразу сваритися з керівництвом і тренерами. Таке ставлення викликає взаємну реакцію.

Показово, що на моєму прикладі в європейські чемпіонати почали запрошувати інших українців. Бо розуміли, з ким матимуть справу. Так, у "Пітешті" Макс Пустозвонов і В'ячеслав Бобров проявили себе ще до мене. Після мене там грав Максим Корнієнко. А в "Пено Жвайґждес" спершу покликали Стаса Тимофеєнка з "Дніпра", потім – Сергія Павлова.

- Для багатьох українських спортсменів проблемою при переході в закордонні клуби є найперше незнання мови.

- Без англійської адаптуватися практично нереально. Я ще з дитинства розумів, що мова – то важливо. Для початку треба засвоїти бодай найелементарніше – "як пройти", "куди", "що". При цьому не скажу, що англійською володію з дитинства. Ви ж знаєте, як її вивчають у школі. Свідомо почав вчити англійську років з 17-ти, коли потрапив у "Хімік". Розумів, що з хлопцями, які приїжджають до нас з-за кордону, треба якось розмовляти. Тому вчився сам, шукав уроки в Youtube.

- Чорногорський тренер Звездан Мітровіч, під керівництвом якого ви грали у "Хіміку", російську знає добре.

- Спочатку він все ж говорив лише сербською. Завдяки цьому, а також тому, що тоді в нас було багато балканських легіонерів, по-сербськи заговорив й сам. Ми ж тоді й на збори в основному у Сербію їздили, дивилися сербське телебачення. Тому їх мову вивчив навіть швидше, ніж англійську. Вільно спілкуюся сербською досі.

- Правильно вважати, що єдиний у кар’єрі тренер, з яким ви так і не знайшли спільної мови – американець Майк Фрателло (очолював збірну України в 2011-2014 роках)?

- Так. Він сюди приїхав на правах зірки. Майк чомусь не враховував наших обставин. Приміром, того, що я, такі хлопці як Артур Дроздов чи Сергій Ліщук раніше грали за збірну безкоштовно чи "за борщ". Власне, на таких умовах за збірну виступало не одне покоління українських баскетболістів. Звісно, коли прийшов Фрателло, з’явилися гроші. А разом з ними – впливові люди, які почали радити, кого в команду варто, а кого ні. Відразу попередив, що брати в цьому участі не буду. Натомість мені з першого тренування почали розповідати: "Давай, несися, біжи".

Свою позицію тоді позначив відразу: "Нам потрібен результат чи хочете мене вбити? Якщо так, то це можна зробити за день. Я не витягну". Фрателло не сподобалося, що я так із ним розмовляю. Але, по суті, то він приїхав у нашу країну і є найманим працівником. Як я мав з ним розмовляти? Так, він сказав бігти "десять" - бігтиму "десять". Але при цьому має бути елементарна повага.

Мені не сподобалося саме ставлення. Таке враження, що ми мали дивитися на тренера з захопленням і повторювати: "О, це ж Майк Фрателло!" Але ні, це не для мене. Я прийшов працювати, а не кимось захоплюватися. Тобто чинити так, як шість років до того. Мені говорили: "Андрію, так не можна". Проте не зрозумів, хіба я колись був інакшим, хіба я колись мовчав? Через те не подобався багатьом тренерам.

- Забірченко був у збірній Фрателло капітаном.

- Знаю, звісно (посміхається). Повторюся: я виконую все те, що кажуть тренери, але підлабузником не буду. На тому поки й зупинимося.

- Андрію, ви сказали, що збиралися закінчувати кар’єру. Чим би займалися?

- Щось би знайшов, хоча всерйоз над цим ще не задумувався. Останніх півроку не робив нічого і мені це сподобалося (сміється). Заробити встиг, тому жити наразі є за що. Вранці займався фізкультурою, проводив багато часу з дітьми. Добре ж!

Читайте найцікавіші новини спорту у Facebook
ПОГОДА

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: